Що спільного у Колесніченка та Ківалова з Петром I та Катериною II? Українська мова, а точніше, нелюбов до неї. Що пов’язує 1748, 1864, 1959 та 2012 роки? Намагання витіснити українську мову з українських шкіл.
Українську мову можна по праву назвати багатостраждальною. Заборони, утиски переслідують її століттями. Варто лише зазирнути у сторінки історії, що майорять антиукраїнськими ухвалами, указами, циркулярами і розпорядженнями, щоб переконатися в цьому.
З одного боку, це не може не вселяти надію: попри всі намагання стерти українську мову з лиця землі, вона живе, розвивається, і смерть у її найближчі плани не входить. З іншого боку — вода камінь точить...
Скільки може тривати це переслідування, чому нарешті спроби вбивства української мови не завершаться? Прикро у цій ситуації й те, що останній цвях у труну українській мові прагнуть забити вже за часи незалежності Української держави.
Хоча 1991 рік мав стати останнім рубежем замахів, перетнувши який, українська мова стала б недоторканною. Але надворі — 2012 рік, а на підході — друге читання законопроекту Колесніченка-Ківалова “Про засади державної мовної політики”, який мав у носі Конституцію України та права української мови на її території. І який поєднує у своїй суті чи не всі попередні замахи на мову.
Законопроект Колесніченка-Ківалова прагне “забезпечити” українцям вільний вибір мови навчання як у дошкільній освіті, так і в шкільній та у вищих навчальних закладах. Русифікація української освіти — чи не найпопулярніший прийом антиукраїнської діяльності різних влад.
Та вже те, що кожній новій владі, яка примощувалась на українській території, доводилось раз за разом впроваджувати протиукраїнськомовний “урок”, свідчить, що не так вже й легко викоренити українську мову з освітньої сфери. Одні школи зникали, інші виникали, а охочі навчатися українською знаходились завжди.
У 1748 році святійший правлячий Синод (церковна інституція, запроваджена ще Петром I) наказав митрополитові Самуїлу Милославському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російську мову викладання, внаслідок чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
А у 1785 році вже Катерина ІІ видала указ, згідно з яким російська мова була впроваджена у всіх школах України.
У 1832 році провели реорганізацію освіти на Правобережній Україні — на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання. А у 1864 р. царський уряд знову прийняв Статут про початкову школу, за яким навчання мало проводитись лише російською мовою.
Щоб всі розуміли кінцеву мету цього проекту, міністр “народного просвещения” Дмітрій Толстой ще й озвучив відповідне роз’яснення: «Кінцевою метою освіти всіх інородців незаперечно повинно бути обрусіння».
Оскільки українська освіта так і не зросійщилась, у 1959 році ВР УРСР прийняла закон під гаслом “щоб дітям легше було”, — про необов’язкове, “за бажанням батьків”, вивчення української мови у школах України. Це призвело до підтасовок та примусових масових відмов від української форми викладання.
Якщо не працював метод батога, використовували пряник: у 1984 році в УРСР запровадили виплати підвищеної на 15 відсотків зарплати вчителям російської мови порівняно з вчителями мови — української.
Чиновницький апарат мав би залишатися оплотом мови держави, якій служить. Законопроект Колесніченка-Ківалова і тут хоче вибити українській мові стілець з-під ніг, запропонувавши усім сферам судочинства, діловодства, міській і загальнодержавній владі спілкуватися та вести документації тим “языком“, яким вони самі забажають.
Щось подібне вже було. Петро ІІ (1729 р.) наказав переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження. У 1869 році, за законом, чиновникам усіх відомств призначалась значна доплата за русифікацію.
Олександр IIІ вирішив не відставати від своїх попередників, і у 1888 році видав указ про заборону вживання української мови в офіційних установах, а як “бонус” ще й заборонив хрещення українськими іменами.
І це при тому, що україномовній людині стати чиновником апріорі не надто світило. За радянської влади з чиновників (і не лише самих чиновників) вибивали “українську дурь” цілою низкою методів: і засланням, і розстрілом, і в’язницею...
Зазираючи у хронологію заборон української мови, не оминеш Валуєвського циркуляра 1863 року, суть якого зводилася до цитати “Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії” (відчувається співзвучність з нещодавньою заявою Дмитра Табачника, мовляв, українська мова — непотрібна).
Якщо Валуєвським циркуляром заборонялась публікація релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури, то Емський указ 1876 року заборонив видання творiв українською мовою практично повністю.
Це були далеко не перші спроби викорчувати українську мову з книг. Петро І у 1720 році видав указ про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг. У 1769 році Синод РПЦ продублював цю постанову і заборонив друкувати та використовувати український буквар.
У 1847 р. розгромили Кирило-Мефодіївське братство, відбулося посилення жорстокого переслідування української мови та культури...
Попри це, українська література і мистецтво досі живі. Якщо проводити паралель із сучасною ситуацією в Україні, то забороняти книги українською мовою наразі ніхто не збирається.
Натомість українському книговиданню та кінодубляжу намагаються перекрити кисень економічним чинником, зробивши їх появу фінансово нерентабельною.
Оксана ЗЬОБРО, Високий замок
