Правду життя показував глядачам Лесь Курбас разом зі своїм творчим колективом «Березіль», але хвиля терору поглинула митця, як і багатьох інших.
Лесь Курбас — основоположник національного українського модерного театру ХХ століття, чиє ім'я стоїть поряд з іменами Станіславського і Мейєрхольда, Крега і Аппіа, Брехта і Арто.
Його знаменитий театр «Березіль» (1992—1933) став розвідником у світі нової театральної мови, нової семіотики.
Художній шлях Курбаса — це шлях від антропософії Рудольфа Штайнера до космізму філософа Григорія Сковороди, від експериментального політичного театру до театру філософського (і це в країні тоталітаризму і етичної стерилізації).
Лесь Курбас синтезує містерію з театром новітніх інтелектуальних технологій і чуттєво-психологічних осяянь. Його кращі вистави: «Макбет» Шекспіра, "Гайдамаки" за Шевченком, «Джіммі Гіґґінс» за Сінклером; вистави за п'єсами видатного українського драматурга Миколи Куліша та інші.
Гуманістична етика його театру, його альтернативні духовні смисли, акценти на національних культурних пріоритетах і відкритість естетикам Заходу і Сходу стали звинуваченням митцю.
Справжнє імя генія – Олександр Зенон Степанович Курбас.
Його називали чарівником сцени, творцем образів нечуваної виразності, Режисером з великої літери і навіть цілим театральним інститутом. В повній мірі розділивши трагічну долю свого покоління, Курбас опинився на лезі боротьби між пережитком минулого та прогресивними напрямами в культурному житті країни.
Олександр народився 25 лютого 1887року в місті Самборі в акторській родині Ванди й Степана Яновичей (родинний сценічний псевдонім Курбасів).
Змалку Олесь занурюється в атмосферу театра, який полонив його уяву яскравими декораціями, таїнством репетицій. Лесь напам'ять знає весь репертуар і, не дивлячись на молодість, здатен критично ставитись до кожного спектакля. Одного разу він навіть збирає дітей акторів, для того, щоб створити свій власний театр, не такий, як у дорослих.
Однак у звязку з нервовою хворобою Степан Якович змушений залишити сцену та поїхати з родиною до свого батька в село Старий Скалат, поблизу Тернополя. Тут Олесь захоплюється літературою, музикою і готується до вступу в гімназію. Але думки про театр не залишають його, і хлопець продовжує влаштовувати імпровізовані спектаклі. Дитячі розваги троюдять душевні рани батьків, і вони змушують Олеся поклястися, що він назавжди забуде про театр і буде серьйозно вчитися. Хлопець дає обіцянку і припиняє «театральну діяльність», а свої мрії зберігає глибоко в серці.
Вчиться Лесь із великим задоволенням. Його кращий друг по гимназії Хома Водяний так згадуває про Леся: «Курбас вражав своєю ерудицією, начитаністю, знаннями сучасної літератури. По всім гуманітарним предметам він мав найвищі оцінки.
Брав участь у шкільних концертах як соліст та декламатор, але театральних спектаклів уникав і взагалі намагався не показати своєї зацікавленості». Олесь добре володіє польською, німецькою, англійською, російською мовами, грає на фортеп'яно, пише літературні твори. Один з його етюдів «В горячке» у 1906 році надруковано в «Літературно-науковому віснику», редактором якого був Іван Франко.
Закінчивши гімназію, Олесь, нікого не попередивши, намагається вступити до драматичної школи. Але Курбасу відмовляють у стипендії, а розраховувати на підтримку батьків він не може. В 1907 році Олесь вступає на філологічний факультет Віденського університету, але провчившись рік, повертається додому. У 1908—1910роках Курбас продовжує освіту на філософському факультеті Львівського університету. До навчання він ставиться надзвичайно серйозно, відвідує всі лекції, крім того, вступає до одного з кращих театрів Львова. Перші артистичні кроки Курбаса на сцені високо оцінені публікою та пресою.
Олесь створєю свій власний театр при Львівському університеті, де ставить спектакль за мотивами прогресивного твору російського письменника Є. Чирикова «Єврей», де грає головну роль. У молодого режисера виникають нові ідеї. Але втілити їх в життя він зможе лише трохи згодом : через те, що разом з іншими студентами Курбас бореться за викладання українською мовою, його виключають з університету.
Перша світова війна на цілий рік зупиняє творчу діяльність Олеся, якого беруть до лав австро-угорської армії. Але навесні 1915 року, опинившись у Тернополі, він організує об'єднання «Тернопільські театральні вечори» і запроваджує до співробітництва акторів Г. Юрчакову, М. Горленко. Курбас стає не тільки директором, а й художнім керівником свого об'єднання. У «Театральних вечорах» він поставить біля 30 спектаклів, серед яких «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Макбет». Окрім того, Олесь активно викладає акторам основи сценічної майстерної майстерності, читає лекції з історії театральної культури.
Треба сказати, що Курбаса ніколи не лякав брак досвіду акторів. Він писав: «Найбільшою перепоною для мистецтва в театрі є так званий готовий актор, фахівець. Що ж це таке? Це в більшості рутина, сліпа, нетворча. Копія копії. „Сосуд“ традицій. Викривлене вухо, яке жадібно дослухається до оплесків. Маленька душа, хвора рецензіями».
Працюючи в «Тернопільських театральних вечорах», митець вчить початківців уважно вдивлятися у життя, аналізувати його і втілювати в ролях. У театрі Садовського Олесь блискуче запроваджує в життя свою методику. Завдяки цьому в акторській майстерності виникає термін «темперамент думки».
Навесні 1916 року Олесь отримує запрошення від М. Садовського, який на той час очолює Київський Український театр. Молодий режисер з радістю користується можливістю вдосконалювати свою акторську майстерність, але стосунки з «Тернопільськими театральними вечорами» не зупиняє, продовжуючи уважно слідкувати за роботою свого дітища.
В Києві Курбас зразу же привертає увагу до себе театралів: стрункий, з красивим одухотвореним обличчям, він створює на сцені яскраві образи, неповторні індивідуальності. В цей час Олесь цікавиться ідеями експресіонізму. Він вважає, що саме цей напрямок найсуттєвішим образом впливає на оновлення національного театру, стимулює формування режисерського мислення, веде до створення режисерського театра і поверненню його до світу моральних цінностей.
Після Лютневого перевороту 1917 року у Курбаса з'являється нове захоплення – створення молодіжної студії, яка незабаром перетворєються у «Молодий театр». Тут збираються непересічні актори-ентузіасти: С. Бондарчук, В. Василенко, Г. Юра. У власних виставах вони намагаються вийти за межі звичайного уявлення та знайти ключ до «театру настроїв» тонким підтекстом, шляхом створення спільної загадковості атмосфери дійства. В перший же рік роботи «Молодого театру» з успіхом йдуть такі спектаклі, як «Чорна пантера та Білий ведмідь» В.Винниченка, «Вечір етюдів» О. Олеся, «Едип – цар» Софокла в перекладі І.Франка.
Після встановлення в Києві радянської влади молодотеатрівці ведуть культурно-просвітницьку роботу серед червоноармійських частин. Курбас із захопленням сприймає новий устрій, вбачаючи в ньому перспективу та думаючи, що з партією йому та його театру по шляху.
В цей же час Олесь активно займається публіцистичною діяльністю. Він створює журнали «Театральні вісті», «Барикада театра», в яких дає огляд театрального життя, піднімає теоретичні проблеми, розмірковує про мистецтво майбутнього та перспективи його розвитку, відстоює ідею розумного майстра-актора, піддає критиці шаблони. Пізніше Курбас опублікує книгу «Шляхи українського театру і „Березіль“, статті „Театральний лист“, „Нова німецька драма“. Крім того, режисер займається художніми перекладами п'єс „Молодість“ М. Гальбе та інших.
У 1918 році Курбас отримує пропозицію ввійти до складу керівництва драми. Він з радістю погоджується. На це було декілька причин. Перша – давня любов Олеся до музики могла знайти гідне застосування й реалізуватися в творчості. Другою причиною стала 19-річна балерина Валентина Чистякова, дочка відомого оперного артиста. Ця красива, талановита й освідчена дівчина з першої ж появи на київській сцені полонила серце Курбаса. Навесні 1919 року вони одружилися.
Курбас з головою занурюється в музичне мистецтво: він готує оперу „Галька“, працює над оперою „Тарас Бульба“. Йому близький і балетний жанр. Він бере участь у підготовці першої балетної вистави музичної драми, що складається з декількох мініатюр, пише лібрето до спектаклів.
В березні 1922 року режисер організує студію „Березіль“, якій судилося стати одним із найулюбленіших його дітищ. До роботи в ній він залучає молодотеатрівців. За короткий проміжок часу художнє об'єднання „Березіль“
вже нараховує 250 людей. Курбас влаштовує курси для молодих акторів, організовує лекції для майстрів старшого віку, створює макетну майстерню для театральних майстрів. Олесь пише в журналі „Барикади театра“: „Березіль“ твердо стоїть на платформі Жовтня. Він об'єднує тільки тих, хто в пролетаріаті бачить єдину реальну силу, в руках якої рішення найважливіших проблем».
Репертуар театра якнайкраще ілюструє політичні погляди Курбаса: на сцені ставлять композицію «Рур», спектакль «Газ 2» Г. Кайзера – агітаційну п'єсу, своєрідний гімн індустріалізації. Крім того, йдуть п'єси «Комуна в степах» М. Куліша, «Секретар профсоюза» Л. Скотта, «За двома зайцями» М. Старицького.
У 1924 році в житті Курбаса з'являється нова пристрасть – кінематограф. Відомого режисера запрошують до Одеської кінофабрики для вистави фільмів «Вендета», «Арсенальці». А за рік Олесю дають звання народного артиста України. Через деякий час «Березіль» як центральний український драматичний театр буде переведений до Харкова (на той час столиця України). Більш ніж за 10 років «Березіль» під керівництвом Курбаса поставив 45 спектаклів, більшість з яких склали його власні композиції.
В найкращих виставах тих років «Джимі Хігінс», «Мина Мазайло», «Народний Малахій» – режисер відверто намагається показати всі протиріччя сучасної йому дійсності, в якій ідея соціальної справедливості частіше розбивалася о стелю тоталітаризму. У створених їм сценічних характерах духовно вільних людей, повсталих проти терора та насильства, відверто проявилась громадянська позиція художника, який не бажав бути гвинтиком тоталітарного механізму.
Курбасівська концепція світу й театру все більше вступає в протиріччя з авторитарною владою. В 1930 – тих роках режисера репресують. Його вистави знімають з репертуару, від Курбаса вимагають перегляду своїх позицій, визнання помилок. Під тиском влади в пресі з'являється «лист трупи березільців», в якому на керівника покладають відповідальність за «політичні помилки».
Його звинувачують у формалізмі, в злочинній ставці на «проблематику буржуазної індивідуалістичної особистості» і «націоналістичній естетиці», в дружніх стосунках з такими «ворогами народу», як М. Хвильовий та М. Скрипник.
Курбас продовжує працювати над новим спектаклем в атмосфері цькування. В одній зі статей про режисера Лесь Танюк писав: «Здавання „Маклени Граси“ М. Куліша, лебединої пісні Курбаса, проходила в умовах майже військових. Площа перед театром була оточена працівниками НКВС, секретні співробітники сиділи з акторами в гримерних... Вистава, оцінена сьогодні як класика українського радянського театру, йшла при мовчанні зали»
Після цієї прем'єри, 5 жовтня 1933 року, Курбаса відстороняють від керівництва «Березілем», а 26 грудня – заарештувують за звинуваченням в участі у міфічній УВО (Українській військовій організації).
Пізніше ці обвинувачення знімуть, тим не менш Судова трійка при Колегії ГПУ УРРС виносить вирок режисеру – до 5 років ув'язнення. Його відправляють до Ведмежегорська, де талановитий Олесь починає працювати в таборовому театрі над виставою «Інтервенції» Л. Славіна. Проте прем'єрі вистави відбутися не судилося – в тому ж році Курбаса відправляють до Соловків.
Соловецький період його життя виявився коротким, втім, сповненим роботою, яка допомагала Олесю Степановичу жити, боротись з відчаєм і сподіватись. Відібравши з ув'язнених до своєї трупи аматорів і фахівців, він зумів об'єднати їх в єдиний колектив і створити ще один, свій останній театр.
За три роки в ньому були поставлені «Весілля Кречинського» А. Сухово-Кобиліна, «Аристократи» Н. Погодіна та інші вистави. Несподівано в жовтні 1937 року строк ув'язнення Курбаса збільшили ще на п'ять років. Але відбути термін покарання йому не судилося – 3 листопада того ж року він був розстріляний.
Документ про його смерть вдова Леся Степановича отримала лише через шість років. В ньому було вказано, що Курбас пішов з життя 15 лютого 1942 року від крововиливу у мозок. Всі ці роки Валентина Миколаївна жила в очікуванні арешту.
Вона не зберігла листів чоловіка і навіть ходила на сеанси гипнозу, щоб все забути. Лише через тридцять років в одному з листів Чистякова написала: «Доля щиро відпустила мені нещасть, які довелося забувати навмисно, проти волі, тому що неможливо було би жити і займатися мистецтвом».
Валентина Миколаївна пережила чоловіка на 47 років, ставши свідком відродження «Березіля» і посмертної слави Ллеся Курбаса.
Додала Катерина Івкова
