Чверть століття тому в гуртожитку київського політеху Олександр Піпа, Юрій Здоренко та Олег Скрипка загорілися спільною ідеєю. У підсумку вийшла культова українська рок-група – Воплі Відоплясова, пише Ірина Ілюшина у №23 журналу Корреспондент від 15 червня 2012 року.
У перших числах травня 1986 року по спустілому після чорнобильської трагедії Києву – всі, хто міг, постаралися виїхати подалі від малозрозумілої, але від цього не менш страшної «радіації» – неспішно крокували двоє молодих людей. Шлях їх лежав у гуртожиток Київського політехнічного інституту (КПІ), до одного з його мешканців – студента, з яким обидва познайомилися кілька років тому.
Хлопців, які йшли по вулиці, звали Олександр Піпа та Юрій Здоренко. А йшли вони в гості до Олега Скрипки, який на той момент якраз закінчував навчання в КПІ на факультеті радіотехніки і з тугою думав про майбутній розподіл. Душа новоспеченого інженера категорично не лежала ні до радіо, ні до техніки – хіба що тільки до музичних сторін цих явищ.
«У мене було величезне бажання грати в рок-колективі. Я перепробував себе у всіх групах, які були в КПІ, і коли не знайшов вакансії, став у місті шукати різні колективи. Але до кінця навчання так нічого і не знайшов», – згадує Скрипка.
За час цих проб він перезнайомився з багатьма такими ж непрофесійними музикантами, яким був сам, в тому числі з Піпою та Здоренком. Ці двоє товаришували ще зі шкільних років, грали в різних гуртах і врешті-решт вирішили організувати свій власний. Тоді вони й подумали про Скрипку, вирішивши, що цей невисокий блондин з оригінальним голосом – саме той, кого їм не вистачає.
«Ми сіли, на гітарах побренькали, – згадує Скрипка травневий день, який радикально змінив історію сучасної української музики. – Все сподобалося, все було дуже класно, вирішили зустрітися. І десь через тиждень ми стали до Юри [Здоренка] додому приїжджати, репетирувати, набирати репертуар, втрьох поки що».
Приблизно через рік квартирних репетицій набралося достатньо матеріалу, і можна було виходити в люди. Щоправда, виникла одна затримка – у гурту не було імені. Але незабаром з'явилося і воно – Воплі Відоплясова.
Назву придумав Піпа, інтелектуал і книжник, який захоплювався творчістю російського класика Федора Достоєвського. Відоплясов – герой одного з його творів
Назву придумав Піпа, інтелектуал і книжник, який захоплювався творчістю російського класика Федора Достоєвського. Відоплясов – герой одного з його творів, Село Степанчикове і його мешканці, лакей, який вважав себе великим літератором і називав свої надмірно емоційні твори «воплями».
На великій сцені новонароджений гурт дебютував у 1987 році, на фестивалі Київського рок-клубу, відразу взявши призи Гурт року і Пісня року – останню нагороду отримала їхня композиція Плач Ярославни. На тому ж фестивалі прозвучали Були деньки і Танці, які стали потім хітами.
«У журі сиділи комсомольці і металісти. Ми отримали перший приз – 30 руб. – І пропили», – зі сміхом згадує перший фестивальний досвід Піпа. І додає, що саме після цього заходу кар'єра гурту, до якого приєднався барабанщик Сергій Сахно, пішла вгору – вони багато виступали в Києві, а через півроку поїхали на рок-форуми у Вільнюс і в Москву.
Гуру для неформалів
Коли Олександр Євтушенко, відомий український музичний критик і автор кількох книг про вітчизняний рок, починає говорити про Воплі Відоплясова, його голос відчутно теплішає. Він був одним з перших, хто написав позитивні рецензії про В. В., назвавши його «турбо-панк-машиною».
«Я із самого початку побачив в цьому гурті шалені перспективи, – каже Євтушенко. – Вони були сповнені енергії, завзяття, драйву – все, що потрібно. На ті часи це було унікальне явище, вони були на три голови вище за всі київські групи».
На концертах В. В. дійсно творилося справжнє божевілля: всі танцювали, зал стояв на головах, іноді в прямому сенсі цього слова
На концертах В. В. дійсно творилося справжнє божевілля: всі танцювали, зал стояв на головах, іноді в прямому сенсі цього слова. «Зараз у це складно повірити, але тоді на концерти В. В. ходили справжні панки, хіпі та інші неформали, – згадує Піпа. – Тобто була дуже панківська атмосфера, зі стейдж-дайвінгом [стрибками музикантів зі сцени в зал, на руки фанатів, які їх підхоплюють] та іншими надмірностями».
Увесь цей неформальний «бардак» добре пам'ятає 37-річна Ольга Панферова, київська прихильниця групи з 25-річним стажем. Вперше вона почула музику В. В. на самопальному записі у свого старшого брата і закохалася. Побачити своїх кумирів живцем вперше їй довелося на концерті в 1990 році. Цей захід став для Панферової одним з найяскравіших вражень.
«Публіка була дуже різна і дуже яскрава. Багато було стиляг, одягнених на манер 1960-х, вони танцювали рок-н-рол, – розповідає Панферова. – Водночас було багато панків – я їх уперше в житті побачила. Дуже запам'ятався один, з різними кедами, весь у шпильках, – адже прикрас у цьому стилі тоді не було, кожен самовиражався, як міг».
Публіка була дуже різна і дуже яскрава. Багато було стиляг, одягнених на манер 1960-х, вони танцювали рок-н-рол. Водночас було багато панків – я їх уперше в
житті побачила
Атмосфера, за її словами, була приголомшлива. Міліція була присутня, але обійшлося без ексцесів – ніхто не побився. «Щоправда, розповідали, що зал рознесли. КПІ організовував концерти В. В., але потім скаржився, що багато ремонту, тому що люди танцювали, стрибали», – з усмішкою згадує Панферова.
Щоправда, не всі виступи «воплів» проходили лише в танцях і піснях – нестримна енергія групи, яка заряджала глядачів, іноді приводила до сутичок з міліцією. Тому перші концерти іноді просто згорталися. За словами Євтушенка, виною тому були самі фани, які в пориві захвату починали бити вікна, хуліганити і провокувати правоохоронців.
Бійки фанатів з міліцією і закриття концертів були наслідком провокацій з боку служителів закону, тим часом упевнений Скрипка. «Міліція відпрацьовувала [на фанатів] прийоми. Тобто рокери – це неформали, а отже, треба якось їх ... [покарати]: світло вимкнути посеред концерту, такі штуки», – каже музикант.
Але перш ніж пройти хрещення міліцією, групі треба було просочитися крізь сито радянської ідеології – пройти литовку, затвердження текстів пісень спеціальною комісією.
Втім, перевіряли не тільки тексти, а й виконання. «Наприклад, в неділю у нас концерт. Отже, в суботу ставиться сцена, апаратура, звук, в залі сидять представники міськкому, перед ними лежать роздруківки зі словами пісень, а ми перед ними весь концерт програємо, і вони підписують дозвіл», – згадує Скрипка.
Необхідність давати подібні виступи для перевірки дратувала музикантів. Хоча навіть серед комсомольців і комуністів, які цензурували концерт, було чимало
їхніх шанувальників, які вдень відповідали за політику партії, а вечорами приходили послухати В. В.
Необхідність давати подібні виступи для перевірки дратувала музикантів. Хоча навіть серед комсомольців і комуністів, які цензурували концерт, було чимало їхніх шанувальників, які вдень відповідали за політику партії, а вечорами приходили послухати В. В.
Усі ці складнощі з лишком окупалися популярністю, яка була такою великою, що вевешники могли навіть не рекламувати свої виступи – глядач і так валив валом. «На концертному залі вішається плакат формату А2. На ньому написано гуашшю: В.В. Рок-концерт. 20:00. Субота. І буде биток. Тобто ні реклами ніякої не треба, нічого», – ностальгує за тими часами Скрипка.
Зараз, на його думку, затягнути глядачів на концерти набагато складніше, адже навколо сучасної людини надлишок інформації, у тому числі неякісної музики. І серед усього цього складно пробитися.
Втім, самих вевешників до рангу «неякісних» ніхто не зараховував. Навпаки, їм завжди співали дифірамби. Навіть суворий російський рок-критик Артемій Троїцький ще за часів СРСР зізнавався в любові до В. В., називаючи групу найяскравішим явищем радянського року.
Та й в історії вітчизняної музики роль В. В. складно переоцінити: поряд з такими колективами, як Брати Гадюкіни, Кому вниз, Перун, Вій, вони фактично стали батьками-засновниками національного року.
«Це гурти, що створювали ауру української рок-музики, яка сильно відрізнялася як від російського, так і від західного аналогів, – зазначає Євтушенко. – Це органічно українська музика».
Кумири СРСР і Європи
Підкреслено національний колорит В. В., тим не менш, не тільки не завадив, а навіть посприяв славі групи на теренах всього СРСР. Роль першого всесоюзного хіта випала Танцям – пісні українською мовою, що стала мегапопулярною у всьому СРСР після того, як кліп на неї з'явився на Першому каналі радянського ТБ.
Просто зняте стьобне відео, в якому знялися всі учасники групи, то дико танцюючи під власну музику, то стоячи, як піонери, в шерензі справило фурор
Просто зняте стьобне відео, в якому знялися всі учасники групи, то дико танцюючи під власну музику, то стоячи, як піонери, в шерензі, а також пара хлопців з плакатом, що символізували радянських працівників, справило фурор.
Ініціатива зробити кліп виходила від телевізійників і була в руслі тодішньої культурної політики: мовляв, буржуї і капіталісти знімають, ну і ми знімаємо, причому не гірше.
Вийшло справді не гірше, хоча, як зараз згадує Піпа, швидше за все «з переляку», а не від того, що вевешники були майстерними акторами. Адже ні в кого не було досвіду ні в організації зйомок, ні в тому, як вести себе перед камерою.
Новачкам щастить, а відсутність комп'ютерної графіки, 3D і різноманітних ефектів зіграла на руку продукту: наголос був зроблений на режисуру.
Саме завдяки цьому кліп на пісню Танці став яскравим явищем, впевнений музичний критик і продюсер Юрко Зелений. «Зараз дуже захопилися високобюджетними кліпами, причому ідеї там ніякої немає, головне засвітити цицьки-піськи, якщо вони є. А тоді хотіли бачити якусь дію, розвиток. Так воно і сталося, і це дійсно був вибух», – захоплюється він першим кліпом В. В.
Зіграв свою роль і щасливий випадок: група виринула в потрібний час в потрібному місці. Адже це був час перебудови і гласності, коли модно було критикувати лад. «І Танці були такою сатирою на той совок, з їх першотравнями, піонерськими краватками і пілотками, прапорами кумачевими. І [на телебаченні]таке було вперше», – каже Зелений.
Явної антирадянщини в творіннях В. В. не було. Чим група брала аудиторію, так це енергетикою – вони давали божевільний драйв, зазначає Євтушенко, і підкупили цим не тільки радянських слухачів
Втім, явної антирадянщини в творіннях В. В. не було. Чим група брала аудиторію, так це енергетикою – вони давали божевільний драйв, зазначає Євтушенко, і підкупили цим не тільки радянських слухачів. Під час одного з фестивалів в Росії В. В. помітили французькі продюсери і запропонували влаштувати кілька концертів в Європі.
Зарубіжний дебют групи відбувся навесні 1990-го, – В. В. відіграли один концерт в Швейцарії і три – у Франції. Публіка приймала україномовний панк-рок на ура, і через три місяці Скрипка і Ко знову поїхали до Франції. Та так потихеньку там і «залипнули», як тепер каже Піпа.
Музиканти грали на всіх великих фестивалях, і, хоча диски не видавали, їх добре знали. До того ж, на відміну від сучасних гастролей українських груп (в тому числі і нинішнього В. В.), орієнтованих більше на емігрантів, тоді на концерти команди ходили переважно французи.
«З українською діаспорою ми якось не перетиналися. Причому пісні були по-українськи, французьких було кілька штук», – зазначає Здоренко.
Але Франція занадто національно орієнтована країна, і емігрантові стати своїм там непросто. До того ж ситуація в українському шоу-бізнесі поступово налагоджувалася, так що можна було повертатися. Тим більше що арсенал групи поповнився унікальним досвідом – по суті В. В. стала першою радянською групою, яка попрацювала за західними стандартами шоу-бізнесу.
Повернення було виправдано і тим, що в Європі група досягла максимуму, як вважає Піпа, доступного без підписання компромісного контракту з якоюсь рекординговою компанією
Повернення було виправдано і тим, що в Європі група досягла максимуму, як вважає Піпа, доступного без підписання компромісного контракту з якоюсь рекординговою компанією. А йти на компроміси, навіяні стереотипами про вихідців з пострадянського простору – на зразок того щоб брати балалайки і танцювати з ведмедями – В. В. були не готові.
На батьківщину колектив прибув в 1996 році, і ця дата стала другим днем народження гурту. За час, поки він завойовував закордонний шоу-біз, українські фанати неабияк скучили за улюбленими музикантами.
У 1997-му виходить їх новий альбом Музіка із суперхітом Весна, через рік – диск Країна мрій, більшу частину якого склали композиції початку 1990-х років. І група знову злітає до вершин популярності.
Практиці включення старих речей у нові альбоми В. В. не зраджують до цього часу. Частково це відбувається під тиском публіки: за словами Скрипки, слухачі особливо люблять їхні старі пісні
Практиці включення старих речей у нові альбоми В. В. не зраджують до цього часу. Частково це відбувається під тиском публіки: за словами Скрипки, слухачі особливо люблять їхні старі пісні.
«Деякі можуть сказати: „Ви списалися“. А я скажу так: те, що ми робили 20 років тому, люди сприймають і сьогодні. І, можливо, ще через 20 років те, що ми граємо зараз, буде нас годувати», – міркує лідер В. В.
Швидше за все, так воно і буде: як розповідає Панферова, хоча сама вона за 25 років розгубила юнацький фанатизм стосовно гурту, її дітям дуже подобається музика, під яку колись танцювала їх мама.
"Їм зараз 11 і 14 років, і вони із задоволенням слухають В. В., – з посмішкою зізнається Панферова. – Причому я не нав'язувала — так от [само вийшло]".
