Багата наша земля на геніїв, найкращих дітей своїх. Можна говорити про кожного з них годинами і це буде справедливо, адже вони заслуговують на це. Одним із таких людей був Василь Стус.
Вночі з 3 на 4 вересня виповнюється 26 років із дня його загибелі. Україна живе без поета вже чверть століття, досить великий термін для того, щоб оцінити творчу спадщину, самобутню, неповторну поезію, уявити і зрозуміти силу духа і, звичайно, за всіма геніальними творами розгледіти людину, людину, яка, як і всі ми, хотіла бути щасливою, мала люблячу родину, друзів, колег, але, офірувала власним щастям, а згодом і життям заради щастя своєї Батьківщини.
Василь Стус був людиною з великої літери, яка відважно й самозречено виступала за високі ідеали Добра, Правди, Справедливості, Гуманізму, Свободи. Він був «незручний» для можновладців. Його безкомпромісність була природною, а не показовою, моральні вимоги до часу, до середовища й до себе були надзвичайно високими. Тому у листі до громадськості поет писав: «Я обвинувачую КГБ як організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську, тому що вона зробила мій народ і без'язиким, і безголосим. Судови процеси 1972—1973 років на Україні – це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу. Покоління молодої української інтелігенції, що його зробили поколінням політв'язнів, було виховане на ідеях гуманізму, справедливості, свободи. У цьому вся його провина, весь його злий намір. Але тільки такими синами славен народ – і нині й у віки вічні.»
Василь Стус вповні пізнав муки зазіхання на внутрішню свободу шляхом фізичного спокорення, тотального нищення творчого генія, навіть у славнозвісні шістдесяті роки, роки «хрущовської відлиги». Знущання було витонченим: гноблячи тіло, не забували про душу – забирали кожний написаний вірш, кожний рядок, кожний переклад. Тирани бояться нескорених, незламних.
Рік Стуса тримали в одиночній камері. Не зламали – і ось новий вирок: десять років таборів, п'ять – заслання. За таких обставин можна стати звіром, можна – велетнем, велетнем думки, літератури, якого ніхто не зможе зламати. Василь Стус вивчив французьку й англійську мови, переклав Рембо, Бодлера, Рільке, Гете, і написав свої найкращі вірші про Україну. Вона була для поета найбільшою святинею, його духовним порятунком:
О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні.
І лазурово простелися,
І душу порятуй мені.
Страшно це розуміти, але вінцем свободи, її втіленням для поета була смерть, оскільки життя не давало йому можливості жити, і лишалося тільки: «смертю зберегти себе, внутрішньо вільного, для себе і для України». В одній із поетичних замальовок Стус писав: «Я є вільний – і тому Україна є вільною, бо вона в мені».
Як же сильно поет любив її – свою Україну, прийнявши за неї смертні муки. На Колимі в снах бачив її, обіцяв до неї повернутися, не зрадив її, «не набрався скверни» і обіцянки своєї дотримався.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.
Стус живе серед нас у своїх безсмертних віршах. І буде жити вічно, адже добро неможна знищити, воно, як птах Фенікс, відроджується з попелу, приймаючи при цьому різні форми життя. З його смертю Україна отримала ще одного заступника на небі. Він, як завжди, переймається її долею, її майбутнім. І ми повинні зробити все для того, щоб це майбутнє було світлим, бо його фундамент своїм жертовним життям заклав Василь Стус, тепер подальша будова залежить від нас.
Ми маємо жити за законами поета, законами правди, добра, справедливості – тільки так ми побудуємо гідне майбутнє України. Жити за іншими законами ми не маємо права, адже є той, хто з неба дивиться на нас, і під його відкритим поглядом жити інакше неможливо. Василь Стус – наша совість.
Катерина Івкова
