Кожен із нас погодиться з думкою про те, що молода людина, якій щойно виповнилося 20 років, є повною сили та енергії. Це вік, коли формується власний світогляд, характер, моральні та естетичні цінності. Але водночас велике значення має те підґрунтя, яке заклали в свідомості батьки.
Не менш важливу роль відіграє суспільство, в якому формується особистість, оточення, підтримка та правильне сприйняття молодої людини. Тому для того, щоб стати індивідуальністю, проявити свою активну позицію та здобути певний статус у суспільстві недостатньо бути гарно вихованим та мати хороше коріння, потрібні усі умови для можливості удосконалення та реалізації своїх умінь.
Я вважаю, що сьогодні можна порівняти 20-чну молоду людину та державу Україну, яка теж досягла цього відповідального віку. У нашої держави багата історія. Історія, якою може гордитися кожен громадянин, історія, в якій наші діди та прадіди вели багатовікову боротьбу за здобуття незалежності, за те, щоб сьогодні ми мали можливість гордо називати себе Українцями.
То чому ж не створюються сьогодні умови для процвітання та зміцнення нашої України? Чому ми не хочемо докласти хоч крапельку своїх зусиль для того, щоб було краще, щоб з кожним днем гордість за свою країну ставала все більшою.
Як не дивно, але всупереч бажанням наших предків з кожним днем навпаки ускладнюються умови існування нашої держави. Дуже влучними є слова Ліни Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову».
Саме це зараз намагаються зробити в нашій країні. Відібрати мову — те, за допомогою чого кожна нація ідентифікує себе.
Нестерпно боляче спостерігати сьогодні за тим, як Неньку Україну позбавляють найнеобхіднішого — можливості говорити.
Мій прадідусь з слізьми на очах УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ радів Перемозі, моя прабабуся з ніжністю та любов'ю співала УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ колискові своїм діткам...
Чи могли б вони повірити в те, що через роки ніхто не буде воювати за українську мову, ніхто не буде силою вимагати позбутися її, самі українці захочуть її просто задушити, знищити, відректися...
Тож давайте задумаємося над тим, якої помилки ми можемо допуститися, що ми можемо втратити. І зібравшись з усіма силами тих людей, яким не байдужа рідна, колискова мова не допустимо цього, не віддамо, не дозволимо посягнути на найцінніше в житті Українців!
Дарина Кравчук, студентка (м. Київ)
