chrome firefox opera safari iexplorer

Сьогодні поет Микола Сом відзначає 76-річчя

19 грудня 2012 о 10:58
ukrinform.ua

Дата не кругла, але про круглу поет подбав трохи раніше — видав збірку «Придибенції» і вказав у передмові, що це книжка до сторіччя автора. Іронія в традиціях Сома: менші ювілеї святкувати дорого, а на століття не всі прийдуть, дешевше буде! Тираж — сто примірників, щоб вистачило для сотні друзів.

Книжка повна неймовірних пригод. Приміром, ще студентом Сом поїхав на похорон Сталіна і навіть пробився до труни вождя, присусідившись до китайської делегації, й китайці за сльозами не помітили, що він чужий серед них. Іншим разом він супроводжував товариша Кім Ір Сена у село Ксаверівку на Київщині, де вождя вкусив бездомний пес, і візит перервали.

— Миколо Даниловичу, довідники пишуть, що ви народилися 5 січня. А святкуєте на Миколая?

— Я справді народився на Миколая. А мати записала в січні — щоб в армію пізніше взяли.

— І як, взяли?

— Ні, бо в університеті була військова кафедра, потім військові збори, після них давали звання молодшого лейтенанта.

— А тепер ви хто?

— Підполковник Совєтської армії — за воєнно-шефську роботу. Оце якось Боря Олійник казав, що свого часу багато студентів університету і письменників були стукачами КДБ. Я кажу: «Борю, я не міг бути стукачем!» Чому? Бо я ще в шістдесятих роках, наймолодший член спілки, вже виступав перед військовими по всьому Союзу, від Дрогобича до Командорських островів. Може, саме це мене й врятувало. Багатьох хлопців справді примушували бути стукачами — підловлять на чомусь по п’янці, і все. А я завдяки тим шефським зустрічам мав документ — «Отличный пограничник», і нагрудний знак «За образцовое выполнение заданий по охране государственной границы Союза ССР». Тобто я був ніби свій, і вони не могли мене спіймати на чомусь. Кажуть, в кінці війни, коли наші розстрілювали навіть німецькі надгробні пам’ятники, на могилі Шиллера хтось написав: «Не стрелять, это свой!». Отак і зі мною: это свой. Хоча було й ще одне. Мене агітували йти вчитися в школі контррозвідки. Я навіть згоду дав, а куди тут подінешся. Але шпійоном не став. Бо в мене з дитячих літ наколки на руках. Ось вони. Написано «Коля» і серце, пробите стрілою. А у шпійона такого бути не повинно. Він мусить бути непомітним.

— А ще десь на тілі є наколки?

— Ага, на нозі. Після війни така пошесть була. Старші хлопці собі наколки робили, а на мені тренувались. «Не забуду мать родную» і так далі. Мені було вісім років, коли це накололи.

— Що ви читали на своїх перших зустрічах з військовими?

— Більше лірику, але й гумор теж. Тоді вже в мене була гумореска про Веклу, її знаменито читав Андрій Сова, класична гумореска, вона закінчувалася словами «Кака била, кака єсть, я нє ізмінялася!» Досі часто чую цю фразу і думаю: а це ж я її піймав колись на базарі!

Водночас вже у шістдесятих роках завдяки Андрієві Малишку я пішов у кіно. Перший фільм — і перша удача. Він називався «Чорноморочка». В Одесі знімався. Хохмочка така одеська. Малишко взяв мене з собою. Він щось не встигав, захворів, поїхав до Києва, залишив мене замість себе, мовляв, не дай Бог, напишеш погану пісню! А на студії сказав, щоб мені заплатили так, як йому. На ті гроші — майже по тисячі за кожен текст. Ота перша моя пісня — тепер як візитка на радіо в моєму рідному селі. Це «Мрія» («Без вітру не родить жито»). Її співали й тут відомі співаки, і українці Америки, Канади, Австралії. А в 1960 році у телепередачі «На добраніч, діти!» пішла в ефір моя пісня «Рученьки, ніженьки». Кажуть, писати на замовлення — гріх, а це зроблено якраз на замовлення, і дуже швидко. Так само швидко композитор Сандлер написав і мелодію. Василь Симоненко зателефонував із Черкас, каже: «Миколо, що ти наробив! Ти приспав усю Україну!»

— В Інтернеті трапляється такий російський переклад назви — «Ручонки-ноженьки»!

— Ой, на неї яких тільки пародій не було! Навіть злих, приміром: «Рученьки-ніженьки поодриваєм!». Але пісня з березня 1960-го лунала щовечора 24 з половиною роки. Ніяка пісня в світі не звучала так довго. Але що характерно — жодного разу автора не називали. Мало хто й знав, що то я. Чому? Бо я був у немилості у керівництва Спілки письменників. І вони мстилися: мовляв, нема такого поета Сома. Я був ніби фольклорний поет. І мені це навіть подобалося. Якось виступав в однім селі, там голова колгоспу — здоровий такий дядько, по ньому видно, що він, може, навіть про Шевченка не чув. Питає: «А хто оцього вірша написав: «На столі самогону сулія — значить, дома в селі я!» Я кажу, що не знаю. Він каже: «Брешеш, це ти написав!» І це немала честь, коли тебе сприймають на рівні фольклору!

— Коли ж вас розсекретили?

— Пізніше, коли «Рученьки, ніженьки» вже не звучали. Я працював шість років у «Вечірньому Києві», коли цю газету робив Віталій Карпенко, я там був господарем «Літературної вітальні». Ще працював у Кабінеті молодого автора — це Павло Загребельний мене прив’язав до Спілки письменників, вже все ніби прояснилося, почали мене хвалити, дали премію Сосюри, Остапа Вишні і так далі. Але мало хто знає, що саме я — автор тексту знаменитої колисанки! І от — свято рідної мови, і вказівка Миколи Жулинського (тоді — гуманітарний віце-прем’єр) — щоб «учитель Сом» з’явився до Києва на свято. А це в Українському домі, на вході металошукачі — значить, буде Кучма. Основна аудиторія — вчителі, вони мене добре знають, а Кучма ж не знає. От Жулинський і каже, що у нас на святі — народний поет Микола Сом, автор відомої пісні «Рученьки, ніженьки». Дивлюсь, Кучма встає. Виходжу на трибуну й кажу: «Сідайте, шановний Президенте, це не гімн Совєтського Союзу!» Отак слава мене й знайшла заднім числом, і взнали навіть у нас у селі, що я автор колисанки, бо я цим не хвалився.

Чогось оце згадалось, як один наш хороший поет потрапив у міліцію і почав говорити, що він полковник КДБ. Йому ті хлопці кажуть: «Та не брешіть, ми вас знаємо, ви поет такий-то!» От як іноді слава до нас доходить!

— Є ще один секрет. Коли читаєш «Придибенції», звертаєш увагу на те, що серед ваших добрих знайомих були люди, які поміж собою, можливо, й не сходились, а от з вами були часом досить близькі. Як ви їх об’єднували?

— Я, може, й ні при чому. Мені просто щастило. Я ж не міг так підлаштувати, щоб спеціально оселитися в одній кімнаті студентського гуртожитку з хлопцями, які потім стали великими або знаменитими: Василь Симоненко, Іван Сподаренко, Толя Шевченко, Толя Перепадя, Василь Діденко (ми з ним спали валетом на моєму ліжку, і Симоненко казав, що Сом усиновив Діденка). Ще раз пощастило, коли жив на Печерську, це недалеко од центру, на випадок чого у мене можна було переночувати чи пожити, тому там бувало багато літераторів, художників, справді різних — Вінграновський, Григір Тютюнник, знову Діденко, Олесь Жолдак, Василь Грінчак, Анатолій Косматенко, Володя Підпалий, Василь Бондар.

Зовсім інше везіння — з Павлом Тичиною. Ми познайомились, коли я вчився в школі, а він був міністром освіти. Це 1946 рік, я тоді вже залишився без батьків, а Тичина за власні гроші купив школярам-сиротам костюмчики. Пізніше я йому подарував свою першу книжку з написом: «З подякою за костюм!» Він здивувався: який костюм? Я кажу: «Ну, ви ж приїжджали до нас у село, гладили мого чубчика білявенького й плакали наді мною, сиротою, а нас тоді півсела сиріт було...»

Сверстюк пише про Тичину, що це був геніальний блазень — неправда! Взагалі, серед наших справжніх поетів я не знаю блазнів.

— Ну як же! А згаданий вами Вася Діденко, автор тексту пісні «На долині туман»?

— Як хочете, а я не можу назвати його блазнем. Я його називаю ночоброд. Його убило те, що він був тільки поетом і більше ніким. З моєї подачі його взяли літредактором журналу «Малятко» — він витримав там один день. Був непрактичний — не знав, де шнурки продаються. Коли за пісню «На долині туман» він одержав гонорар, сказав: «Колько, їдемо в Махноград!» Так він звав своє Гуляйполе. Там потім його перепоховали, й пам’ятник поставили, і районна бібліотека там його імені — він на таке за життя не сподівався. Чому все-таки загинув? Я думаю, в якийсь момент він раптом побачив свою невлаштованість. У нього навіть електрики не було, писав при свічі. Тобто він весь час жив небом і раптом опустився на землю і побачив, що не потрібен там, і повісився. Сусіди казали, що співав у цей час. Блазні так не роблять. І це один тільки приклад, а які були дивовижні оці перші шістдесятники!

— Ви належите до їх числа?

— Я щасливий, що рано прийшов у літературу. 1957 року був ще студентом, коли вийшла моя перша книжка. Рильський першим підняв руку, коли голосували, приймали мене до спілки. Мене Сосюра згадував у поемі «Розстріляне безсмертя». Малишко і Тичина чогось до мене добре ставилися. А ще у мене є лист від нобелівського лауреата Джона Стейнбека. Це 1964-й, він мене запрошував у США, і цілу компанію — Борю Олійника, Ліну Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча. Але нас не пустили. Інколи розказую, щоб подражнити своїх недругів, що я зі Стейнбеком чарку пив і обнімався. А він випити любив.

— Що ви робитимете 19 грудня?

— Їдемо з Миколою Томенком у моє село Требухів Броварського району — відкривати пам’ятник полковнику Миколі Галагану. Він звідти родом — дипломат УНР, чи не єдиний у Центральній Раді, хто вмів стріляти. Між іншим, наше село було, хоч і недовго, столицею! В 1943 році в Києві ще німці гуляли, а тут зібралися Ватутін, Жуков, Хрущов і так далі. Покійний Тронько казав, що за те можна вважати Требухів тимчасовою столицею України.

Підготував Віталій Жежера, «Голос України»

 

З днем народження цю непересічну особистість вітає і Микола Томенко, громадський та політичний діяч:

«Біда українців у тому, що ми шукаємо виданих, легендарних постатей поза межами нашої країни. Шануємо, коли втрачаємо, згадуємо, коли вже пізно… Тому протягом останніх років намагаюсь працювати та реалізовувати різноманітні проекти з багатьма визначними українцями. Серед них – Микола Сом – людина, яка увійшла в історію як найближчий друг і популяризатор творчості Василя Симоненка, людина, слова якої слухає і співає вся Україна, хоча не завжди знає, хто їх написав. Як мінімум, Миколу Сома можна назвати автором найвідомішої «Колискової» ХХ ст. Я теж колись, як і всі діти тодішньої України, готувався до сну зі словами «Спокійної ночі, скінчилася гра. Рученьки-ніженьки, лагідні очі, Спокійної ночі, спати пора…». А чого варта хоча би його пісня, написана у немодні для українських часів період – «З вечора тривожного аж до ранку
Вишивала дівчина вишиванку» та багато інших речей... Але найбільше, за що я його шаную і поважаю, – це за його позитивну енергетику та справжній народний характер. Де б він не виступав – чи у сільській школі, чи у столичних залах театрів та музеїв – він завжди однаковий, біля нього завжди багато вдячних слухачів, які не відриваючись слухають цікаві, прості та водночас неординарні розповіді про своє унікальне, власне Сомівське, сприйняття світу та людей».

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, МИКОЛО ДАНИЛОВИЧУ!!!

«Рідна країна»

23 жовтня

Інші дати
Народився Пилип Козицький
(1893, с. Летичівка, Черкаська область – 1960) – український композитор, музикознавець, педагог, громадський діяч. Один з організаторів і керівників Музичного товариства імені Миколи Леонтовича.
Ой одна я, одна, Як билиночка в полі, Та не дав мені бог Ані щастя, ні долі. Тілько дав мені бог Красу – карії очі, Та й ті виплакала В самотині дівочій. (слова Тараса Шевченка, музика Пилипа Козицького)
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі