На Полтавщині відзначили 80–річчя з дня народження видатного земляка — письменника, неперевершеного майстра короткого жанру (новели, оповідання) Григора Тютюнника.
Серед заходів із цієї нагоди найпомітнішими стали ті, що відбувалися в обласному центрі, Лубнах і на малій батьківщині двох класиків української літератури — братів Григорія та Григора Тютюнників — у селі Шилівка Зіньківського району.
Зокрема, напередодні ювілею обласна «Просвіта» за кошти свого очільника, народного депутата–«нашоукраїнця» Миколи Кульчинського перевидала збірку новел і повістей Григора Тютюнника. На презентацію цієї книги у Полтаві та Шилівці пан Микола запросив зі столиці одного з найближчих друзів Григора, поета Петра Засенка, та знаного літератора і митця, народного артиста України Григорія Булаха.
У Лубнах відкрили виставку світлин місцевого фотохудожника Володимира Білоуса, котрий приятелював із Григором Тютюнником й увічнив його у своїх роботах.
А кульмінацією урочистостей у день народження майстра слова стала своєрідна літературно–мистецька толока у Шилівській школі, на яку з’їхалися гості з Полтави і Лубен. Один із них, лубенський поет Олександр Печора, передав для шкільної кімнати–музею унікальний експонат — диск із записом голосу Григора Тютюнника, котрий читає свої «Три зозулі з поклоном». Той запис у грудні 1976 року на власний тоді ще «бобінний» магнітофон зробив уже згаданий Володимир Білоус...
Обласна влада ювілей знакового українського письменника вкотре фактично «забула». Та хіба тільки обласна?
Класики, яким «тісно» у шкільному музеї
П’ять років тому «УМ» уже розповідала про шкільний «тютюнниківський» музей у Шилівці, який виріс зі звичайного тематичного куточка у класі. Та спробуйте знайти в селі бодай найскромніше нагадування про них на позашкільній території. Не знайдете, бо його просто немає!
І це при тому, що село, в якому народилися автори роману «Вир» та безсмертних новел, перетинає жвава автотраса Полтава — Гадяч — Ромни. Однак на під’їздах до нього ніхто й досі не здогадався встановити навіть звичайного інформаційного стенда. Відсутня у Шилівці й хоча б одна на двох братів–класиків меморіальна дошка. Як, до речі, й у місті–райцентрі Зінькові. Попри те, що саме туди ходив у старші класи Григорій Тютюнник, а його молодший брат Григір навчався тут у ремісничому училищі. Якщо за радянських часів таке обережне ставлення до цих, м’яко кажучи, не зовсім радянських письменників ще можна було якось пояснити, то тепер воно виглядає дивним «пережитком минулого».
Бо ж одним лише шкільним музеєм, як кажуть, не відбудешся. Тим паче коли він є невеличкою кімнаткою з допотопними стендами й демонстраційними вітринами, де «губляться» навіть найцікавіші експонати. Облаштований з любов’ю та пошаною до видатних земляків, але все ж на суто аматорському рівні, зі збідненим фондом, цілковитою відсутністю сучасних технічних демонстраційних засобів тощо. Хоча в Шилівці, Україні й за її межами ще живуть люди, готові поділитися з усіма і власними безцінними спогадами про знаменитих братів, і матеріальними свідченнями своїх взаємин із ними. Та де їх зберігати, на чому слухати чи дивитися записані відеорозповіді?
«От тільки б допомогли коштами»
Водночас фактично перед кожною ювілейною тютюнниківською датою небайдужа громадськість нагадує про необхідність створення повноцінного літературно–меморіального музею братів–класиків у шилівській хаті матері Григора Тютюнника (з Григорієм вони були братами тільки по батькові). Перед нинішнім ювілеєм говорили навіть про готовність сьогоднішньої хазяйки тієї господи продати її за помірною ціною. То чому б не викупити такий раритет за бюджетні кошти й не облаштувати там музей? Зрештою, чи реальна ця перспектива?
— Чесно кажучи, вона видається мені примарною, — каже «УМ» директор Шилівської загальноосвітньої школи Надія Кащенко. — Адже в тій хаті вже фактично не залишилося автентики, необхідної для меморіальної споруди. Після смерті матері Григора там жили, здається, чотири сім’ї, які не мали до Тютюнників жодного стосунку. Чужі люди, зрозуміло, неодноразово перепродували, добудовували, впорядковували власне житло по–своєму. При цьому навіть зараз до нього немає дороги з твердим покриттям. Водночас нам хочеться розширити кімнату–музей у школі. Тим паче що є можливість подовжити її ще однією кімнатою без будь–яких добудов чи перепланувань. От тільки б для такого розширення й облаштування музею нам трохи допомогли коштами...
— Погоджуюся з Надією Миколаївною на 100 відсотків, — зазначив у телефонній розмові з власкором «УМ» начальник відділу культури і туризму Зіньківської райдержадміністрації Микола Єгоров. — За межами школи все доведеться починати практично з нуля і витрачати такі кошти, яких, принаймні в районному бюджеті, сьогодні не знайдемо. Бо ж, крім прокладання дороги та будівельно–ремонтних робіт, згадану хату біля ліска треба буде цілодобово охороняти, забезпечувати теплом, екскурсоводом тощо. Розширення ж та оновлення музейної експозиції в школі обійдеться незрівнянно дешевше. Якщо сільрада, район допоможуть, думаю, проблем не буде. А колись, може, розбагатіємо й на окреме приміщення музею. Минулого року ми започаткували районну літературно–мистецьку премію імені братів Тютюнників, яку днями вручали вже вдруге. Зауваження стосовно відсутності на Зіньківщині «тютюнниківських» меморіальних дощок, білбордів чи інформаційних стендів вважаю слушними. З наступного року працюватимемо над тим, щоб вони з’явилися.
Особливі прикмети «найукраїнішої України»
Твердження про сьогоднішню «ненамоленість» духом Тютюнників хати, в якій жила мати Григора, небезпідставні. Надто за умов, коли після смерті неньки письменника інші найближчі родичі Григора, насамперед сини, фактично втратили інтерес і до цієї хати, і до самої Шилівки. Відтоді ніхто з них сюди не приїздить, не нагадує про себе, не спілкується з тими ж шкільними музейниками... Зрештою, від справді знакової для обох братів–класиків старовинної батьківської й дідівської хати, що стояла над шляхом із Полтави до Гадяча, за словами самого Григора Тютюнника, й сліду не лишилося.
Та чи означає це, що маємо й далі стирати передовсім із пам’яті матеріальні сліди перебування у Шилівці братів Тютюнників, орієнтуючись винятково на музейну кімнату сучасної двоповерхової школи, збудованої значно пізніше? Адже поблизу розташоване добре збережене приміщення старої школи, в якій навчалися майбутні класики української літератури. На жаль, дізнатися про це можна лише з розповідей юних гідів шкільного музею. Як розповів власкору «УМ» Олександр Печора, є в Шилівці навіть хата, в якій жив старший із братів Тютюнників — Григорій. Правда, її вигляд зараз малопривабливий, бо ж тепер мешкає там, за словами пана Олександра, «напівбомж».
Зрештою, є тут клуб, сосни, річечка, Беєва гора та ще десятки «особливих прикмет» села, навічно вкарбованих словом у «Вирі» Григорія та новелах Григора. Бо ж саме Шилівка уособлювала для них оту «найукраїнішу Україну», про яку раніше, перебуваючи в цьому краї, писала геніальна Леся. Тож, здається, сам Бог велів систематизувати ту знакову топоніміку, подбати якщо не про музеєфікацію, то бодай про припинення руйнації пов’язаних із братами Тютюнниками раритетів, прокласти в селі хоча б один літературний маршрут, зваблюючи сюди туристів.
Тютюнники? Тільки після космонавтів...
Тим паче що без цього сьогоднішня Шилівка якщо й не гибіє, то близька до такого стану. Дякуючи передовсім так званим «інвесторам» зі столиці, яких цікавлять, здається, тільки прибутки з «масної» тамтешньої земельки. Їхній адміністративний центр розташований в іншому селі, тож від колишнього міцного колгоспу тут не залишилося й сліду: навіть тракторну бригаду ліквідували, не кажучи вже про ферми, «добиті» раніше. Роботи немає, а значить, немає й перспективи для молоді, яка роз’їжджається по світах у пошуках хліба насущного.
«Підняти» одне з найвідоміших в Україні «літературних» сіл можна і треба в тому числі й завдяки його неповторному літературному «бренду». Спираючись, звісно, не лише на куций районний бюджет. Однак перші й останні фінансові вливання у той–таки шкільний музей земляків–письменників од «вищестоящої» влади надходили сюди ще при його заснуванні, тобто 10 років тому. Тодішній «губернатор» Євген Томін, пригадують у школі, особисто подбав про виділення однієї тисячі гривень, на які, власне, й обладнали іменну кімнату.
А тепер пригадаймо майже 6,5 мільйона гривень, виділених із бюджетів різних рівнів для відзначення у квітні цього року лише на Полтавщині 90–річчя з дня народження космонавта Георгія Берегового. Тільки на виготовлення та встановлення в селі, де він народився, кам’яного погруддя з постаментом в обласному бюджеті знайшлося 298 тисяч гривень. Про пам’ятник братам Тютюнникам на їхній малій батьківщині ніхто навіть не заїкається. Хоча для слави свого краю й України вони зробили не менше, ніж радянський космонавт.
ЗІ СПОГАДІВ ДРУГА
З Григором Тютюнником їздили і до його матері у Шилівку, і — ще частіше — до моєї, у село Любарці Бориспільського району, — пригадував Петро Засенко на зустрічі зі студентами Полтавського педагогічного університету. — Тож бачив, як обирав він прототипів для своїх творів, як підшуковував для них найвлучніші фрази, слова, прислухаючись до голосу народу. Скажімо, головний герой новели «Нюра» буквально «списаний» із сусіда моєї мами, про якого вона розповідала Григору. Та так тихенько, щоб той сусіда не чув... На старість мою неньку все дужче хилило до землі. От і запитав якось у неї мій друг: «Мамо, вибачте, а чого ви так ото зігнулися?» А вона йому: «Сину, як ото зігнулася у 29–му році на колгоспних буряках, то вже ніколи було й розігнутися». Цю фразу (правда, трохи «полегшену», щоб не «зарізала» цензура) письменник використав в іншій новелі — «Крайнебо». До речі, зі звертання «Мамо» він починав розмову навіть із незнайомими жінками старшого віку. Бувало, йдемо з ним по Хрещатику і бачимо сільських жіночок із клунками, котрі поспішають на Бессарабський ринок. То Григір неодмінно підійде: «Мамо, давайте ми вам піднесемо». Якось поїхав до старшого брата у Львів. Його дружина, Олена Федотівна, коли збиралася компанія, відчинила двері Дмитру Павличку з такими словами: «Ой, Дмитре, ми так давно не бачилися, що твої очі раніше пекли, а тепер тільки голублять». Ця фраза у Григоровому записнику чекала свого часу та місця років 15, доки він не використав її у своїй класичній новелі «Три зозулі з поклоном».
