Євген Гребінка — талановитий поет, прозаїк та байкар. Народився на Полтавщині. Свого часу вчився у Миколи Гоголя.

Найвідомішою частиною його творчості стала лірична поезія українською та російською мовами. Одна з поетичних мініатюр — «Українська мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить») стала народною піснею. Російські ж романси «Очи черные, очи страстные», «Помню, я еще молодушкой была» на слова Євгена Гребінки принесли йому світову славу.

Основною темою його прозової творчості стала соціальна несправедливість. Одним із основних її мотивів була доля маленької людини в жорстокому суспільстві. Не випадково його роман «Доктор» майже через півстоліття після смерті письменника Антон Чехов називав одним із найкращих творів тогочасної літератури, гідних для перевидання й народного читання.

Українську столицю довелося відвідати Гребінці не раз. В одному з ранніх оповідань Гребінка писав: «Який ти красивий, мій рідний Києве! Що сонце між планетами, то Київ між містами...» …

Серед історії української культури він ніколи не загубиться, адже свого часу робив такі великі та важливі для неї справи. Однією з них стало вирішення Шевченкової долі — викуп поета з кріпацтва. Також, у 1840 році Євген Гребінка допоміг видати Шевченків «Кобзар».

З 1834 року поет жив у Петербурзі, викладав літературу у військових закладах. Там же він і видав альманах «Ластівка» з передмовою «Так собі до земляків». До 200-річчя від дня народження відомого українця, публікуємо цю передмову, де автор так мелодійно та щиро відгукувався про свій рідний Полтавський край…

Є. П. Гребінка «Твори у трьох томах. Том третій: повісті, оповідання, нариси, статті, рецензії, листи». – Наукова думка, Київ, 1981 рік

ТАК СОБІ ДО ЗЕМЛЯКІВ

«Уже я так думаю, що нема й на світі кращого місця, як Полтавська губернія. Господи боже мій милостивий, що за губернія! І степи, і ліси, і сади, і байраки, і щуки, і карасі, і вишні, і черешні, і усякі напитки, і воли, і добрі коні, і добрі люди — усе є, усього багацько! А тих, мов­ляв, дівчат та молодиць... не против ночі згадуючи! о бо­дай їх! досі з думки не йдуть. Одну списав покійничок Котляревський — «Наталку Полтавку» та увесь світ зве­селив; усі —і наші, і москалі, і німці, і турки — не нахваляться: спасибо, говорють, хоть хахол, а выкинул штуку знатную!'Що ж би було, якби всіх списать!.. Та годі з ними! У мене така кумедна натура; як тільки заговорив про дівчат, то і до завтрього не перестав би. А я таки своє: довіку не забуду, як я жив у Полтавській губернії, недалеко від Пирятина. Може, вам коли переїздом трап­лялось бувать у Пирятині? Город путящий: усякі там є крамарі і бублейниці, є і церков божа, як слід, з дзвіни­цею, і пошта є, і поштарі ходять, мов ті москалі з чорни­ми комірами, і письма роздають чесно, не розпечатував­ши. Гарний город! А краще усього у йому бублики: ні а Прилуці, ні в Лубнах, ні в самому Ніжині нема таких бубликів. З Києва проїжджающі купують да не нахва­ляться. От що! Жив я собі недалеко од сього лепського города у селі. Кожний тобі день, було, що-небудь там ве­селить серце. Ждеш, було, весни як бозна-чого. От після стрітення і стане подувать ген відтіля, з Запорожжя, теп­ленький вітерець; сонечко, вибравшись угору, уже геть припікає, а сіроми-волики, стоя біля, тину, знай, вигріва­ють свої боки. Незабаром сніжок пойнявся водою; скрізь вода! степ синіє, як море, а по ньому од сонця, як жар, грають іскри. Де набереться у господа тієї птиці: скрізь летять гуси, журавлі, лебеді; мов яке летюче військо ку­дись поспішає. Жайворонки щебечуть під небесами, ласточки в'ються, бугай гуде у болоті, а біля його, знай, раз у раз свистить овчарик. Усе живе, усе дише! Далі, трохи просохне, стануть палить степи: вийде чоловік у поле, ви­креше огню, положить його у солом'яний віхоть, розмаха гарненько да й кине на долівку; затріщить кругом сухий комиш — і пішло пожарище гулять степом!.. Геть поко­тить і дим, і полум'я; ґуля, як той запорожець. А вночі — батечки мої! — як воно горить хороше, прехороше! Кру­гом гоготить та сяє, мов орда підступає та розіклала ог­нища — і страшно, і весело!.. Через тиждень і не пізнаєш паленого степу — як рута зеленіє. Тільки то там, то там синіє сон та жовтіє горицвіт; по садам цвітуть голубень­кі проліски; і вишеньки, і черешеньки, і груші, і яблуні окинуться пахучим біленьким цвітом, Там щоранку кує зозуля, цілісінький день висвистує іволга: покинь сани, візьми віз, щовечір співа соловейко, а на вигоні дівчата затинають веснянки, аж округи луна іде.

Так тобі легко дихать, так весело... Прийдеш у хату, шапку об землю, а сам мерщій на коліна перед образами, молишся і плачеш, плачеш і молишся! За що то бог свя­тий так любить своє созданіє? Чи достойні ж ми сього!..

А як настане косовиця та вийдуть наші хлопці у степ! Попереду отаман; заломить бриль набакир, шаркне по косі разів зо два лопаткою — і пішов косить! За ним дру­гий, третій, усі витягнуться, мов стрічка, по степу; ідуть мовчки, тільки коси блискають, тільки травиця да кві­точки лягають перед ними. У долині недалечко підпідьомка перепелиця, а од покосів так і пахне материнкою та чебрецем; під ногами, мов розсипане добре намисто, чер­воніють половниці. Ось уже вечоріє. Кашовар, почепивши на вила свитку, зійшов на могилу та, знай, маха, щоб ішли вечерять. Біля куреня уже стоять ваганки, повнісінькі га­лушок з салом, або коли в піст, то з таранею. Прийшли хлопці, випили по корячку, сіли, їдять собі галушки, на­стромлюючи на спички. І пішли розказувать: Семен ка­же — підкосив деркача, Микита божиться, що накрив було шапкою на яйцях перепелицю, та якось-то виско­чила, Хтодонт трохи не наступив на зайця. Сміх, регіт, гудуть, як ті бджоли! А святий вечір сходить на землю, і ніч-мати засвічує зірочки на синьому небі.

Або у жнива. Жарко ополудні, сонечко згори так і обливає тебе теплом; пішов би куди, так і ноги не несуть. Овечата лежать собі у холодку; воли тож полягали біля ставка; коні, зібравшись докупи, стоять понуривши голо­ви, тільки хвостами обганяють оводів. Шпаки — годі вже гулять по степу хмарою — сіли одпочивать біля річки; так і вкрили прездоровенну тополю, аж гілля чорніє. Нащо дике утя сторожка птиця, да і те забилось собі меж ситняг, завернуло під крильце головку та й куняє на озер­ці; кача його вода, мов той цурпалок. Усе одпочива. Пі­деш собі у сад, ляжеш долі догоричерева під грушею, і ру­ка тобі лежить, і йога лежить, і голова лежить, увесь ле­жиш, хоть не спиш, а очі закриєш. Так і умер би лежачи. Тихо, тихо, травиця не шелестить, тільки коли-не-коли задзижчить, летячи мимо тебе, роботяща бджола. Создав же господь таку трудящу твар!.. Лупнеш очима вгору, а там над тобою меж темним гіллям, як золоті капельки, ви­сять спілі груші; дриґнеш нехотя ногою об дерево — так на тебе, мов той дощ, і бризнуть груші. От, не встаючи, полапцем намацаєш котру біля себе та й їси. Та що то за груші, пахучі та солодкі! Як візьмеш у рот, так і роз­тають; із'їси — аж губи зляпаються, аж у грудях полег­шає, таке спіле, та свіже, та гарне! Щоб я тричі німцем став, коли отут у Петербурзі хто й нюхав такі груші!..

Уберуть добрі люди з поля хліб. Обтрусять у саду зим­ниці. Уже уранці то й водиця у кориті, де напувають то­вар, зашерхає, по токам цілісінький день лопотять ціпи. Зовсім осінь! У полі пусто, тільки гаври літають; укриють ниву, поклюють чи не поклюють зернят, і полетіли даль­ше, да так сумно крячуть. Поїхать би у степ розбить тугу. Гей, цюцю, Стрілка! Сюди! Давай, хлопче, коня. От і ви­їхав у степ на бурому; коник він кріпкенький; сіделечко на йому справне, козацьке; біля боку біжить Стрілка. Аж гульк — під перекотиполем зайчик зібгався, мов рукавичка, ушки прищулив, дух притаїв і оком не здвине, а пиль­но дивиться. Тут так у тебе під серцем і тьохне... Спугнув зайця нагайкою — «А тю його!» Зирк, Стрілка зосталась ззаду, обнюхує дурна якийсь кущик... «А тю його, Стріл­ка!» Вона, сердешна, туди, сюди, блись, блись очицями, як уздріла, як уляже! І пішла, і пішла моя ластівочка!.. Стриже сіренький степом, тільки хвостиком киває, а вона за ним так і уляга, так, здається, от-от ухопить; а ти ле­тиш за нею на бурому: чи стерня, чи рілля, чи толока — нічого не бачиш, тільки вітер свистить мимо ушей, аж дух тобі захвачує... То-то весело! У село вертаєшся уже повагом, а заєць, мов порося годоване, теліпається ув'я­заний у тороках (бо не було зайця, щоб утік од Стрілки). «Глянь, глянь, Кулино! Який заєць! Ходи сюди, Прісько! Отце кумедія!» — балакають у селі на вулиці дівчата. «Та що тобі зайця! Від нього і лисиця ніколи не втікає!»— каже Вівдя, та й зарегочуться вражі діти. А ти мов недо­чуваєш, їдеш собі ходою, тільки люлечку потягуєш. А що на душі — не питай!.. Мов тебе комісаром вибрали!.. Під'їжджаєш до дому, а тут їсти аж за живіт бере... Мер­щій убіг у хату — нагайку на колочок, а сам за стіл, їси собі добрий борщ з уткою; каша пшоняна так і розсипає­ться; печене порося аж присмагло, та ще що-небудь; вип'єш з півкварти тернівки, абощо; та й відпочивай, доб­родію. Сам собі пап і знаті, нікого не хочеш!

Зимою, було, як доживеш різдвяних свят, тут тобі і одна і друга кутя, тут і новий год, тут і водохреще! «Гу­ляй душа без кунтуша, лиха прикупивши!» — мовляли за­порожці! Ні, я вам кажу, що нема на світі кращого місця, як Полтавська губернія! Як згадаєш про неї, тільки здвиг­неш плечима, цмокнеш та й замовчиш!..

От же послухайте! Жив я там довго, веселивсь дуже, а скучав, чи ви повірите сьому? — скучав часом іще дуж­че! Бувало, зимою як підніметься завірюха! Батечки мої, світа божого не видно!.. Замурує тобі вікна, засипле сні­гом двері, хоть не виходь, та суток троє, четверо ґуля, а далі хоть стихне, то все тобі не легше: сніг завалить по степу усі шляхи, ні вийти, ні виїхать, сидиш собі, то спиш, то їси — нема другої роботи, бозна-як обрадовався б, коли б хто приїхав. Та ні, хіба кому душі не треба або їсти нічого, щоб кинув хату. Було, загавкають собаки, завалують, як на вовка,— прохукаєш окно, глянеш надвір, аж лізе якась рогожана халабуда, здоровенний коняка насилу тирить її по снігу, а в халабуді москаль сидить; борода йому забузована снігом, патли тож, а шия гола. Як глянуть на його собаки — мов у котлі закиплять. Но­сить же, подумаєш, чоловіка нечиста сила: десь у його своєї хати нема!.. «Хлопче, а зови лиш сюди москаля, здається, воно купець, чи що!»

Увійде москаль у хату, мотне патлами, перехрестить­ся та й пита: «Не завгодно ли тавару?» — «А що ж там у тебе є?» Тут він тобі й тиче у руки бумагу, писану чисто по-московськи, так що наш брат, простий чоловік, то де­чого й не розбере; вони усі на один шталт, ось як вони починаються:

Реест купца Йвана Иванова

Узюм,

Картини разние.

Узори по канве.

Апойки хлебавския.

Чай ляспн-цветочнай.

Купарос железнай.

Андре, ладилаван.

Шоточки зубние.

Трупки всякия.

Ладиколон.

Шоточки для зубоф.

Подсвешчики и шипцы облике.

Книги московския.

Та отак цілий лист спише! Що тільки є на світі, усе у його у дияволій халабуді є! Було, читаєш-читаєш, розбираєш-розбираєш, що там до мою приходиться, та як ді­йшов до «Книги московския», то й гукнеш: «А давай їх сюди!» Принесе тобі коробку книжок, і великих і малень­ких, і жовтих і червоних, вибирай яку хоч. Даси москалеві рублів п'ять грошей, мірок зо дві овса, та печеного хлі­ба, та масла, та меду, та ще чого, а собі оставиш півде­сятка книжок. Прийшов вечір, стало скучно, от і візьмеш книжку, прочитав листочок — пі, не бере! другий — ще гірше, третій — аж у голові закрутиться: таки нічогісінь­ко не розбереш. Щось так чудію, матері його лихо! Почне з одного, приміром, од воздухів, од планети, а переведе на шило або на гвіздок; думаєш і так і сяк, і з того боку зайдеш, і з другого — шкода! — не второпаєш нічого! Мов тобі що-небудь розказує от той цісарець, що в козубеньці лікарство носить. Візьмеш другу— те ж, третю, четверту, І п'яту — усе те ж! А здається, знаєш московську мову, і із крамарями, із щетинниками, і з животинниками бала­каєш як слід, і торгуєшся, і гроші розщитаєш, а дійшло діло до книжки — як одрізано. Уже, було, позову Демида, він чоловік грамотний, покличу і Куця та й прочитаю їм листків зо два: «А що, хлопці, поняли?» — «Ні, добродію, хоть би тобі слово!» — а вони і виросли по ярмаркам! Нічого робить, положиш на полицю новенькі книжечки: хай полежать, поки порозумнішаю — та й станеш у сто десятий раз читать Котляревського «Енея»   або   повісті Грицька Основ'яненка— і читаєш, і смієшся, і плачеш...

Усе отце я згадав колись — здається, позавчора — та й задумався. Добре, що мене привела доля у столицю, що й поскучать ніколи, що не знаєш гаразд, коли середа, коли п'ятниця, коли свято, коли будень, крутишся, як той медведик у млині: не сам він крутиться — вода його кру­тить. Що ж то роблять земляки отсими довгими темними зимніми вечорами? Давай зіб'ю їм книжку. Позбирав, що було у мене писано по-нашому, і своє, і добрих людей, що, спасибі їм, наприсилали, одніс у друкарню — от вам і книжка! Читайте, хлопці, коли уподобаєте, а ні — як зволите, усе-таки папір у хазяйстві здасться, коли часом кабаку завернете або люльку запалите — і то добре».

Санкт-Петербург, 7 січня 1841 рік