5 грудня 2011 року виповнюється 80 років від дня народження Григора Тютюнника. На Полтавщині, у селі Шилівка, де народився письменник, сьогодні відбудуться урочистості. Вшанувати пам'ять митця приїдуть дослідники його творчості.
Але згадують про Григора Тютюнника не лише на Полтавщині, а й на сході України. Адже він майже 10 років прожив на Луганщині.
Народився Григір Тютюнник у селянській родині. Його батька у 1937 році репресували. Після цього шестирічним хлопчиком Григір потрапив на Луганщину. У селищі Щотове, що поблизу міста Антрацит, мешкав його дядько.
На Донбасі майбутній письменник пішов до першого класу з українським викладанням, який, щоправда, згодом закрили через брак учнів. Далі – злиденні роки війни, служба в армії, навчання у Харківському університеті. Григір Тютюнник став учителем російської мови і літератури.
«Писав щоденники російською мовою, навчався на російському відділенні. Тим паче далися взнаки чотири роки флотської служби у Владивостоку. І тому не дивно, що перший його опублікований твір – «В сутінки» – був російською мовою», – згадує дослідник творчості письменника, професор кафедри філологічних дисциплін Луганського національного університету імені Шевченка Олексій Неживий.
Після навчання Григір Тютюнник працював на Луганщині. З 1962 по 1963 рік викладав у місті Артемівську Перевальського району. Саме тут в одному із листів до друга письменник остаточно заявив про свої національні переконання, які розвивалися впродовж усього життя, переконаний Олексій Неживий.
«Місто – носій культури – русифіковане. На Донбасі давно село юродствує в русизмах, захід говорить на мові, провінціалізованій до говірки... Можна, звичайно, про це не думати, не писати – і крапка… А далі він каже: «…а хіба можна про Батьківщину говорити не батьківською мовою…», – цитує Олексій Неживий слова Григора Тютюнника.
У віці 48 років
На Луганщині Григір Тютюнник працював над перекладом своїх оповідань українською мовою, які згодом увійдуть до його першої книжки «Зав’язь».
Потім він переїхав працювати до Києва, де згодом здобув літературну славу.
1980 року за книги «Климко» і «Вогник далеко в степу» Григору Тютюннику присудили літературну премію імені Лесі Українки. Але він її так і не отримав. Через місяць після присудження Григір Тютюнник покінчив життя самогубством.
Кілька років тому в одному із інтерв’ю вдова письменника Людмила Тютюнник розповіла, що з передсмертної записки, яку забрала міліція, запам’ятала лише одну фразу – «Помучте іншого…».
Дослідники творчості митця називають можливою причиною такого кроку те, що письменник не витримав тиску цензури. Йому виповнилося тоді 48 років.
1989 року творчість Григора Тютюнника посмертно відзначили Державною премією імені Шевченка.
«Бути письменником»
Старший брат Григора, Григорій Тютюнник, також був письменником і також Шевченківським лауреатом. Щоправда, у селі Шилівка, з хати, де мешкали відомі брати, не вдається зробити музей.
«На жаль, там ніяк не можуть зробити музей. Вже збираються, напевно, років 10 – планують», – розповідає дослідник творчості Тютюнників, аспірантка Полтавського національного педуніверситету Наталя Бондар. Дівчина сама родом із Шилівки.
Тим часом на Луганщині продовжують вивчати творчий спадок Григора Тютюнника. У столичному видавництві «Ярославів Вал» має вийти книга «Бути письменником», присвячена 80-річчю від дня народження митця. За словами упорядника видання, Олексія Неживого в ньому представили раніше неопубліковані щоденникові записи та листи Григора Тютюнника.
