Можна впевнено стверджувати жоден з українських митців не зробив більш вагомого внеску у світову художню культуру, ніж Архипенко. Вплив цього майстра на увесь розвиток мистецтва ХХ ст. незаперечний. Саме він із кількома видатними художниками – П.Пікассо, Ж.Браком, В.Кандинським, М.Дюшаном – визначив мистецьку парадигму минулого століття.

Архипенкові судилося започаткувати низку напрямків світового мистецтва та, що надзвичайно важливо, розширити межі сприйняття людиною навколишнього світу – напевне, це є головним завданням мистецтва у всі часи.

Сучасники Архипенка вагалися – чи можна його назвати скульптором у традиційному розумінні слова? Багато Архипенкових робіт задумувалися як проекти, і пересічні глядачі у кращому випадку бачили в них лише «витвори, що знаходяться поза межа ми образотворчого мистецтва». Не був він і видатним педагогом – створені ним у Європі та Америці школи так і не стали колисками визначних талантів.

Архипенко зробив дещо більше – він, за власним визначенням, став «винахідником» – винахідником ідей, які живили пошук кількох поколінь митців. На порозі нового століття він зруйнував канони попередніх часів і проклав невідомі доти шляхи в царині художньої свідомості.

Знайдене Архипенком підхопили, розвинули, втілили його численні послідовники у всьому світі, і поступово, з роками, так, як це було з живописом імпресіоністів, незвичні і дивовижні спочатку образи стали загальнохудожньою, загальнолюдсь кою мовою.

Він не любив викладати учням ази скульптурної майстерності, проте на його творах вчилися такі знані у світі митці, як Генрі Мур, Альберто Джакометті, Джакомо Манцу. Сучасні художники використовують знайдене Архипенком, навіть не здогадуючись про це.

Архипенко народився в Києві. Ще у дитячі роки зацікавившись живописом, він у 1902—1905 рр. продовжив навчання у приватних студіях Москви. Хоч у ті роки Архипенко кілька разів брав участь у збірних виставках, нічого, на жаль, із його робіт не збереглось. У 1908 році він переїхав до Франції.

От з цього моменту, власне, і почалася біографія Архипенка-митця. В Парижі 25-річ­ний українець лише кілька тижнів відвідував школу мистецтв. Потім він полишив її і вже ніколи не звертався ні до мистецьких закладів, ні до відомих, іменитих майстрів. Він обрав свій шлях мистецького вдос­коналення. Студіюючи у паризьких музеях разом з Амадео Модільяні ста­родавню скульптуру Греції, Ассирії, готики і, особ­ливо, Єгипту, Архипенко виробляв власний, неповторний стиль, намагаючись, за його словами, «поєднати в одній формі нев­ловиме: простір, прозорість, світло, реф­лексію...». І це йому блискуче вдалось. Революцію, яку Пабло Пікассо творив у малярстві, Олександр Архипенко здійснив у скульптурі.

Майже всі новаторські тенденції у мистецтві поч. ХХ ст. так чи інакше пов'язані з його ім’ям. Зароджується кубізм. Олександр Архипенко входить до знаменитої паризької «Золотої секції» разом з Дюшампіаном, Браком, Пікассо, Браккузі та Модільяні.

У його роботах того періоду все тяжіє до простих форм: голова – куля, рухи – циліндри, очі – блакитні еліпси – «Синя танцюристка», «Боксери», «Карусель-П'єро» (1913). Та коли майстрові вказують, що його «Боксери» – початок кубізму в скульптурі, він відповідає: «Думка вико­ристання простих форм виникла з моїх захоплень… Саме вона привела мене до форм, які я вперше вжив у скульптурі в період кубізму. Але я не кубіст. Я сам по собі, я – неза­лежний». Знаменитий «Гондольєр» (1914), про якого Г.Голь писав: «…казкова вертикальна лінія, що ледь-ледь спирається на діагональ, а в цілому несе незрівнянну рівновагу», за словами Архипенка, «виносить геометричний характер із скрайнього спрощення, а не з догми кубізму…».

Так. Митець завжди у мистецтві «крокував своїм шляхом». Захопившись ідеєю моде­лювання простору, він вперше у світовій практиці використовує «простір всередині» та «порожнечу» як зобра­жальний елемент, рівний матеріальному. Це була одна з найбільших Архипенкових знахідок – “відкриті форми”. Водночас він переносить акцент з опуклості на впадину, зі світла на тінь. Так постають його шедеври, що стали вже мистецькою класикою ХХ століття – «Крокуюча жінка» (1912), «Червоний танок» (1913), «Жінка, що сміється» (1915).

Порожнини на моїх скульптурах мають творче коріння, і психологічна значущість цих порожнин також спонукає до творчого акту.Порожнини сприймаються як символи відсутності форми і стають підставою для породження асоціацій та виникнення відчуття відносності...

Порожнистої форми не існує без вигнутої лінії кола, як не існує кола без порожнечі. Немає увігнутої поверхні без опуклої, і не існує опуклої поверхні без увігнутої. Обидва елементи розчиняються в одному чудовому ансамблі. У творчому процесі, як і в самому житті, реальність негативного є концептуальним знаком відсутності позитивного.

Саме відсутність чогось, а не присутність, і є причиною, імпульсом мотиву творення. Цей процес існує в природі як прихована сила і є основним творчим збудником виникнення нових форм життя...

Архипенко повертає у скульптуру колір, сміливо використовує най­різноманітніші матеріали: дерево, метал, скло. Нарешті, робить ще один винахід: скульпто-малярство, у якому поєднує тривимірний простір з пло­щиною, а скульптуру з малярством.

Ці новації породжують серію мандрівного цирку «Медрано» (1912), скульптури «Перед дзеркалом» (1915), «Еспаньйола» (1916), «Натюрморт з книгою і вазою на столі» (1918) та інші. У 1921р. скульптор переїздить із Парижа до Берліна, а у 1923 р. – до США, де поселяється назавжди. Тут, в Америці, у 1928 р. він ще раз дивує глядача своєю мистецькою знахідкою, архи­пентурою, ідея якої зародилась у нього ще в Берліні. За допомогою складного механізму вузькі кольорові смуги рухалися, творячи певні композиції, що змінювалися за бажанням художника.

Експериментував він зі «звуковою скульптурою» та робив напівпрозорі, освітлені зсередини форми – об'єкти (1940). Творча діяльність Олександра Архипенка вражаюча – 125 пер­сональних виставок. Не менша кількість виставок уже після смерті скульптора. Найвідоміші галерії світу – від Нью-Йорка до Токіо – гостинно відкривали двері перед творами митця. 48 музеїв та 139 приватних колекцій можуть похвалитися його скульптурами та картинами.

І скрізь, куди заносила його доля, майстер ще й читав лекції та викладав у мистецьких закладах та у ним же створених художніх школах. Перша маленька школа на три учні була заснована ним у Парижі ще 1912 р.

А потім були Берлін, Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Чикаго… Він вірив, що «в кожній людині є задатки особистої творчості, лише треба вміти їх відкривати і розвивати».

З пересувними виставками своїх учнів Архипенко об'їздив Францію, Чехію, Німеччину, Голландію, Швецію, Італію, а потім усі Сполучені Штати. Серед його вихованців були такі знаменитості, як Альберто Джа­кометті!

Відірваний на довгі роки від України, митець до самої смерті з тугою згадував Батьківщину.

Працюючи у США над серією скульптурних портретів відомих американських діячів, він створив портрети Шевченка та Франка.

Олександр Архипенко так хотів ще раз побачити рідний Київ! Не судилось. Але нині своїми роботами він справді повертається до нас. І залишаються живими сказані ним колись слова: «Не дивлячись на різнорідниій характер моїх праць, нема інтелектуального чи догматичного правила у моїм мис­тецтві. Його основою є чиста духов­ність і воно випливає з уні­версального закону творчості, збагаченого досвідом».

За матеріалами «Академії творчості» та «Цікавий Київ»