У друкованих, телевізійних та електронних ЗМІ неодноразово згадувалася персона нинішнього гендиректора Національного історико-культурного заповідника «Переяслав», Павла Довгошиї, який вже другий рік перебуває на займаній посаді.

У цих матеріалах йдеться про ймовірні незаконні, чи то навіть кримінальні фінансово-економічні оборудки у стінах заповідника. Музейні працівники з криком відчаю, викриваючи методи господарювання «прогресивного управлінця» зверталися до вищих очільників нашої влади, включно з президентом України. Але відповіддю на це були – у кращому разі банальні відписки, у гіршому – німе мовчання.

Заручившись підтримкою покровителів при Міністерстві культури України, окрім фінансових справ заповідника, П.О. Довгошия почав втручатися у наукову діяльність, не маючи навіть мінімальної уяви про цю сферу.

Одним з проявів такого втручання став тотальний адміністративний тиск і звільнення кваліфікованих музейних працівників, які заважають директорові. Звісно, свої справи П.О. Довгошия не зміг би робити виключно сам. Йому допомагає жменька помічників, які до цього працювали собі тихенько у заповіднику, нічим не вирізняючись і глибоко приховуючи власні амбіції, та нові кадри влаштовані на роботу безпосередньо П.О. Довгошиєю.

Директор лагідно називає їх «моя адміністрація», ніби їх перебування оплачується з його власної кишені. Усіх їх об’єднує бездарність та непрофесіоналізм у роботі. Вони повністю безпорадні у науковій та експозиційній роботі і не здатні створити нічого вартісного. Інша справа – списати щось у когось, чи створити жалюгідну компіляцію. Особливо чітко останнє проглядається при створенні наукових публікацій, які друкуються у музейному науковому збірнику «Переяславіка».

Один із останніх випусків – Вип.4(6), пройшов рецензування у відомого переяславського науковця, кандидата історичних наук О.В. Колибенка. Об’єктивні критичні зауваження не сподобалися і викликали шквал негативних емоцій «перших людей» заповідника, серед яких Коптюх Ю.В. – заступник гендиректора з наукової роботи, Ткаченко Н.Г. – заввідділом, Авраменко Ю.В. – заввідділом та деякі інші.

О.В. Колибенко «мав нахабство» засумніватися у науковій компетентності «передових працівників заповідника» які, навіть, обіцяли, що подадуть на нього до суду.

Звісно, ці люди не вороги самі собі, тому до суду завбачливо не зверталися. А критична стаття О.В. Колибенка так і не була опублікована у наступному випуску «Переяславіки» – адміністрація заповідника заборонила, вважаючи, що таким чином вона зможе приховати власні недоліки у науковій роботі.

Критична публікація все-таки вийшла у світ в «Наукових записках з української історії» Вип.26 – науковому збірнику місцевого вишу. Музейна опозиція схвально відгукнулася на критику, оскільки їй очевидна деградація власного збірника, нашпигованого різним «науковим» непотребом.

Реагуючи на описану ситуацію, затамувавши образу, відчуваючи власну упослідженість, адміністрація заповідника вирішила вимістити злість на науковцях, придумавши недолугий наказ, за яким уся наукова продукція повинна проходити контроль через новостворену редакційну комісію. Якщо будь-який науковець не вчинить так, як вимагають – його наукові доробки, що взагалі абсурдно, не будуть визнаватися адміністрацією. Цим можна досить зручно шантажувати будь-кого, погрожуючи навіть звільненням, за невиконання річного наукового плану.

Таким чином Довгошия із своїми прибічниками намагається звести рахунки з неугодними, через каральні функції редакційної комісії, а також взяти під жорсткий контроль все, що пишуть науковці. Погодьтеся, це пахне 1937-м...

Впровадження такого наказу викликало шквал негативних емоцій серед наукових працівників заповідника. Але їм було сказано, мовляв, що ж ви хотіли, – появі такого наказу треба завдячувати критичній статті О.В. Колибенка. Виходить – обурюйтеся скільки схочете, все рівно вас ніхто слухати не буде.

Ще одним «творінням» П.О. Довгошиї та його адміністрації, став наказ «Про дотримання трудової дисципліни НІЕЗ «Переяслав». Вибачте, шановні читачі, але його не можна читати без іронії. Для Вас пропонується документ повністю. Нічого коментувати не буду, кожен, хто захоче – сам зрозуміє. Лише зазначу – виявляється, за більш ніж півтора року перебування на директорському кріслі, Павло Олександрович так і не зрозумів, що очолює заклад культури, а не колонію суворого режиму.

Так, широкого розголосу набуло підступне звільнення П.О. Довгошиєю у серпні 2011 р. без попередження, фахівця в області археології, кандидата історичних наук – М.О. Товкайла. Микола Тихонович керував Переяславською постійнодіючою археологічною експедицією, яка у вересні 2009 р. на Всеукраїнській науковій конференції «Археологія Середньої Наддніпрянщини: проблеми, пошуки, перспективи», що проходила у Переяславі-Хмельницькому, отримала за свою пам’яткоохоронну діяльність від учасників схвальну оцінку.

Натомість керівником експедиції гендиректор поставив, повністю ігноруючи протести переяславських археологів, цілком випадкову особу – В.В. Ревегу. Він не є фахівцем-археологом, не уявляє специфіки роботи і що саме головне – не має бажання працювати. За півтора року перебування на посаді завідуючого археологічною експедицією, він з’являвся на робочому місці лічені рази. Важко взагалі сказати, чим займається і за що кожного місяця отримує премії цей новоявлений керівник експедиції.

Робота ж самої експедиції повністю паралізована. Ще до звільнення М.Т. Товкайла, П.О. Довгошия заборонив археологам заповідника, погрожуючи звільненням з роботи проводити археологічні дослідження, окрім вихідних днів та ночей. На даний час гендиректор заборонив проводити навіть огляд стану археологічних пам’яток Переяслав-Хмельницького району. Як пояснює заступник директора з наукової роботи Ю.В. Коптюх таку позицію: НІЕЗ «Переяслав» не має зиску від таких досліджень і яка користь взагалі від археології. Таке ставлення до наукової роботи археологів кричуще.

Павло Довгошия паталогічно не переносить кваліфікованих спеціалістів. Вони йому «просто діють на нерви». Усі вакантні посади в заповіднику зайняті, за вказівкою гендиректора, сумісниками: Ю.В. Коптюхом (науковий співробітник і заступник директора з наукової роботи), Т.А. Панченко (провідний юристконсульт і заступник директора з обліку та збереження музейних фондів), І.В. Більченко (учений секретар і завідувач відділу), Г.А. Ступак (працівник фондів і науковий співробітник), М.В. Шкірою (науковий співробітник і завідувач філіалом).

Ще одним кандидатом на суміщення готується стати завідувач відділом Н.Г. Ткаченко, зі своїми давніми, честолюбними планами зайняти посаду заступника директора замість вже згадуваного Ю.В. Коптюха. Та, згідно з довідником кваліфікаційних характеристик професій працівників Вип.81 «Культура і мистецтво», ні Н.Г. Ткаченко, ні Г.А. Ступак, ні І.В. Більченко і тим більше Т.А. Панченко не мають жодного права перебувати на двох посадах. Вони не є фахівцями. Сюди слід додати того ж В.В. Ревегу та С.П. Убоженка – заступника директора з науково-реставраційної роботи. Останній настільки далекий від усвідомлення своїх обов’язків, що не в змозі самостійно написати грамотно будь-який документ, а назва його посади — то тільки одна назва.

Із перших днів свого керівництва П.О. Довгошия демагогічно заявляв, що він відкритий для усіх. Насправді ж він облаштував окремі кабінети для себе і «своєї адміністрації», відокремився від музейних працівників і щоб не заважали, виставив охорону. Та й дійсно, для чого Павлу Олександровичу додатковий клопіт, якісь музейні проблеми, голова й так на ранок болить.

У адмінбудинку відчуваєш запахи розігрітих страв-напівфабрикатів. Метушаться жінки з тарою. Вибачте, я потрапила до кафе? Ні, таки до адміністрації НІЕЗ «Переяслав». «Якщо Ви до Павла Олександровича, – говорить молода секретарка, розігріваючи у мікрохвильовці пельмені, – То він у Києві. Коли приїде не знаю». Стандартна відповідь кожному, хто не є «товаришем» гендиректора. Виходжу. За моєю спиною люди гучно щось святкують. Напрошується думка, що музеї та адміністрація живуть, кожне у різних світах.

За лояльну поведінку П.О.Довгошия щомісяця преміює відданих людей (щомісячні та щоквартальні премії по кілька тис. грн.). Цікаво за які-такі досягнення? А ті, хто реально працюють на користь музейної справи, удостоюються лайками та доганами.

У якості епілогу зазначу, що за час перебування на посаді гендиректора НІЕЗ «Переяслав» П.О. Довгошиї Національний заповідник має:

• незаконні звільнення неугодних працівників (про це свідчать числені судові рішення винесені не на користь адміністрації);
• адміністративний тиск гендиректора та його команди на тих, що сумлінно та чесно працюють на своїх посадах;
• припинену роботу фондово-закупівельної комісії;
• низку сумнівних та недолугих наказів та бездарну кадрову політику, що дестабілізують роботу музеїв;
• невмотивовану роздачу премій собі та своїм прибічникам зі спецфонду заповідника;
• пожежі об’єктів та крадіжки експонатів;
• конфлікт з міською владою;
• втрату двох музеїв, Михайлівської церкви XVIII ст. На черзі Вознесенська церква та два музеї, на місці яких московські попи готові створити монастир.

І весь цей час Павло Довгошия перебуває у безкінечних судових процесах.

Волосся просто стає дибки від почутого і усвідомлення, у що перетворилися переяславські музеї. Прийшовши незаконним шляхом до директорського крісла, Павло Довгошия оточив себе такими ж як і він сам, некваліфікованими, безграмотними, пихатими самодурами-помічниками не здатними до внутрішньої самоорганізації. Мабуть, такі люди вигідні міністру культури М.А. Кулиняку, щоб розкрадати музейні колекції, допомагати бездумно нищити українську науку й культуру.

Шановний Павло Олександрович, НІЕЗ «Переяслав» це не Київоблкіно, стережіться! А переяславським музейникам, хочеться побажати словами Пророка: «Борітеся – поборете, Вам бог помагає!»

Колишня працівник НІЕЗ «Переяслав»