chrome firefox opera safari iexplorer

Не ламайте Генку! або Про співучу, солов’їну

21 лютого 2011 о 23:33

Хотілось би коротко, але… Ні, насправді тут не про те, що сержант ДАІ Швець під час виконання свого службового обов’язку збиткувався над затриманим водієм, а українську мову обізвав незугарним словом. І навіть не про те, який ґвалт зчинили особи з міських структур.

«Спровокованому» зразу знайшли адвоката, блискавично швидко працевлаштували, а плакальники з місцевого телебачення і взагалі витягли «героя дня» на екран і гуртом обурювалися його «несправедливим» звільненням. Але чи про те треба було говорити?

Отже — знову про мову? А давайте про це з іншого боку. Скажімо, на вишні прищепили бруньку черешні, і по якімсь часі гілля справді зарясніло черешневими плодами. То що? Вишня стала черешнею? Притуліться до землі і почуєте, як з її глибин кричить і волає коріння: я — вишня!

А людина? Статистика засвідчує: населення України знає і розуміє, а добра його половина розмовляє російською мовою і вважає її рідною. І це природно, бо ми всі родом з Радянського Союзу, де російська була мовою міжнаціонального спілкування.

Але якщо ти Швець, Коновалюк чи Тимченко — твоє коріння твоїм же прізвищем кричить: ти українець!

Бо коріння — це аксіома, даність назавжди, яку не обдурити, не обійти. І тому тупцюватися на власному корінні аморально, а ганьбити і зневажати мову десятків мільйонів співвітчизників — зась!

«Возвысим степь, не унижая горы»! Це Олжас Сулейменов. Достукатись би його мудрості до наших швеців, «не помнящих родства», і не втягти б у ці дорослі проблеми малого Генку. Бо він для нашого російськомовного міста — свого роду уні­кум.

Чому місто російськомовне — знає кожен одесит, бо так розпорядилася її Величність Історія. І це теж даність, яку не відмінити ніякими указами. Як даністю став правопис самого слова «Одеса»: українською — з одним, а російською — з двома «с»: «Одесса».

Але чому унікум Генка? Уявіть собі звичайну вулицю у приватному секторі міста. І хоч вона коротша за кілометр, тут почуєш російську і молдовську, гагаузьку, білоруську і азербайджанську мови. Бо весь цей люд саме тут мешкає, приязниться і працює (навкіл багато різних підприємств).

Живуть на цій вулиці й українці. Але цікава, майже незбагненна річ: заговорить своєю молдованин, білорус чи азербайджанець — у перехожих ніякої реакції, бо так і повинно бути у національному розмаїтті. Та варто пролунати українській фразі, як хтось уже й озирнувся, мовляв, звідки такий вилупився?

Подібне сталося чарівного травневого надвечір’я на п’ятачку Інтернаціональної (це не її офіційне ймення: так охрестила вулицю громада). Додому з роботи повертався чоловік років сорока і раптом за спиною почув тоненьке дитяче:

— Діду, а йдіть-но сюди та відчиніть мені хату, бо ключ у дірочці не повертається.

«Дід» справді призупинився, здивований. Адже тут українську почуєш лиш вряди-годи, та й то від дорослих роботяг. А щоб з дитячих вуст? Од цього горобенятка?

Хлопчина років десяти довірливо простягав ключа, а у грудях чоловіка щось тенькнуло –– і захотілося приголубити дитину. Нагадалося далеке призабуте…

— Чий же ти будеш? Щось не примічав тут тебе.

— А ми з села. Знімаємо хату діда Івана, а мама на роботі.

Вже не просто тенькнуло, а защеміло: «Чуєш, рибонько? Вже ходить сон коло вікон, отже, спатоньки, синку, спатоньки…» Далекий голос молодої мами…

Так і заприязнилися дорослий і малий, і що цікаво: між ними зразу узвичаїлася мовчазна угода: спілкувалися тільки українською, хоча старший був російськомовний.

Ще кілька разів по тому «дід» відчиняв Генці двері і залюбки слухав. Про бабусю, що у селі. Про те, як ще геть недавно «я ото наб’ю травою от-такезну торбину і тягну додому свиням (а хочете, я і вашим курям нарву трави?)». Про те, як духмяно пахне навесні сільська вулиця — молоком, різнотрав’ям, свіжоспеченим хлібом («або збігаю до магазина і куплю вам хліба?»). Золота душа, Генка з Інтернаціональної, щедра і чиста.

Восени він пішов до російськомовної школи, бо української в районі не було. Отже, зустрічалися рідше, хоча радість залишалася обопільною.

І тільки одного разу Генку ніби підмінили. Був якийсь відчужений, набичений і по-дорослому офіційний. Зле карбував кожне слово:
— Вон та собака, видите, бегает? — вчера набросилась на маленького щенка. И если бы не я…

«Дід» спинився од несподіванки, як і того, вже далекого травневого дня. Господи, які собаки, яке щеня, коли Генка, вчорашній унікум, що саме чистісінькою українською полонив чоловіка, витягнув з глибин прожитих літ пам’ять про власне коріння, — той самий Генка несподівано заговорив російською?!

І справа була навіть не у тій двомовності, бо скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина. У Генчиних словах бо­ліло щось недомовлене.
— Тебе побили? — обережно запитав чоловік.

Хлопець мовчки заперечив: ні. Боліло щось інше.
— Тебе образили?

Знову мовчання, затим гірке дитяче:
— А вам би не образливо: «Біла ворона»?
— Он воно що… Невже мама?
— Вітчим. Та і в школі…

Ось до такої життєвої драми дожився малий. Виявляється, од вітчима тільки і чує: «Щоб прижитися у місті — не виділяйся, будь, як усі. І щонайперше — розмовляй винятково російською». Бо українська, мовляв, не модна, сільська. З нею ти тут ніколи не станеш своїм.

А у школі від однолітків: «селюк», «біла ворона», «деревня».
Важко і боляче в десять років збагнути, чому твоя з колиски рідна мова у когось викликає осуд. Чому маєш соромитися її? А чому не соромиться наша «українка», коли на уроці замість «троянда» — говорить «роза», замість «треба» — говорить «надо»? Що, її погано вчили?!

Хлопець піднімає погляд на свого старшого друга і вже зовсім по-дорослому запитує:

— І хіба може бути мова не модною, якщо вона державна?

От і знову ми повернулися до витоків нашої розповіді — про співучу і солов’їну, про державну, але «не модну», «не престижну».

А тим часом поруч з нами на теренах двадцятирічної Незалежності вже виросло одне і піднімається нове покоління (разом із Генкою).

Люди добрі, можно­владці і пересічні, отямтесь й усвідомте власну відповідальність перед ними! Не ламайте їх через коліно. Дайте розвиватися у гармонії з власним корінням і національним розмаїттям — чужого навчаючись, свого не цураючись. На жаль, ця Тарасова мудрість достукалася не до кожного серця.

Чому ж безпорадно промовчав тоді старший Генчин друг? Бо й сам свого часу пройшов ту гірку школу. І цей «ключ» виявився для нього непідйомним.

Майя  Фідчунова.

P.S. Особисто у мене два коріння: ро­сійське й українське. Болять обидва — і коли нам, українцям, ніби дрімучим невігласам, перекладають давно близьку російську, і коли зухвало паплюжать українську.

Не сваріть «Одесу» з «Одессой»!

13 червня

Інші дати
13 червня відзначають:
  • День визволення Маріуполя від російських окупантів.
  • Міжнародний день поширення інформації про альбінізм.
Розгорнути
Володимир Правик
1962 –  герой-пожежник, ліквідатор аварії на ЧАЕС. Герой Радянського Союзу.
Розгорнути
Марія Грінченко
1863 – Марія Грінченко (М. Загірня, М. Чайченко) – письменниця, перекладачка, дружина і помічниця Б. Грінченка. Авторка віршів, оповідань, повісті «В шахтах», спогадів про І. Нечуя-Левицького, В. Самійленка.
Розгорнути
Народився Василь Моруга
(1947, с. Сонцеве Донецької обл. - 1989) - український письменник, перекладач, журналіст. Автор поетичних збірок, документальної повісті "розкажи мені, поле", казок для малят. Тривалий час був головним редактором дитячого журналу "Барвінок".
Розгорнути
Народився Марко Черемшина (Семанюк Іван Юрійович)
(1874, с.Кобаки, Івано-Франківська область – 1927), український письменник і громадський діяч, адвокат, доктор права. Автор збірок «Карби», «Верховина» та ін.
 
«Етнографічних матеріалів я не збирав, бо сам був тим матеріалом, пересякнувши наскрізь народними піснями та казками із самого малку. Я виріс серед співанок, та казок, та сопілок, вдихав їх в себе і віддихав ними». (Марко Черемшина)
Розгорнути