chrome firefox opera safari iexplorer

В Донбасі він творив Україну. 3 січня поету Іванові Низовому виповнилося би 75 років

03 січня 2017 о 11:56

Мій Шевченко залишився в Луганську. Він стоїть на площі Героєв вєлікой отєчєствєнной войни ( по-місцевому – ВОВ), обличчям до вулиці Совєтской і спиною до сквера, в кінці якого – помпезна споруда колишнього  «обкому партії». Він стоїть, як вартовий, котрого свої залишили під час відступу, не повідомивши, чи  можна здати пост. Та якби й повідомили, він би все’дно не здав, бо хтось же має боронити Україну тут, «на нашій не своїй землі».

Мій друг Іван Низовий також лишився в Луганську. Своїм надгробком він виклично повідомляє, що тут похований «поет, публіцист, прозаїк, громадський діяч…» і що «Найвище право – жить відверто, серед людей, на видноті…» Тобто і звідти, з позачасся, він уперто тримається за світ, виплаканий ним у довгі сирітські ночі, вимріяний у солдатській казармі, виплеканий у неймовірно щирих поезіях. Світ України, який він боронить і по смерті.

Над Іваном – присадкувате луганське небо, обважніле від снігодощів. Під ним – наша тепла глина, в якій тихо перешіптуються манюські джерельця. Іван – на волі, яку відібрати в нього не під силу жодному загарбникові:

...Спитай мене, як чуюсь я на волі,

Які я граю ролі, запитай.

Мій кінь гарцює в несходимім полі,

Що розляглось привільно з краю в край…

Поезії Низового — рідний рушник, барви якого увібрали все, чим живе й жива українська душа. Той, де між одвічними червоним і чорним уперто прозирає так само одвічне сонячно-блакитне – жадання Волі, що без нього індивідуаліст-українець ніби вже й не він:

...Я втішений тим,

Що ніхто наді мною не пан, –

Я сам собі пан,

Хоч не маю маєтків і статків…

Іван був дитиною України. Народився у воєнне лихоліття – 3 січня 1942р. – на холоднім і голоднім присілку с.Марківка – хуторі  Рудка  — Білопільського району Сумської області. Змалечку залишився без мами й тата.  Данило Низовий, женучи колгоспну худобу далі від фронту, аби ворогові не дісталася, згинув безвісти. Маму Настю забрала, заваливши собою,  колгоспна глина. І лишилися з бабцею маленька Людмилка та  ще менший Іванко.

...«Колядин, колядин... –

Чую з року того повоєнного –

Я у батька один...»

Але батька із фронту нема,

І бабуся в молитві поминає когось,

убієнного,

Щоби я не помітив,

поминає вночі, крадькома...

 

Як вони виживали, чим годувалися, у що вдягалися – Господь один знає, бо лише Він рятував (і врятував) цих двох горобенят від лютої напасті, злих людей, вчинків, які могли зламати життя. Та ще  — ота велика українська сільська моральність, яку витавровували колективізації, Голодомори, ворожі навали, сибірські табори, тотальне споювання й зубожіння – і не витаврували дотла. Та ще — дітклива й ніжна душа, що вкрай загострено відчувала біль і радість, справедливість і неправду, і – не розпещена увагою, ніжністю, любов'ю – до останніх днів своїх вдячно розкрилювалася назустріч найменшому прояву людських тепла і доброти.  І як той талант проклюнувся, як те дитяче рученя, у недитячих саднах та мозолях, виводило перші римовані рядки? Мабуть, сам Господь водив ним, аби дати Луганському краю такого  – після Сосюри – ясного і чистого Українського Поета.

Любов’ю й печаллю, наче тихим осіннім сонечком, пронизані поетові твори, присвячені  рідному селу, рідним людям, спогадам про дитинство:

Там, на краєчку України,

Де Лебедин і Люботин,

Я, бувши хлопчиком наївним,

Побіг за сонцем золотим…

Низовий серцем лишався у своєму селі. Найзаповітнішою мрією було побачити рідні краї, перш аніж вирушити у позахмарний вирій:

Я хотів би востаннє

Побачиться з рідним селом,

Пом’янути під вербами

Пам’ять про знищену хату,

Взять «відпусту» в священика

Київського патріархату

І на стіл свій письмовий

Тихесенько впасти чолом.

У рідній Марківці на Сумщині, де з дванадцяти років працював за трудодні; на «будовах соціалізму» в Донбасі, Караганді, Архангельську, на Харківщині та Львівщині, де служив у армії, – поезія не полишала його. Двадцятидворічним юнаком видав першу поетичну збірку – «Народжуються квіти». А згодом невпинний вітер часу заніс його на Луганщину. Як виявилося, назавжди...

Іванові Низовому, смію стверджувати, не було затишно «вдома» — на Луганщині. Духовна задуха мучила поета. «Я зопалу спалився і пригас  / В безодняві бездомного Донбасу, / Де витікає все в минулий час, / Спікається в єдину сіру масу», – написав якось він.

Та водночас Іван любив цей край, його воронцеві степи, гаї та байраки, тихоплинні Дінець і Айдар. Братньо любив своїх друзів,  товаришував із багатьма українськими патріотами-луганцями.

Поет невтомно кликав:

…Донбасе мій, прокашляйся від пилу

Вугільного, горлянку сполосни

Горілкою гіркою, і надсилу

Напружившись, пласти переверни

Історії козацької своєї,

Яку підтасували холуї

Московські...

З усіма ніжністю й болем рано осиротілої дитини Іван Низовий любив  матір –Україну й потерпав за її долю:

…Україно, раю мій, руїно,

Де ж бо твоя доля золота?!

Лишень села плачуть солов’їно

І мовчать причаєні міста,

І вмирають шахти і заводи,

В закутках спиваються бомжі,

Трави сохнуть і міліють води,

Й родичі не рідні вже – чужі.

У верхах – роздвоєння і чвари,

У низах – ні вітру, ні грози,

І не бачать рідні яничари

Гіркоматеринської сльози.

Поетичний зір Низового сягав таких далечей майбутнього, що нині, перечитуючи вірші, датовані початком  2000-х і навіть 90-х, завмираєш перед його провидчим даром.  За рік до Першого Майдану поет промовляє:

…Перекотиться полем орда.

Пропадуть на безмежжі приблуди.

Знов заплаче терпляча земля,

заголосить вона, зарида

І в нестямі сама собі

геть розпанахає груди.

І постануть із неї –

здригнеться здивований світ! –

Легіони повстанців –

скінчилося їхнє терпіння…

За десять років до російської агресії в Донбасі з’явилися ці рядки:

… Гадюкою вповзає в Україну

Правічний «друг» із Путінським лицем,

Несе руїну в нашу кураїну,

І в нашу душу щиру та наївну

Знов повіва північним вітерцем.

 

І ще раніше, аж 1995-го:

...Ми й нині щедрі,

Як були,

Без міри і без меж:

І флот, і море віддали,

І Севастополь теж.

І Крим невдовзі віддамо

(Нічого ж нам не жаль!) –

На нього ж ласиться, само- 

Собою, брат-москаль…

А чи не про сьогодення цей вірш, просякнутий одвічною українською надією?

Настане час, коли біля керма

Розхитаної нашої держави

Постане лицар – спадкоємець слави

Козацької, здобутої в штормах

Історії!

А нинішня юрма

«Державників»

і честь свою, і совість

Геть продала… Печальна буде повість

Про них: ганьба, зневага і тюрма…

2003

Нині, коли на теренах Донбасу, що став Низовому «кровним», лютує війна, як ніколи важливими й потрібними є для нас поетові уроки любові й віри в Україну. Віри й любові, які надихають на перемогу наших оборонців, а суспільство – на згуртованість і міць духу:

…Ніхто й ніщо не похитне

Моєї віри в Україну…

Хай світла доля обмине

Мій дім; зневажать хай мене

У ріднім краї… До загину

В душі палатиме одне:

Люблю і вірю в Україну!

2001

Й хіба не найактуальнішою з усіх молитов є нині Іванова «Вранішня молитва» 1993-го?:

...По росі,

Боже, пройдися. Візьми Україну –

Рай неземний – піднебесну раїну,

Де Україна цвістиме в красі...

Споглядаючи з позахмарних далечей, Іван, мабуть, бачить щирі радість, смуток і вдячність у наших очах, коли ми поринаємо у створений ним світ і чуємо теплий поетів голос:

Пам’ятайте мене

Доброзичливим і незловтішним,

Не скупим на пораду,

На гроші й хороші діла…

Я був різним, звичайно,

Всіляким я був,

Та, між іншим,

Лиш одна доброта

По життю мене завше вела.

Не ображусь, якщо

Ви забудете в клопотах-буднях

Про поета, який

Не досяг піднебесних вершин, –

Я і тишею втішусь:

Лежатиму –

Вже непідсудний –

Наслухатиму шепіт

Черешень, вишень, черемшин…

Іван Низовий жив  у  краю, де просто вийти на вулицю й заговорити українською – вже вчинок. А він і говорив, і думав, і творив українською. Він творив Україну.

Олена Бондаренко, літераторка, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»

2 серпня

Інші дати
Іван Підоплічко
1905 – український зоолог, палеонтолог, теріолог, засновник археозоологічних досліджень в Україні. Засновник Українського теріологічного товариства. Ініціатор створення довідника «Фауна України» в 40 т. та Національного науково-природничого музею АН України.
Розгорнути
Сергій Нігоян
1993 – учасник Євромайдану в Києві, перший загиблий під час протистоянь на вулиці Грушевського. Герой України.
Розгорнути
Народився Кость Буревій
(1888, Росія – 1934) - український поет, драматург, театрознавець, літературний критик. Автор історичної драми «Павло Полуботок», сатиричних творів «Опортунія», «Хами», «Чотири Чемберлени».
Червоні чвари! Час червоний! Чурило черево чи чоло, чи чо, чи чох, чи чор зна що? Чи очі плачуть, чи регочуть? (Кость Буревій)
Розгорнути