chrome firefox opera safari iexplorer

ФотоЛюдина: неймовірна історія видатного репортера-художника Василя Пилип’юка

01 грудня 2017 о 08:30

Відійшов Василь Пилип’юк. Людина Фотографії. Репортер-художник, редактор незнищенного в пам’яті часопису «Світло й Тінь», автор сотні туристичних та мистецьких альбомів, творець першої в країні фотогалереї, університетський професор теорії та практики світлярства.

Ві­дійшов шокуюче-раптово — як завж­ди, коли чекаєш від майстра нових творів: готував четвертий том вибраного, обмірковував недавні китайські фотовраження.

Повертався з Києва до Львова, зупинив машину під Рівним випити кави. І... Серце.

У світової фотозірки Гельмута Ньютона є спогад: «Когда я сталкиваюсь с чем-то очень неприятным, вроде сердечного приступа и моего медленного выздоровления в нью-йоркской клинике в 1971 году, фотосъемка в постели очень помогает поддерживать бодрость духа» (Автобиография. — Москва: Эксмо, 2004).

Якби ж то сталося з Пилип’юком не на провінційній українській трасі... А фотокамера, що завжди була під рукою, обов’язково йому би допомогла — вона не просто в’язала його з життям, занурювала в найактивніші життєві течії, «змушувала» тримати форму й дарувала добрий гумор.

Оскільки вже пригадався Ньютон, то ось іще одне його міркування, що допоможе осягнути феномен Пилип’юка: «За тот успех, которого я добился, мне нужно благодарить мир коммерции и «общество потребления», а не гранты, фонды или музеи» (там само).

Коли рекламному віртуозу Ньютону допомагав «світ комерції», на батьківщині Пилип’юка такий світ вважався злочинним; грантів і фондів не було взагалі й радянські музеї не цікавилися фотомистецтвом. Хоч як парадоксально, Пилип’юкові слід дякувати «соціалізмові».

Нещодавно переглянув комплекти журналу «Советское фото» кінця 1980-х і пересвідчився у влучності пізнішої оцінки: «Советское — это нефотографическое в фотографии» (Елена Петровская. Непроявленное. Очерки по философии фотографии. — Москва: Ad Marginem, 2002).

Нефотографічне все, окрім пейзажу та портрету. У часи пізнього «застою» радвлада вже не мала ресурсу контролювати ці «індиферентні» жанри, і кращі тодішні фотографи реалізувалися саме тут, безперешкодно експериментуючи зі світлом, кольором, ритмом, фактурою, ракурсами.

Оскільки працювати по-сучасному деінде було проблематично, вся пошукова енергія кумулятивно спрямовувалася на модерне опанування класичними сюжетами.

У прибалтійських колоніях Союзу утворилися цілі пейзажні та портретні школи, що швидко ввійшли до європейського фотоконтексту.

В Україні процес візуальної фотомодернізації був не аж такий стрімкий, але в авангарді був саме Василь Пилип’юк.

На Заході різні фотонапрямки розвивалися більш-менш рівномірно (соціальне світлярство навіть трохи швидше).

Тож, теоретичне осмислення пейзажної зйомки почалося пізніше, відколи — через масове здешевлення апаратури та послуг — знімати стали всі.

Професіонали запротестували супроти аматорських «пейзажів» єдиним фронтом, як ось, наприклад, британська майстриня Меґґі Тейлор: «Пропоную позбутися звички бачити буквально... збагнути, що реальність може мати смисл як більший, так і менший порівняно з буквальним... Буквальність слід вважати банальністю» (Digital Photografer, березень 2007).

Василь Пилип’юк не теоретизував — він робив: буквальність/банальність була для нього персоною нон-ґрата від початку.

Він ніби тримав у голові вислів славетного француза Анрі Картьє-Брессона: «Делая снимок, ты будто пишешь картину, но за одну секунду» (Воображаемая реальность. — Санкт-Петербург: Лимбус Пресс, 2008).

Але тій миттєвості зазвичай передували дні «кастинґів» різноманітних краєвидів та години у засідках-очікуваннях потрібного освітлення та руху.

«Тут, як на риболовлю йдеш — треба чекати», — про те саме писав кореспондент агентства «Associated Press» Єфрем Лукацький і додавав: «Мій головний принцип такий: репортер повинен бути вампіром — не відкидати тіні» (Foto.ua, 06.01.2015).

Теоретизувати Василь Пили­п’юк став лише тоді, коли його запросили вчити студентів ремеслу й мистецтву.

Позаяк підручників не існувало, мусив написати сам: «Українська художня фотографія: етапи становлення та мистецькі засади розвитку» (Л.: Світ, 2011).

У практичній частині є і про те, як підкрадатися до тої «одної секунди»: «Як стати невидимим?», — запитує автор себе та учнів.

Книжку чесно названо посібником, бо уявити підручник від Пилип’юка важко — надто часто у своїх роботах він виходить за межі профстереотипів і порушує всі фахові приписи.

Та й кабінетним мислителем він не був; його стихія — польові дослідження.

Проте, звісно, у книжці є міркування і про саму природу фотографії, як-от: «Революційне явище в міжособистісній та масовій комунікації».

«Українська художня фотографія...» — це радше історія розвитку мистецтва на вітчизняних теренах, такий собі колективний портрет митців від 1830-х років до сьогодні.

Оцінки часом геть несподівані. Ось, приміром, про живописця-класика: «Іван Труш — патріарх української естетики фотомистецтва».

Або таке: «Автором мистецької, а не тільки репортажної фотографії, був письменник Майк Йогансен, праці якого, за свідченням фахівців, відзначалися над­звичайною оригінальністю».

Унікальним є виклад історії української фотоперіодики, передовсім журналу «Світло й Тінь», що почав виходити у Львові 1933 року й містив «багато рефлексійного матеріалу» щодо тогочасного фотографічного життя Європи, яке проектувалося на галицькі фотоподії.

Зокрема, вже тоді аналізувалися численні «динамічні композиції життя вулиці» — те, що нині має назву амбітно-активного напрямку «стріт-фото».

Не цурався часопис і політико-естетичних узагальнень, уже 1935 року пишучи, що і лєнінці, і гітлерівці «добре і рішуче зрозуміли, що фотографія — могутній засіб пропаганди й важний чинник сучасного культурного життя».

В уже підфашистській Німеччині про це писав культуролог-фотограф Вальтер Беньямін («відкритий» українським читачем лише у ХХІ столітті): «Фашизм цілком послідовно приходить до естетизації політичного життя».

Ще більше читач-студент довідався з Пилип’юкового посібника про історію відтворення часопису «Світло й Тінь» на початку 1990-х («засновником журналу став Державний комітет з преси, співзасновником — Львівський концерн «Електрон»); 1993-го засновником реінкарнованого видання став ініціатор — В.Пилип’юк.

І далі у книжці — багато про тактичні перемоги і стратегічні помилки в його утриманні упродовж п’ятнадцяти років: «Ми не гайнували часу на засідання, наради й купецькі обчислення. Ми вміли різним знайомим оповідати про наш намір».

Десь там у Пилип’юковій «Українській художній фотографії...» є намір: «На порядку ден­ному — створення української енциклопедії фотомистецтва».

Тепер не знати, чи Маестро планував очолити цей процес. Але за його життя вийшла книжка Олександра Трачуна «Істория украинской фотографии XIX-XXI века» (К.: Балтія-Друк, 2014).

Цей автор почав публікувати свої історико-теоретичні нариси саме на шпальтах відродженого Пилип’юком часопису «Світло й Тінь» — вони й стали основою цього комплексного дослідження.

Книжка Трачуна так само піонерська в осмисленні вітчизняного світлярства, як і посібник Пилип’юка.

Хронологічний виклад опанування українцями фотомистецтвом — справжній екшн: «Фотографію винайшов француз Луї Ж. Д. Даґер (1787—1851) січнем 1839 року.

Про це того ж місяця повідомила «Львівська газета», а восени описала даґеротипний процес. Улітку 1839-го професор Львівського університету Я.Глойснер зробив перші фотографії й виставив їх у вітрині книгарні.

1840-го професор того ж університету Й.Беррес написав брошуру про вдосконалення даґеротипії... У 1850-ті роки на вул.Малопідвальній (з боку Хрещатику) працював заклад Івана Васильовича Гудовського (?—1890).

Родом з Пирятина, він навчався живопису в Києво-Печерській лаврі. В 1844—1849 рр. фотограф учився з Т.Г.Шевченком в Академії мистецтв Петербурґу» (припускають, що він автор трьох портретів ТГ).

«У Києві 1867 року створено перший в Російській імперії фотокалендар, за що його автори — Віктор Воюцький та Олександр Рудківський — дістали від імператора Алєксандра ІІ золоті годинники... Микола Пастернак відкрив заклад на Хрещатику у 1869-му... За альбом видів міста імператор обдарував фотографа золотим перстнем із самоцвітами».

Що цікаво — тодішній керівник дер­жави не вдавав із себе ретельного читача, засновуючи палену «Українську книжку року», як нинішні українські президенти, а відзначав те, що міг осилити візуально — фотоальбоми. Причому нагороджував авторів не з бюджетних коштів, а з власної руки.

І так архівно докладно в Олександра Трачуна про всіх світлярів-засновників з України. Ось Франц де Мезер: «В Париже киевлянин стал обладателем Гран-при и кавалером Ордена Почётного легиона (1890)».

Ніколай Бобир 1907 року видав прототип-підручник «Художественная фотография. Беседы пейзажиста»: «За эту книгу император пожаловал киевлянину золотые часы с изображением государственного герба».

Ніколай Петров, уродженець Орловської губернії, який 1903-го переїхав до Києва до кінця життя, «считался главным фотографом российской империи».

В енциклопедії «Світова історія фотографії» (Нью Йорк, 1984) зазначено, що всі російські фотографи «йшли за Петровим, як собаки за хазяїном».

«1940 року на честь 100-річчя від народження П.І.Чайковського в СРСР випустили п’ять марок, дві з них із використанням фотографій харків’янина Альфреда-Люціана Федецького... 1889 року, перебуваючи в Парижі, він створив фотоальбом, який подарував французькому президентові Ф.Фору, за що дістав від нього у нагороду золотий перстень... Найвища подяка від короля Данії... діамантовий перстень від імператора Німеччини».

Так само ієрархічно-докладно оповідано про українських фотомайстрів з СРСР та з уже незалежної України: «1964 року німецький довідник з історії фотографії назвав Ірину Пап (1917—1985) однією з 20 кращих жінок-фоторепортерів світу»; «Лондонський щорічник «Year book» за 2000 рік назвав Олену Мартинюк одним з найцікавіших фотографів світу. Вона — єдина жінка у п’ятірці кращих»; «Микола Гнисюк (1944—2007) належить до сотні кращих фотографів світу (американська енциклопедія «Сучасний фотограф» та швайцарська «Камера обскура»)»; «Упродовж 9 років Американська асоціація фотохудожників вважала Романа Барана кращим у колишньому СРСР. Р.Баран увійшов до 50 провідних фотографів світу, до першої десятки Європи».

Це той Роман Баран, що у передмові до одного з давніших альбомів Василя Пилип’юка написав: «Його портрети — це талант, інтуїція й інтелект».

А Олександр Трачун, що не заощаджує на компліментах сучасним авторам, єдино «видатним» назвав тільки Пилип’юка.

... Василь Пилип’юк пішов у засвіти. Але альбоми його фотокартин — і їхнє культурологічне осмислення — ще неодмінно з’являтимуться. Принаймні у нинішньому рейтинґу «Книжка року» фігурує одна з кращих його книжок, остання прижиттєва: «Долею даровані зустрічі» (Л.: Світло й Тінь).

18 листопада

Інші дати
Народився Кость Левицький
(1859, м.Тисмениця, Івано-Франківська область - 1941) - український державний діяч, адвокат, публіцист. Один з найвизначніших політичних діячів Галичини кінця 19 століття – першої половини 20 ст., керівник уряду ЗУНР (1918). Автор історичних праць «Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914», «Історія визвольних змагань галицьких українців в часи світової війни 1914—1918 рр.», «Великий зрив».
“Ми свідомі цього обов’язку, який прийняли серед граду куль і незвичайно важливих обставин. Вступаючи в уряд, уважаємо за відповідне зазначити, що стоїмо на демократичнім принципі. Ми вийшли з народу і для народу буде присвячена наша праця” (Кость Левицький)
Розгорнути
Народився Павло Сохань
(18 листопада 1926, Новоіванівка, Сумщина – 14 червня 2013, Київ) — український історик-славіст, джерелознавець, археограф, член-кореспондент Національної академії наук України (1985), заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки (1980). Автор понад 400 праць у галузі всесвітньої історії, археографії та джерелознавства. Головний редактор «Українського археографічного щорічника» та «Наукових записок Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України», член редколегій низки вітчизняних наукових періодичних видань та наукової ради «Українського історичного журналу».
Розгорнути