Якщо хто не знає, то тіла фараонів ховали у кількох саркофагах. Кожен із них був антропоморфним, остання з «упаковок», та, що знаходилася найближче до тіла, була золотою.
Так само й з біографіями українських письменників. Вони максимального та старанно імітують життєпис того чи іншого шанованого класика, проте є найчастіше ні чим іншим, як простою симуляцією. Кожна з них цікава по-своєму. Найчастіше такі життєписи або бальзамування у стилі народився-боровся-помер, або агіографізацієя та мартирологізація «життєвого шляху».
Книга «Таємниці письменницьких шухляд: Детективна історія української літератури» не хибує ні тим ні іншим. Станіслав Цалик та Пилип Селегій показали, що можна й біографію відомих та надвідомих розповісти таким чином, що памороки забиває.
Героїв книги одинадцять, всі вони письменники. Живуть своїм життям. Проте є одне, що об’єднує, збирає в їх один вузол. Це — будинок за адресою вул. Богдана Хмельницького (у ті часи Леніна), 68, Київ. Це — Роліт. Саме у ньому «були прописані «робітники літератури».
«Таємниці…» виникли не на рівному місці, тут і робота з архівами, і документами, і мемуаристикою, і, щонайцікавіше та найприкметніше, — розмови з безпосередніми свідками описуваних подій. «Наші розповіді цілком документальні», — стверджують автори. А розповідають вони про різне, наприклад, про «закулісні таємниці пошиття в літературні класики та літературні аутсайдери».
Події в книзі розгортаються протягом семи століть: від середини 1920-их до середини 1990-их. За ці часи багато хто встигає оселитися та покинути Роліт, закохатися, створити сім’ю, або ж піти з цього світу.
Кожному з героїв присвячений окремий розділ. Тлом стає Київ, передвоєнний, воєнний та післявоєнний. Важливою деталлю внутрішніх подій є наглядові органи та владна рука вождя. Тривожна атмосфера очікування, переслідування та «гласносності» колоритно відображена у книзі. Окрім того, у «Таємницях…» зібрано чимало тогочасних пліток, їх розвінчання або підтвердження, автори висувають версії, досліджують. Інтригою та захопливістю жодна з історій не поступається розповідям про Шерлока Холмса.
«Бажан відчував, що й за ним ось-ось мають прийти. Зібрав речі про всяк випадок і... понад рік (!) спав у штанях, бо не хотів виглядати нещасним перед своїми екзекуторами...» Потім на нього чекав один з улюблених прийомів енкаведистів — дзвінки та мовчання у слухавку. Микола Бажан уже чекав людей із ордером. Натомість почував від «підозрілого хлопчини» (як з’ясувалося потім газетного репортера) про те, що нагороджений орденом Леніна. Чому письменник отримав найвищу відзнаку у країні?
А ось Іван Кочерга, знайомий зі школи за творами «Свіччине весілля» та «Ярослав Мудрий», виявляється, був першим, хто написав про візит представника темної сили на терена Країни Рад. Своїм Карфункелем він випередив Воланда Булгакова. До речі, саме п’єса «Ярослав Мудрий», а точніше плакат до неї, зіграв із Іваном Кочергою дуже злий жарт. Не знати як, але художник обрав для нього дві барви — блакитну та жовту... Скандал це спричинило неймовірний. Письменник учергове потрапив у немилість.
Про любовне життя Тичини, здається, вже мовлено-перемовлено. А ось про те, що ідея антиутопічного роману, де всі люди живуть у тоталітарній системі, де під контролем знаходиться навіть мислення, першому прийшла в голову не Джорджу Орвеллу, а саме Павлу Тичині, знають не багато. Називається ця поема-феєрія «Прометей». Але всесоюзновідомим поет став, звісно, не через неї. Пісня для «піонерчиків» «Партія веде» одночасно принесла йому популярність та стала зашморгом на шиї.
Автор «Марії» Улас Самчук теж потрапив під вплив Роліту. У цьому будинку він не жив, але споруда часто «втручався» у його долю. Історія кохання письменника своєю карколомністю може посперечатися навіть із будь-яким серіалом. У той час як одна кохана чекає прозаїка у Празі, він у Києві зустрічає одружену жінку, вона має сина, чоловік її зник на війні. Акторка та письменник закохуються одне в одного. «І саме в розпал їхнього роману на порозі хати несподівано виник чоловік Тетяни...»
Письменник, чия доля пов’язана із Тернопіллям, — Олексій Кундзіч. Саме на Тернопілля до бабусі у село Вербовиці він відрядив сина, коли розпочалася Друга світова. Гадав — так буде безпечніше. Син і справді залишився живим. Проте так трапилося, що розставання, заплановане на три тижні, перетворилася на трирічну розлуку. Вони-таки знайшли одне одного. Проте шастя у житті письменника було рідкісним гостем. Олексія Кундзіча постійно цькували. Був період, коли він сам працював над «Літературною Україною» (щоправда, тоді ця газета називалася «Література і мистецтво»). Виконував у ній обов’язки і головного редактора, і коректора, і перекладачем... а вночі писав роман «Живу». На нього він покладав великі надії. Натомість, твір став ще одним приводом для нападів. Постійні цькування призведи до проблем зі здоров’ям. Як наслідок — не виконання всього задуманого — він залишив усього три завершені романи, і десять незавершених.
Це — тільки дещиця з того, про що мовиться у книзі. Окрім того, треба згадати, що вона добре оформлена, оздоблена світлинами, плакатами, тому її не тільки цікаво читати, але й гортати. А згодом перечитати та віддати у школу — хай там надихаються.
Анна Золотнюк
«Рідна країна»
