«Невідворотній хід буття веде нас від багатьох традиційних цінностей. Та я вірю, що ми до них обов’язково повернемося»
Чи зникнуть тіні забутих предків у сяйві Оскара? Українське поетичне кіно знаменником епохальної української кіно традиції розтануло в 60-х. Проте Іван Миколайчук знову повертається білим птахом з чорною ознакою філософського кіно.
15 червня 2012 року йому виповнилося би 71 рік…
Біографічна довідка
Іван був четвертою дитиною з десяти, яких виховували батьки у мальовничому селі Чортория на Буковині. Спочатку навчався у рідному та сусідньому селах. А старші класи вже закінчував у вечірній школі паралельно із заняттями в театральній студії при Чернівецькому драматичному театрі імені Ольги Кобилянської.
А ще до цього з 12 років грав у сільському самодіяльному театрі, та чомусь завжди ролі старих… Тонко відчуваючи з дитинства пластику народної пісні, Іван закінчує Чернівецьке музичне училище. 1963 року Миколайчук потрапляє до майстерні В. Івченка на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Перший кінодебют – у курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє». А далі – вир злетів, заборон, тріумфів та цькувань…
Згадуючи згодом у одному з інтерв’ю про своє походження, Іван зазначив: «З роками я зрозумів, що немає жодних підстав червоніти з приводу свого сільського походження, що навпаки, зв’язок із селом – моє щастя, мій золотий запас».
Тіні, які не зникають…
Його сучасники підмітили, що він з якимось сакральним містицизмом розділяв долі своїх героїв…«Я завжди намагаюся зрозуміти і відчути внутрішній біль свого героя», – казав Іван. Тому не без частки символізму, а може, й фаталізму, перше визнання прийшло до гуцульського самородка, як його називали колеги, саме через ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палія у «Тінях забутих предків».
Зліт був колосальним – «Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у 21 країні й увійшли до Книги рекордів Гіннеcа.
Потім були «Комісари» (1970), «Білий птах з чорною ознакою» (1971), «Пропала грамота» (1972) і безліч інших, у яких акторський геній розвинувся до сценарного бачення та режисури. Так виникли відомі «Вавілон ХХ» (1979), «Така тепла, така пізня осінь» (1981), «Небелиці про Івана» (1989), екранне втілення він так і не побачив у своєму земному житті…
Всесвітнє визнання генія та гоніння на батьківщині: після «Тіней» на Івановій кар’єрі випалюють таке ганебне на той час клеймо – «націоналістичний». «Небажаними» стають «Пропала грамота», «Криниці для спраглих» за його участю. Потім доводиться відмовитися від ролі, написаної спеціально для нього – Ореста з «Білого птаху з чорною ознакою».
«Така пізня, така тепла осінь» вісім років чекає на затвердження у бюрократичних лабіринтах радянської цензури… А з 1973 року – зумисне забуття. І лише проривом філософського звучання став його режисерський дебют «Вавілон ХХ», знову зазвучало українське поетичне кіно. «Гарний фільм повинен будуватися, як музичний твір. Драматургія музичного твору – найбільша і наймогутніша драматургія», – так пояснював свій секрет режисер-дебютант.
Іван Миколайчук помер у 47 років, як Шевченко, як Стус, немов підтвердивши сумну традицію українських геніїв...
Марічка про Івана (з журналу «Кіно-театр», № 3 (2011))
Ніхто так повнокровно не вималюють портрет цього білого птаха, як родичі по знімальному майданчику. Лариса Кадочникова, партнер Миколайчука по «Тінях забутих предків», так описала свої враження після першої зустрічі з ним на пробах: «Іван був з особливої породи людей – у ньому не було ні краплі провінційності. Насамперед він вразив своєю зовнішністю, красою незвичайною…»
Вона постійно дивувалася, як на закордонних кінофестивалях до нього ставилися – актриси-зірки його просто переслідували, набріолінені чоловіки поступалися глибокій вроді цього дивного гуцульського актора, який навіть не мав відповідного тим заходам одягу.
«Іван найдивовижнішим образом поєднував у собі народність і царську кров, наймудрішого філософа, земну і водночас неземну людину…», – згадує Лариса. – «Ця його постать, ріст, голова, очі… Всі упадали за ним, були в нього закохані, він опинився у центрі уваги».
На відповідь про причини такої ранньої смерті, Кадочникова сказала: «Чи був вільним Іван Миколайчук? Внутрішньо – так. Але останні 15 років життя йому не давали себе творчо реалізувати. Це було кріпацтво новітнє, тоді хотіли загнати митців у тісні ідеологічні схеми. Й через ці постійні заборони цькування він так рано і пішов від нас».
Сам Миколайчук знову застерігає українців: «Чи потрібно якось спеціально турбуватися, щоб рятувати традиційну культуру? Мені здається, що, ні. Рятувати треба душу народу, душу своєї нації. Всі найбільші цінності – в серці народному. Якщо збережемо духовне здоров’я, то не загубиться і його традиційна культура» (з інтерв’ю кінознавця Валерія Фоміна 1980 року).
Світлана Майструк, «Рідна країна»
