Вождям пролетаріату, сумнівним героям соціалістичної боротьби, національним героям новітньої України, полеглим за ті чи інші ідеї. Зведені, демонтовані, спаплюжені, здані в металобрухт, зарослі травою. Покликані прикрашати місто чи зберегти пам’ять нащадків, українські пам’ятники і меморіальні дошки, живуть в паралельному світі, часто виконуючи функції, непідвладні розумінню пересічної людини.
До тематик монументалізму в Україні нещодавно додалася ще одна – пам’ятник українцям, що через відсутність роботи та нестерпні фінансові умови на батьківщині мігрували за кордон. Так, у травні у гірському смт. Колочава Міжгірського району Закарпаття урочисто відкрито перший в Україні пам'ятник заробітчанам. Ще один планується встановити у Зарваниці Теребовлянського району Тернопільської області.
Переглядаю репортаж із відкриття меморіалу. «Кожна сім’я у селі чекає когось із заробітків,» – коментує журналіст. Скульптурна композиція відтворює драматичний момент прощання вагітної жінки та дітей із батьком, що вирушає у світ. Та ще драматичнішими є відео села та селян-учасників урочистостей. Коментарі дають заробітчани із стажем; літні матері, що бачать своїх дітей двічі на рік; українські селянки, пенсія яких ледь сягає прожиткового мінімуму. Згадують полеглих у пошуку щастя. «Лише двадцять відсотків дітей у селі виховують і батько і мати», — констатує коментатор.
ЗМІ систематично повідомляють громадськість про встановлення монументів у різних частинах України. Не заперечую, що особи, яким ці пам’ятники і дошки присвячуються, вартують на пам’ять нащадків, хоч способи їх увіковічення та трактування подій подекуди викликають полеміки.
Часто новітні герої із висоти зведених постаментів споглядають на зруйновані дороги, облуплені будинки та темні вулиці. ...Не за таку Україну вони боролися. Як на мене, кращим увіковіченням їх ідей був би економічний ріст держави.
Інавгураційні новини тяжко засвоюються, якщо вони чергуються із соціальною рекламою, в якій батьки просять допомоги на лікування дитини... чи інформацією про соціальне сирітство, підвищення рівня злочинності, алкоголізму серед дітей, залишених на опіку бабці-дідуся.
Українська газета в Італії запропонувала висловитися щодо цього питання своїх читачів – безпосередніх героїв заробітчанства четвертої хвилі. На сайті www.gazetaukrainska.com було проведено опитування: «В Україні планується встановлення вже другого пам'ятника заробітчанам. Як ви до цього ставитеся?»
У ньому взяли участь 374 респондентів. 72.7% вважає такі монументи – пам'ятники ганьбі держави. 17.1% – способом привернення громадської уваги до проблем еміграції. «Раді мати пам'ятник при житті» 4,8 відсотки респондентів. Відповідь «Інший варіант» обрало 5,3 відсотки читачів газети.
У коментарях до теми хтось згадує Дублін, де на березі ріки в центрі міста стоїть корабель на зразок тих, на яких ірландці пливли до Америки під час картопельного голоду. Інші уповають на пошанування історичної правди. Та більшість із тих, хто скуштував заробітчанського хліба, вважає таку ідею безглуздою, критикує владу, вимагає робочих місць та соціального захисту в Україні, пропонує скинутися на пам’ятник українським можновладцям.
Ризикуючи заслужити звання «некультурної» журналістки чи нападок із сторони прихильників новітнього монументалізму, бачу більше змісту, допоки в Україні руйнуються сім’ї та сиротіють діти через міграцію одного чи обох батьків, направляти кошти (а це від 200 тисяч до 3-4 мільйонів бюджетних чи метсенацьких грошей) не на встановлення чергової бронзової фігури, а на створення хоча б ОДНОГО робочого місця, на зміцнення хоча б ОДНІЄЇ сім’ї, у щастя хоча б ОДНІЄЇ дитини, яка ростиме, оточена любов’ ю обох батьків.
Маріанна Сороневич,
Головний редактор Української газети в Італії
«Рідна країна»
