За бажанням ювіляра, офіційних урочистостей не буде. Іван Михайлович жартує, що найкраще провести цей день у бібліотеці.
У нього справді багато діла. Щойно презентував книжку «Нагнітання мороку», закінчує монографію про Ліну Костенко, працює одразу над кількома статтями, продовжує писати спогади.
До речі, недавня мемуарна книга Дзюби «Спогади і роздуми на фінішній прямій» розійшлася миттєво, без жодної рекламної розкрутки. В тій книзі є дивне місце: на одній сторінці — думки про літературу «малих» народів, евенків, якутів, нанайців, а на сторінці поруч — так само серйозні роздуми про долю ластів'ят, що живуть під стріхою автора. Для нього це вроджена позиція: все, що живе, — священне.
Іван Дзюба належить до тих, хто служить істині й вважає, що не варто бути засліпленим ані любов’ю, ані ненавистю. Він писав книжку «Інтернаціоналізм чи русифікація?» саме з такою безжальною ясністю погляду. Вже майже півстоліття книжка є актуальною для України. Автор в тім не винен — він лиш поставив діагноз, що був докором для влади тодішньої й залишається докором владі нинішній. Дзюбу можна називати націоналістом чи космополітом — і в тім, і в тім буде трохи правди, але він все одно буде більшим за будь-яке з тих визначень.
Щоб сповна оцінити Дзюбу, потрібен ще один Дзюба, що вміє сказати просто про складне, але де знайдеш другого такого?
Отож, нехай про нього трохи скажуть кілька цитат з його книжок.
«Людям, які вже прожили більшу частину свого життя, неодмінно ставлять нестерпно банальне запитання: якби вам довелося прожити життя заново, чи прожили б ви його так само, чи інакше. І більшість дає (принаймні, більшість «радянських людей» давала) героїчну відповідь: тільки так! Мені здається, не може бути безглуздішої відповіді, ніж ця... Адже завжди людина може прожити життя розумніше, ніж прожила. З другого ж боку, тільки ціною непоправних помилок і втрат вона приходить до «розумнішої» версії життя. І слава Богу, що не може її реалізувати: бо то було б уже не її життя, а життя зовсім іншої, фінально випрямленої, тобто несправжньої особистості. Не підправляймо, не редагуймо свого минулого: не зазіхаймо на себе самих. Кому потрібен старт після фінішу?»
Метафора дисидентства
В ранньому дитинстві він розбив шибку, за що батько дав йому ремінця й малий Іван пішов шукати міліцію, бо чув, що вона заступається за скривджених. Доки йшов — забув про кривду, й на тім усе скінчилося. «А я собі інколи жартую: чи не була то метафора моїх пізніших «дисидентських» вибухів: не проти того повставав, не до тих апелював, не надовго вистачало, марними кінчалося».
Перше розчарування
«У першому класі я пережив перше велике захоплення і перше велике розчарування. Я закохався в свою вчительку. Вона здавалась мені небожителькою. Таки любов нерозумна: адже той факт, що в нашому ж класі вчився її син, мав би схилити мене до думки про її цілком земну природу. Та де там! Я марив її небесністю! Але припустився типової помилки закоханих. Якщо вже мариш, то тримайся на відстані марення, не скорочуй дистанції. Так ні ж! Я ухитрився домовитися з її сином, що прийду вчити уроки разом. Уявляєте, з яким хвилюванням я йшов? Квітів, правда, не ніс. І от приходжу до заповітної хатинки, а моя богиня миє підлогу на ганку... Розчаруванню моєму не було меж. Я почувався тяжко скривдженим. Це вперше доля мене так обдурила».
Донецьке вільнодумство
«Мене часто запитують: як це сталося, що я виріс на Донеччині, в «російськомовному» нібито краї, а зберіг українську мову та ще й удостоївся звання «українського буржуазного націоналіста». Ну, по-перше, це міф, що Донеччина російськомовний край. Принаймні, перед війною та в перші повоєнні роки російськомовними там, як і скрізь, були тільки великі міста. Але зрештою суть питання не в цьому. Я й сам не раз задумувався: коли в мені Україна «пробудилася» і завдяки чому «пробудилася»? От жили ми всі, здається, за однакових обставин, однаково нас виховували, одне й те ж ми читали, в одному і тому оточенні росли, одним і тим же життям жили, але для одних Україна дуже багато означає, іншим до неї байдуже... Ще треті, скажімо, якусь причетність до України відчувають, але не дуже близько до серця беруть. Так от: звідки береться переживання України як своєї особистої долі? Адже ніхто нас спеціально не виховував, ніхто нам не закидав у душу думку про Україну, навпаки, все робилося для того, щоб ми жили бездумно і не бачили цієї проблеми! А приходить час — і вона в тобі озивається».
«Коли пізніше потрапив до Києва, не раз подумав: це просто сама доля мене отак щасливо вела, що я вчився в Сталіно, а не в Києві. Чому? Там не було атмосфери заляканості і стерилізованості. Сталіно не вважалося містом, де український буржуазний націоналізм якусь загрозу несе, і там не було такого терору, як у Києві. У мене багато було знайомих з Київського університету, вони розповідали, як нашпиговано було провокаторами, донощиками київський університет... У нас була інша атмосфера, навіть багато хто і не вірить: на перший погляд ніби провінційна оспалість, а глибше — чимало розкутості в думках і поведінці... Принаймні, гнітючого страху не було».
Про книжки і комсомол
«Ще в школі глибоку печать поклали мені на душу романи «Овод» та «Як гартувалася сталь». В результаті вийшла гримуча суміш провінційного ідеалізму, риторичного максималізму і неперевареного фразерського нігілізму. Правда, все це пом’якшувалося моєю від природи спокійною й сором’язливою вдачею».
«Часто пізніше думав (і думаю): чи жалкувати мені, що стільки часу і енергії витрачено на оте дурне «комсомольське горіння»? Скільки здоров’я змарновано, скільки книжок не прочитано. Але з другого боку, це був якийсь викид громадянських почуттів, соціальної солідарності, юнацького максималізму, якийсь потяг до активної життєтворчості — не пройшовши цього вирування, я б, може, став егоїстичним обивателем, як багато хто із зовсім не дурніших за мене моїх однолітків». («Спогади і роздуми на фінішній прямій»)
Про двомовність
«Фальсифікується і проблема двомовності: парадокс у тому, що саме україномовні і є двомовними і здебільше володіють російською, тоді як серед російськомовних далеко не часто можна зустріти і знання української мови та культури, і повагу до них. Таким чином двомовність може обернутися одномовністю — російською».
Про російських і наших чорносотенців
«Серед чорносотенців, зокрема, й серед їхніх ідеологів та провідників, дуже значний відсоток становили й наші рідні малороси. І вони органічно поєднували затятий монархізм, успадкований від тих, кого Шевченко назвав «дядьки отечества чужого», — з антисемітизмом і антиукраїнством (люто воюючи з усіма формами «сепаратизму» та «мазепинства» і даючи кваліфіковану наводку владі). /... / спадщина чорносотенців-малоросів нині «востребована» і активно використовується в боротьбі проти України тими, хто мислить умовну «Україну» лише як «часть руського мира» (про який вони знають не набагато більше, ніж про Україну). /.../ Фактично йдеться про відродження російського націоналізму — не лише в самій Росії, а й в Україні». («Нагнітання мороку»)
Ми під чужим сонцем
«Серед поетичних формул людського буття є у Ліни Костенко така: «Життя людського строки стислі — немає часу на поразку». На жаль... у нас завжди знаходилися час і сили для поразок. Нинішня поразка, на мій погляд, страшніша за Берестечко. Бо після Берестечка були ще перемоги. А після культурного і мовного геноциду, я б сказав — і самогеноциду, що нам загрожує, перемог не буває. Бо не стає народу. Буде псевдодержава. Будуть президенти і уряди. Будуть прапор, тризуб і навіть гімн: «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці...» Але тими воріженьками в цій псевдодержаві будемо вже ми, українці, — під чужим нещадним солнцем».
Про нинішню реальність
«Те, що сталося, — велика національна поразка. Ми всі у ній винні. Вона має свої глибокі причини, що криються у всьому станові нашого суспільства, яке так і не стало сконсолідованим, сучасною політичною нацією. На цій несконсолідованості, розмитості національно-політичної ідентичності паразитують... добре організовані клани, для яких Україна є в кращому разі тільки територією розгортання своєї бізнесової діяльності, а в гіршому — частиною «русского мира», в який її конче треба повернути.
...Чи можна тут розраховувати на якусь активну протидію української влади? Чи можна розраховувати на послідовний конструктивний курс цієї влади в гуманітарній сфері?.. Чи можна цього сподіватися від влади, яка демонструє нерозуміння або й свідоме ігнорування відповідних проблем, більше того активно заохочує продовження і поглиблення русифікації, деукраїнізації?
...На деукраїнізацію працюють неабиякі — і краще, ніж ми, організовані, спонсоровані, профінансовані сили, до того ж уміло і всіляко підтримувані ззовні. Адже імперії критично потрібна Україна, і вона «за ценой не постоит».
І тут хочеться ще раз нагадати: майбутнє України — як України: зі своїм минулим і своїм майбутнім, — а не як уламка «русского мира», знову опиняється під загрозою.
Та хай це додає нам не лише гіркоти й болю, а, над усе, — сили працювати задля буття собою: у світі, де кожен або Є СОБОЮ, або ЙОГО НЕ СТАЄ».
