Усе нове, як ми ще зi школи пам’ятаємо, — то добре забуте старе. Наприклад, таке нинi модне мистецтво перфоменсу, виявляється, — не сучасна вигадка просунутих талантiв, а бородатий спосiб чи навiть засiб вираження iдей та почуттiв. Може здатися дивним, але в Українi таким мистецтвом володiли i володiють з давнiх-давен, причому чи не в кожному бiльш-менш глухому селi. I це, незважаючи на постiйне бажання сильних свiту задушити його в зародку. Але вбити те, що не пiддається окресленню, змалюванню та осмисленню, дуже складно, а часто й неможливо. Тож знищити український перфоменс не вдалося навiть усесильнiй комунiстичнiй владi, за що їй низький уклiн i сто болячок у печiнку.
Що ж таке український перфоменс? Усе дуже просто. Вночi на Старий Новий рiк, або день святого Василiя, що припадають на 14 сiчня, мешканцi сiл, мiстечок i хуторiв щиро й невимушено славлять якусь мiфiчну Маланку, вiдому своєю вродою, розумом i численними талантами. Хто вона така i чим особливим прислужилася громадi, вам мало хто скаже. Тiльки побожнi старшi люди знають, що 13 сiчня — день Маланiї-Римлянки, святої мученицi за вiру християнську. Проте, народ саме так вiдзначав цей день здавен: перевдягались, i сiльська «трупа» природних акторiв бiгала вiд хати до хати.
Звичай бавитися на Маланку в деяких регiонах України iз часом забувся. А шкода... Бо кожне село чи навiть куток знали тiльки їм притаманнi способи задобрити Маланку. На щастя, у нас ще досить мiсць, де свято живе i процвiтає. Найкраще збереглося воно на Заходi України. Маланка, або Переберiя, як її тут називають, — справжнiй народний карнавал. Особливо радiсного забарвлення вiн набуває на так званих конкурсних оглядах Маланок, що проводяться спочатку в районах, а потiм в обласному центрi — Чернiвцях. Це дiйство варте того, щоб бути побаченим. Сотнi, а то й тисячi перевдягнутих чортiв, циган та iнших персонажiв виходять iз-пiд будь-якого контролю i влаштовують справжню забаву. Тодi навiть мiлiцiя не ризикує втручатись, аби не бути втягнутою в iгрище, де її неодмiнно виставлять на посмiх.
За твердженням фольклористiв, найцiкавiша Маланка у буковинському мiстечку Вашкiвцi. Проте з ним може смiливо посперечатися Маланка з галицького села Горошове, що на Тернопiллi. Тутешнiй староноворiчний карнавал уже давно став легендарним i на нього, як i на вашкiвський, з’їжджаються гостi навiть iз-за кордону. Проте цими двома визнаними центрами географiя свята не обмежується. Наприклад, у селi Горбiвцi тiєї ж Чернiвецької областi, пiд самим румунським кордоном, зберiгся унiкальний старовинний звичай ходiння по хатах iз «кониками». Двоє хлопцiв, вбраних у костюми коней, разом iз вояками, Маланкою та ватагою музик ходять у переддень свята вiтати господарiв, а як знайдуть незамiжню дiвчину, танцюють iз нею, аж доки та не вiдкупиться солодощами та грiшми.
На Подiллi звичай гучно маланкувати уже в минулому — дякувати все тiй же совiцькiй владi. Проте збереглося безлiч супутнiх обрядiв i звичаїв, яких у бiльшостi сiл чiтко дотримуються. У деяких мiсцевостях на Вiнниччинi в надвечiр’я перед Старим Новим роком ще й досi неодмiнно готують кров’янку-«маланку», випiкають обрядовi хлiби — «Маланку» та «Василя». Ще у це свято ходять «лякати дерева», щоб краще родили, бо вiрять, що цiєї ночi рослини розумiють людську мову, а тварини навiть самi розмовляють. До речi, пес або кiт може поскаржитися на вас Боговi, якщо ви його коли ображали. Тому стережiться!
А ще на Маланку господинi чепурять i пiдбiлюють пiч, бо вночi вона танцює та виходить замiж. «Нiхто цiєї ночi не спить на печi, не сидить там, нiчого на неї не кладуть, бо тяжко їй танцювати... На пiч кладуть овес — на коровай, так як у нас на весiлля, i їй дається вiвса, як ся вiддає... Аби мала чим коня годувати, бо вона їде в мiсто, на герць» (Степан Килимник. Український рiк... Київ, 1994). Отакої!
Та менi найдужче запам’яталася Маланка в селах Глибоцького району все тiєї ж Буковини. Такого дива я до того нiколи й нiде не бачив. Це фантастичне дiйство тривало кiлька дiб i скорiше нагадувало сон, нiж реальнiсть. Стiльки химер i витiвникiв я ще в життi не зустрiчав в один час i в одному мiсцi.
Але все по черзi. Увечерi перед Старим Новим роком молодi хлопцi перебираються в найдивовижнiшi костюми: Чортiв, Воякiв, Мiлiцiонерiв, Дiвки, Парубка, Дiда, Баби, Смертi, Коваля. Є там Гуцули, Турки, Жиди, Цигани та iншi мешканцi планети Земля, котрi влаштовують такий гармидер, що поряднiй людинi страшно на вулицю вийти. Проте не все так страшно, як може здатися на перший погляд. Уся ця компанiя з музиками на хвостi тиняється вiд хати до хати, де розiгрує комедiї перед господарями, не завдаючи нiкому жодної шкоди. Не без того, звичайно, щоб чорти запалене колесо дорогою покотили, дiвку господареву полiзли цiлувати чи посуд перевертати. Але це все жартома.
Маланкою зазвичай перебирають парубка веселого, гарного i такого, що по слово за пазуху не полiзе. У нього єдине завдання — пародiювати господиню, її сусiдку чи якусь вiдому в селi особу. Маланка робить те, що має робити жiнка, але зовсiм навпаки. Усе перевертає, розливає на долiвку воду, смiття пiдмiтає вiд порога до середини хати, мокрою ганчiркою протирає пiч, а глиною натомiсть обмазує меблi й начиння. Навiщо, спитаєте? В цьому полягає виховна функцiя дiйства, так зване «доведення вiд протилежного». У карнавально-сатиричнiй iгровiй формi людям указують на їхнi недолiки, утверджують звичайнiсiнькi норми народної моралi. Коли когось треба поставити на мiсце, вiдкрити очi на його негiдну поведiнку — просимо до Маланки...
А в чому ж перфоменс? Та в усьому. Дiйство, що дiйшло до нас крiзь вiки, — це тiльки початок i зав’язка карнавалу, а вже розвиток i фiнал — абсолютно непередбачуванi. Маланка є гнучкою i багатогранною забавою, вона може iнтерпретуватись, як заманеться.
Iз давнiх-давен парубки готуються до Маланки заздалегiдь. Розучують коляди, розподiляють ролi, майструють костюми, плетуть батоги i лагодять iнший потрiбний реманент. Багато речей виготовляються «на смiх», наприклад, намиста для Циганки можуть бути з картоплi, квасолi та бобiв, у нiс Цигановi вкладають «кулко» (кiльце), а всередину Дiдьчого хвоста — колючий дрiт, щоб, коли хтось зi стороннiх захотiв його пiймати, то поколов би собi руки.
Усi цi творiння передаються вiд поколiння до поколiння, дбайливо зберiгаються i вдосконалюються. По деяких селах i досi можна зустрiти перебраних Ведмедiв у справжнiх звiриних шкурах i з такими ж справжнiми головами. До речi Ведмедям, а особливо пiдборовi парубкiв на їхнi ролi, придiляється особлива увага. Ними стають наймiцнiшi, бо вони мусять вiдстоювати честь та славу своєї Маланки у боротьбi.
Ще один важливий момент. Костюми та маски мають добре змiнювати зовнiшнiсть. Голос теж треба викривляти, щоб не впiзнавали. Бо коли вгадають когось, вiн мусить негайно припинити забаву.
Iз часом маски i персонажi оновлюються, i тут даються взнаки злободеннi проблеми та моднi вiяння. Часто поруч iз Чортом можна побачити якогось вiдомого полiтичного лiдера чи героїню телесерiалу. Не кажу вже про американських полiцейських, бетменiв та iнших «народних улюбленцiв». Проте немає одних i тих же персонажiв навiть у селах по сусiдству. В кожному маланкують по-своєму.
Маланкування починається з настанням вечора. Вiдвiдують найперше дiвчат на виданнi й не дай Боже зайти в хату, де хтось протягом року помер. Доки Маланка колядує, Дiдько «робить збитки», себто шкоду — хвiртку вкраде i сховає або комин чимось закриє. Головне не перестаратись. Усе мусить бути в межах пристойностi, щоб господар не образився, а тiльки розвеселився. Пiсля коляди ватага вар’ює в хатi, розiгрує сценки, вгощається пляцками (пирогами) чи горiлочкою — хто що бiльше любить — i прямує далi. На прощання господарю бажають усiляких гараздiв i смалять (стрiляють) нагайками, аж луна лiсами йде.
Усе це може тривати аж до обiду наступного дня, вже на Василiя. Залежить вiд величини сiл. У деяких iз них, закiнчивши ритуальний обхiд, ватага маланкарiв на свiтанку прямує на роздорiжжя «смалити Дiда»... Спочатку у вогонь кидають солому, якою були набитi горби Дiдiв, i старi зiпсутi маски, а потiм Маланка й за нею всi решта стрибають через багаття.
З обiду ж усi мешканцi вiд малого до старого сходяться до центру села на двобої Ведмедiв. Видовище незабутнє i вражає своєю архаїчнiстю. За мить нiби переносишся на тисячi рокiв назад, коли мисливцi перед походом по здобич справляли свiй магiчний ритуал. Чорти батогами розганяють усерединi майдану глядачiв, утворюють коло i впускають туди двох Ведмедiв iз рiзних ватаг. Тi, пiдiгрiтi криком, починають боротися. Удари й жоднi хитрощi тут не проходять. Перемагає дужчий i спритнiший.
Що тут скажеш... Розповiдати про Маланку — все одно, що змальовувати словами музику Моцарта чи удар блискавки. Це треба побачити. I моя вам порада — не барiться. Маланка, як i все на цьому свiтi, не вiчна. Особливо в наш iз вами не надто мiстичний час.
Степан Карачко, краєзнавець, редактор «Буковинські старожитності»
