В міжнародний день рідної мови хочеться підняти тему про таке явище як двомовність. Спочатку варто уточнити, що йдеться не про науковий білінгвізм чи багатомовність, а специфічну поведінку у спілкуванні між україномовними та російськомовними особами. Зводиться вона до переходу на мову співрозмовника, або спілкування в побуті іншою мовою, ніж в публічному житті.
Захисники двомовності часто посилаються на норми етикету, проте йдеться не про спілкування з іноземцями, а розмову між громадянами однієї держави.
Тобто, ці люди прожили все або більшість життя в Україні, навчалися в українських навчальних закладах, де викладається українська, а також щоденно стикаються з цією мовою у ЗМІ, рекламі, громадських місцях, офіційній документації і тд... І навіть у радянські часи українська мала достатнє поширення і використання, для того, щоб її розуміти.
Виходячи з цього, можна дійти до висновку, що “ізвінітє, а можна па русскі?” є лише егоїстичним та нахабним змушуванням співрозмовника поступитися своєю мовою заради комфорту іншого.
Це робиться свідомо і, очевидно, приносить задоволення особі, яка ініціює такий розвиток подій. Звичайно, на світогляд цієї людини вплинула пропаганда, оточення чи етнічне походження, але чи дає це їй моральне право на примус?
Так, перехід на іншу мову є фактично добровільним, але в ньому приховане бажання улестити співрозмовнику, уникнути зайвих труднощів чи конфлікту. Тут варто згадати про український менталітет, для якого властиві вдавана улесливість, рабська покора чи надмірна доброта.
Співрозмовник першого персонажу, скоріш за все, намагається сподобатися йому, особливо, якщо він впливова людина, а за одно й показати себе “своїм хлопцем”. І у результаті ми маємо аморальну поведінку обох учасників розмови: умовних експлуататора і раба, власника і повії. Перший вимагає задовільнити його примху, а другий радо погоджується на приниження.
Напевно, читач відразу здогадався про які мови йде річ, оскільки побачити як російськомовний переходить на українську велика рідкість. Такі випадки можливі суто для виживання: спитати дорогу, замовити їжу в кафе чи білет на вокзалі. При цьому, такий українець відчуває неймовірну гордість засебе наче даний вчинок є подвигом.
Взагалі, психологія україномовної і російськомовної людини помітно відрізняються і дуже рідкісним є “україномовний експлуататор”. Для цього потрібно бути принциповим і розуміти свою правоту в даних речах. Шовіністична показуха сюди не входить, бо такі люди є україномовними лише на публіку. Просто їм це вигідно, модно чи приносить втіху зухвале ставлення до російськомовних.
Цікавий феномен, що стосується даної теми – російськомовний патріот (націоналіст). Хоч це й протиприродне явище, але зустрічається дуже часто. Тут теж свою роль відіграє мода і оточення – або на спілкування російською, або на вдаваний патріотизм.
Такі люди можуть кричати на мітингах про утиски всього українського, але робити це російською. Вони все навколо завалюють синьо-жовтою символікою, клянуться у любові до України, але не можуть зробити найменшого – спілкуватись українською мовою. Будь-яка свідома патріотична людина, а тим більше справжній націоналіст розуміє, що неможливо дійти до таких поглядів, ігноруючи мовне питання.
Якщо тобі дорожчий власний комфорт, думка російськомовного оточення, то ти, по-перше, психологічно залежна людина, а по-друге – патріотизмом від тебе й не пахне. Не можна всидіти на двох стільцях одночасно.
Навіть у російськомовній сім’ї, серед російськомовних друзів у російськомовному регіоні можна бути українцем і ще й таким, якого поважатимуть. Багато-хто з російськомовних в душі прихильний до знайомих, які змогли зробити те, на що не вистачило снаги їм. Батьки чи друзі не покинуть хорошу людину тільки тому, що та спілкується не популярною мовою. Потрібно тільки обрати, ким хочеться бути – вірним сином чи донькою України, або імітатором, чужинцем для цієї країни і нації.
І наостанок – не можете бути “експлуататором”, то ведіть спілкування на рівних. Це вже великий плюс, що може посприяти виживанню української мови учаси глобалізації та новітньої русифікації.
Майбутнє української мови і культури залежить від нас, тож не будьмо байдужими до спадку предків.
Іван Лендєл
