«Прийду я з міста в свою рідну хату-музей – і ніби прийду з чужої країни в свою рідну. Вирує Хрещатик, гомонять вулиці і установи сивого Києва чужою, хоч і сусідньою мовою, а моя хата дзвенить рідною мовою, рідною піснею. Скрізь по місту кують брехні проти мого народу, плюють йому в душу, об’їдають його, зневажають його, лицемірять і обпльовують його. А в моїй хаті своя свята правда, палке серце народу, його теплий дух, що огріває наші змучені душі.» (Іван Гончар)
Він і творив у своїй хаті на печі: малював, ліпив, вирізав. Навіть потім, коли мав квартиру в центрі Києва, на вулиці Артема, все одно вирішив побудувати будинок. Бо для жодного народу образ хати не означає стільки, скільки він значить для українців. Можливо це тому, що ми довго не мали своєї держави. Хата для нас більше, ніж просто приміщення для життя. Вона має сакрально-філософський зміст і є праобразом України.
У хаті Гончар створює «свою Україну», щоб кожен, хто сюди зайде зміг відчути себе частинкою могутньої нації – нації українців. Зібрані ним експонати вже тоді робили диво.
«У стародавньому Києві є тиха околиця: за будинками, музеями Лаври, золотими реставрованими церквами у невеличкому заулку стоїть будинок, у якому ховаються безцінні скарби…Завітайте на тиху околицю. Ви побачите незабутню картину. І ніколи вже не забудете дороги туди, і господаря, і все що там стрінете і побачите. Ви відчуєте нашу незвичайну добу та її людей…» (Надія Суровцева, письменниця, перекладачка, краєзнавець, в’язень сталінських гулагів.)
Ця «тиха» оселя була вируючим центром зібрань патріотично настроєного люду. Сюди приходили і студенти, і відомі письменники. «Бувало, студенти забігали на обід, а ті, хто не мав де приткнутися, залишалися на ніч. Навіть трапився такий кумедний випадок. Один з хлопців попросив написати рекомендацію для вступу в університет. У результаті йому довелося вступати... вісім разів — Іван Макарович перебував в опозиції до радянської влади.» (Лідія Дубиківська-Кальненко)
Звичайно, хату Гончара помітили і «кадебісти». Наслідуючи своїх класиків, спробували все відібрати та поділити. Проте цього разу зло не перемогло добро. Бувають люди, як кажуть у народі, намолені. Іван Макарович був одним з них. Хоча доля не раз випробовувала його на міцність. Гончар завжди прагнув бути попереду. Любив, щоб його хвалили — природно для художника. І раптом йому кажуть припинити «націоналістичну» діяльність, віддати усе назбиране державі, написавши в газеті, що помилявся. Тоді матиме великі державні замовлення і визнання. Тут зіштовхнулися честолюбство та ідея. Його майстерню не раз підпалювали, часто дзвонили додому і погрожували...
Він переживав складну внутрішню боротьбу. Проте вистояв. Можливо тому, що з дитинства знав якою дорогою піде по життю.
«Скільки себе пам’ятаю я творив, творив по-дитячому, безпосередньо, як підказувала мені дитяча інтуїція. Ліпив, малював, вирізував з паперу, вирізував з буряків, картоплі. Це було таке безмежне захоплення, що для мене, мабуть, нічого цікавішого не було… Довгими холодними зимовими днями i вечорами, коли рiдко виходив з хати, бо шкарбани були однi на всiх, я поринав в улюблену творчiсть. Всю свою “художню продукцiю” ховав пiд пiл або пiд лавки, облiплював всi стiни на печi своїми вирiзками. Та яка була радiсть, коли приходила весна i не треба було чекати черги на шкарбани! Босонiж, дарма що ще приморозки, облiтаєш всi околицi села, найдеш в яру справжньої глини – i тодi немає меж творчому роздоллю та фантазiї. А новi витвори шикуються на сонечку пiд призьбою поряд з розставленою зимовою “продукцiєю”. (Іван Гончар)
Батьки розуміючи, що їхній син «або стане великим ледащом, або великим генієм», попросили допомоги у земляка, талановитого музиканта, педагога-композитора i збирача народного фольклору Максима Борисовича Коросташа. І він забрав Івана до Києва. Він же ввів Гончара до патріотично настроєної української інтелігенції. У 1938 році Коросташа заарештували, як націоналіста.
Після навчання у Київській художній школі, вчителювання та служби в армії, Іван Макарович почав самостійну творчу працю скульптора в Київському історичному музеї. Він — автор пам’ятників Устиму Кармелюку, Івану Гонті, Григорію Сковороді, молодому Тарасу Шевченку, Лесі Українці, Михайлу Коцюбинському, Володимиру Сосюрі; портретів Богдана Хмельницького, Марії Заньковецької, Леся Курбаса, Анатолія Солов’яненка...
Наприкінці 1950-х почав збирати предмети народної культури та побуту, тоді і перейшов в опозицію до радянської влади. Колекція знаходилася на вулиці Новонаводницькій № 8. Він відкрив її для публіки під назвою «Хата-музей». На початку 70-х років влада його закрила. За три десятиліття колекція українських старожитностей нараховувала понад 7000 експонатів. Здебільшого йому їх дарували. Зрідка за символічні гроші він купував їх сам. Все те робилося з єдиною метою — українці повинні знати про себе!
Люди «приходили до хати, бачили там розмаїті вишиванки і згадували, що в скринях їхніх бабунь такі ж сховані. Ба більше. Такі ж ікони у них колись стояли на покуті. Так починали усвідомлювати, хто вони є.»( Лідія Дубиківська-Кальненко)
Аналогів цьому музею нема. Гончар врятував те, що збереглося після трьох голодоморів, двох світових воєн і десятків років комуністичного режиму. Він витягував із мазуту ікони на Черкащині, де в церквах облаштували МТС. Він розшукав кераміку, рушники, плахти, народні картини тощо, це величезна колекція шедеврів, що створив наш народ.
Особисте життя Івана Макаровича чомусь не складалося. З єдиною офіційною дружиною він розлучився через три місяці після одруження. І більше нікого не зміг назвати своєю, навіть ту, яка до кінця життя залишалася поруч з ним.
Тож єдиним коханням для нього навіки залишилася його Україна. Її він все життя намагався оспівати і увіковічнити. У своєму музеї він зібрав весь український рід у фотографіях — понад 20 тисяч знімків українців кінця ХІХ — початку ХХ століть... Кожен себе може там побачити…у дзеркалі, що розміщене таким чином, що коли у нього хтось гляне, то ніби додається до родоводу.
А ще все життя його підтримувала віра у те, що правда за ним. Проте тільки у 77 років він отримує заслужене визнання: персональну виставку у виставковій залі Спілки художників України і нагородження Шевченківською премією.
У 1991 році святкується на національному рівні його 80-річний ювілей і Іван Гончар отримує звання народного художника УССР. Однак ці заслужені лаври не зменшують клопотів збирача, митця про долю музею. Помер він, так і не дочекавшись відродження свого музею в незалежній Україні.
Після смерті митця у 1993 році у столиці таки створено державний Музей І.М. Гончара. Згодом він перетворився на Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» (1999), а 2009 – здобув статус «національного.»
«Це — ваш дім! І хай ніхто чужий не розповідає, як тут жить. Бо ми самі його витворили. Своїми руками. Своїми серцями. Це зафіксовано в нашому традиційному мистецтві та народній культурі. Тож, якщо хочете бути щасливими, живіть у себе вдома!» (Іван Гончар)
Підготувала Аліна Астахова, для «Рідної країни»
За матеріалами http://honchar.org.ua/
