Ще у вересні представники Комуністичної партії України (П. Симоненко та П. Цибенко) зареєстрували у парламенті законопроект за № 7086 «Про внесення змін до статті 73 Кодексу законів про працю України (щодо святкових і неробочих днів)», яким пропонують встановити новий святковий день — 7 листопада – річниця Великої Жовтневої соціалістичної революції. Зараз ця Постанова вже внесена до Порядку денного Верховної Ради.

Формально лідери КПУ таку потребу пояснили тим, що «події 1917 року заклали основи незалежності України, її економічного, соціального і духовного розвитку; день 7 листопада – свято підвищення стандартів життя, поліпшення добробуту, гарантій держави перед своїм народом у виконанні соціальних програм, дотримання прав і свобод».

Популярно ж лідер комуністів 26 жовтня на прес-конференції у Донецьку пояснив: «Если говорить о том, что для нас с вами является 7 ноября, то я исхожу из следующего: в условиях независимого государства 7 ноября — это самый главный праздник для Украины, по сути дела День независимости. Благодаря только 7 ноября Украина впервые приобрела государственность… Другого дня, который бы определил начало государственной независимости Украины нет… Именно октябрьская революция дала возможность получить эту независимость только благодаря позиции большевиков, и лично Ленину, который еще через наших большевиков в государственной Думе того периода, он же поддержал и первый Универсал, и второй, и третий. Те, кто говорили об этих Универсалах, считали, что люди их не читают. А там ведь записано, что они за Царя Батюшку... И вместе с Царем Батюшкой Украинская Народная Рада и другие хотят работать. Ленин говорил, что «я отстаиваю вашу независимость, вплоть до отделения Украины от царской России».

Ми не будемо втягуватися у дискусію щодо ролі Жовтневої революції та особисто товариша Леніна в здобутті Україною незалежності, натомість надамо тільки голі цифри та документи того періоду, які допоможуть думаючим людям зробити свої висновки.

27 лютого (10 березня) 1917 року – початок лютневих революційних подій в Російській імперії.

2 (15) березня 1917 року – цар Микола ІІ зрікся престолу на користь свого брата Михайла, який 3 (16) березня року також відмовився від трону. Цього ж дня вся влада в Російській імперії перейшла до Тимчасового уряду.

10 (23) червня 1917 року – проголошення I Універсалу Української Центральної Ради.

3 (16) липня 1917 – року – проголошення II Універсалу Української Центральної Ради.

25 жовтня (7 листопада) 1917 року – початок Великої Жовтневої соціалістичної революції.

7 (20) листопада 1917 року – проголошення III Універсалу Української Центральної Ради.

4 грудня 1917 року – Ультиматум Ради народних комісарів Українській Центральній Раді («Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради»), підготовлений комісією у складі В.Леніна, Л.Троцького та Й.Сталіна.

Центральну Раду звинувачено в «нечуваній зраді революції», поставлені вимоги: утримувати спільний з Росією фронт, не пропускати через територію України військові частини, що повертаються з фронту, надати допомогу у боротьбі з каледінщиною, повернути зброю раніше роззброєним Центральною Радою полкам і Червоній гвардії. У відповідь на неприйняття умов ультиматуму Раднарком оголосив стан війни між Росією та Україною.

9 грудня 1917 року – перші частини більшовицьких військ ввійшли до Харкова.

9 (22) січня 1918 року – проголошення IV Універсалу Української Центральної Ради.

21-26 січня (4-8 лютого) 1918 року – захоплення столиці Української Народної Республіки м. Києва російськими більшовицькими військами на чолі з Михайлом Муравйовим.

Промовистими є також записи тодішнього керівника Української держави Михайла Грушевського (вступна стаття «На переломі» до збірника «На порозі нової України»).

«25 січня, під час бомбардовання Києва, большовики запальними знарядами розстріляли дім, де я жив — наш фамільний дім, побудований десять літ тому за гроші, полишені батьком. Кільканадцять запальних знарядів, що влетіли один за другим до нашого помешкання й сусідніх, за кілька мінут обернули в одно огнище весь дім. Большовицький «главнокомандующій революціонной арміей» Муравйов, як писалось («К.Мысль», ч. 17), потім хваливсь в Одесі сим як особливим подвигом: «Революционная месть заставила нас быть беспощадными. Я велел артиллерии бить по самым высоким и богатым дворцам, по церквям, попам, монахам... Я зажег снарядами огромный дом Грушевского, и он в течение трех суток горел как яркий костер. Сотни офицеров и юнкеров били беспощадно убиты» і т.д.

Згоріли мої рукописи й матеріали, бібліотека і переписка, колекції українських старинностей, що збирав я стільки літ, збірки килимів, вишивок, зброї, посуди, порцеляни, фаянсу, окрас, меблів, малюнків. Довго було б оповідати, і прикро навіть згадувати. Ніякі сили вже тепер не вернуть його...

Розстріл, зайнятє і знищеннє Київа більшовиками були вершком, кульмінаційним пунктом, збірною точкою, в котрій зосередивсь сей великий, просто необчислимий в своїх наслідках перелом в історії України, вчинений большовицьким находом. І для мене цей перелом конкретизуєть ся ще гостріше в сім зруйнуванню моєї хати, мого кабінету, з ними всього мого майна, мого духовного добутку, всього доброго що я зібрав навколо себе, всього передуманого і перестраждалого за останні, найтяжчі і найзначніші роки мого життя. Мені пройдеть ся починати все знову – не продовжувати або відновлювати, а таки починати: повторювати вже ні рука, ні думка не повернеть ся по тім страшеннім потрясінню, котре пережилось в сій руїні. І мені здаєть ся, що те, що переживаю я так гостро в сім моменті, переживає й уся Україна. Що Україна також поховала своє старе в сім огнищі, в сій руїні, в могилах своїх дітей забитих рукою більшовиків, як я в могилі матері, яку півживою винесли з пожару і вона за кілька день умерла від сих страшних заворушень і потрясень. Що Україна як і я стоїть на сій руїні тепер, новими очима розглядаючись в сих згарищах, і перед нею встають зовсім нові перспективи і вигляди, не тільки тому що змінились реальні умови життя, але й тому що око бачить їх і мозок приймає їх інакше».

18-20 квітня 1918 року – на нараді представників більшовицьких організацій України за ініціативою Миколи Скрипника у Таганрозі утворена Комуністична партія (більшовиків) України (КП(б)У). На час створення КП(б)У не більше 7% її членів вважали себе українцями. У 1920 році – серед членів КП(б)У лише 20% були українцями. (Енциклопедія українознавства, т.3, ст. 1099).

Тож, як вирішать народні обранці — чи праві лідери Комуністичної партії — і без Жовтневої революції, без товариша Леніна та більшовиків не було би незалежної України? Невже на 20-му році незалежності України досі залишається актуальним ухвалення Постанови про 7 листопада та відзначення цього дня на державному рівні як «самого главного праздника для Украины»?