«Заходить старий Івченко, батько режисера, й каже: «Хлопці, ви — гарні хлопці. Дивіться, це перший і останній фільм з оселедцями. Більше такого кіна не буде. Так що будьте серйозними та обережними — не пропийте його»... Так у 1972–му на Полтавщині почалися зйомки «Пропалої грамоти»... 

«Горілки пити не будемо... Може, трішечки — відро»

40 років тому на Полтавщині, поблизу річки Псел, гарцювали красиві чоловіки на конях: Іван Миколайчук, Федір Стригун, Михайло Голубович, Анатолій Барчук, Володимир Шакало, Василь Симчич. На прицілі кінокамери їх тримали режисер Борис Івченко та оператор Віталій Зимовець. Усі багато жартували, щось вигадували й, звісно, пили оковиту — на те вони й козаки! Але умів козак пити — умів і робити. Так створювався легендарний фільм «Пропала грамота», який не отримав жодної професійної кінонагороди, але виховав кілька поколінь українців i здобув неофіційне звання найулюбленішого фільму.

Зйомки почалися наприкінці травня 1972 року й закінчилися у вересні, окреслює хронологію подій Віталій Зимовець: «Працювали в селах Красногорівка та Білоцерківка на трасі Київ—Полтава. І от після перегляду першого відзнятого матеріалу був повний шок! Тоді Параджанов сказав: «Ну нарешті я побачив Україну, а не Карпати! Така краса...»

Кажуть, значнний внесок у режисуру картини вніс Іван Миколайчук. «Спершу сценарій писався на Віктора Греся, якого кіностудія не хотіла брати. Потім режисером обрали Бориса Івченка, але насправді фільм робив Іван Миколайчук», — розповів минулого року в інтерв’ю «УМ» сценарист картини Іван Драч. На рахунку актора і музичне оформлення: він запросив до роботи тріо «Золоті ключі» (Марічка Миколайчук, Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська), підібрав народні пісні й «Козацький марш», що звучить лейтмотивом усього фільму.

Цікаво, що потрапив у знімальну групу Миколайчук саме завдяки Івченку. «Так, Іван хотів тут зніматися. І Борис Івченко поставив умову: «Я зніму фільм, якщо в ньому буде Миколайчук. До цього Іванові не дозволили грати в «Олесі» Івченка, хоча проби приголомшливі були», — згадує Федір Стригун, виконавець ролі запорожця Андрія. Сам Стригун потрапив у картину на запрошення Миколайчука, звичне око кінематографіста вловило в ньому потрібний типаж, i на роль актора взяли без проб: «Якось о другій годині ночі мені дзвонить Іван: «Це я, Федьку, ми тут думали–думали й пропонуємо тобі Андрія зіграти. Щоб було ким спину прикрити». А Стригун привів на знімальний майданчик виконавицю ролі Одарки — осетинку Земфіру Цахілову.

«У той період я працювала в Молдавії на фільмі «Останній гайдук», де знімався Федір Стригун. Напевно, він замовив слівце на студії Довженка, і мене запросили на проби. Але приїхала я просто на знімальний майданчик — десь 15 відсотків картини уже відзняли. У той день у мене народилася велика любов до України: мене чудово зустріли, на майданчику була неймовірно доброзичлива атмосфера... Я була настільки закохана в усе українське, що заучувала тексти Лесі Українки, чим усіх дивувала. Свій текст я, звісно, говорила українською. Але у фільмі мене озвучують», — розповідає Земфіра Цахілова. Актриса згадує, що на майданчику панувала якась мало не абсолютна свобода, яка часто збивала її з пантелику: «На зйомках мені казали, куди і як iти, що говорити, але що вкладати (в роль. — Ред.) я мала додумувати сама. У «Пропалій грамоті» все було зовсім не так».

«Танцювала риба з раком»

Перебираючи спогади учасників зйомок, усвідомлюєш, що над фільмом працювала буквально уся команда. Свій внесок у картину зробив і Леонід Биков, який мав грати Дивного чоловіка. «Уже на першій зйомці Льоня упав з коня і зламав ногу, але якісь його репліки лишилися. Бикова замінив Володя Глухий, актор львівського театру ім. Заньковецької», — розповідає Віталій Зимовець. Узагалі акторський склад підібрався напрочуд вдалий. Іван Миколайчук — козак Василь (головна роль). Федір Стригун, крім Андрія, зіграв ще пару епізодичних ролей. Михайлу Голубовичу випало відтворити більше образів: Злого чоловіка (той, що наймав Дивного чоловіка), корчмаря, главаря в пеклі.

Спогади про створення «Пропалої грамоти» я записувала у цих двох акторів минулого літа в Чернівцях на святкуванні 70–річного ювілею Івана Миколайчука. 67–річний Михайло Васильович і 71–річний Федір Миколайович тоді виглядали — ого–го! Кремезні козаки, але як почали байки про зйомки травити, то ніби ще й помолодшали. Михайло Голубович, здавалося, зовсім забув про свій ціпок. «Пам’ятаю, зібралися ми перед початком зйомок. Сидимо в кімнаті, накурили — страшне! Раптом хтось прибігає: «Батько йдуть!», тобто старий Івченко (батько Бориса Івченка, теж режисер. — Ред.) Ми цигарки повикидали. Заходить: «Що, п’єте? Курите?». Пауза. Далі каже: «Хлопці, ви гарні хлопці, дивіться, це перший і останній фільм з оселедцями. Більше такого кіна не буде. Так що будьте серйозними та обережними — не пропийте його». Віктор Іларіонович помер невдовзі після завершення зйомок — 6 листопада 1972 року.

Так сталося, що з однойменною повістю Миколи Гоголя я познайомилася значно пізніше, уже після того, як кілька разів переглянула фільм, й саме ця кіноверсія «Пропалої грамоти» сприймалася як оригінальний сюжет оповідання класика (подібне уявлення, як виявилося, мало чимало глядачів картини). Тим більшим було здивування: як з оповідання сторінки на півтори можна було створити таку багатогранну історію, з різноманітними метафорами й алюзіями, кількома шарами прочитання, водночас легку комедію й гірку трагедію? Як пояснює Іван Драч, матеріал він черпав з кількох джерел, але під час зйомок відбувалося багато імпровізацій: «У сценарії поєдналися й інші твори Гоголя, Миколи Стороженка, козацькі перекази. «Пропала грамота» була частиною програми кіностудії з екранізації творів Гоголя, і оскільки я постійно десь їздив, то в результаті мені дістався цей невеличкий твір. Я написав до десяти варіантів цього сценарію, і так ця робота вже набридла, що я віддав хлопцям усе написане: «Беріть, робіть, що хочете, а я погоджуся з усім».

«Ой як стрілив, царя вцілив, а царицю в потилицю»

Крім розкішної природи Полтавщини, у фільмі також є кадри, від­зняті у Петергофі. Кажуть, постановка саме цих сцен стала причиною заборони картини: ляпас Катерині ІІ, який потім замінили на ляпас її придворному, у Москві сприйняли як образу всього російського народу. Ніби передчуваючи такий хід подій, Миколайчук добився певної моральної сатисфакції ще під час зйомок. Згадує Михайло Голубович: «Була така сцена у музеї в Петергофі. Іван каже: «Пішли обідати, візьми дві канапки й два стаканчики — у мене пляшка є». І от люди розходяться на обід, а ми з Іваном заховалися за штори. Всі розійшлися, а ми зайшли у спальню Катерини ІІ, сіли на її ліжко, налили по чарці, випили. Я кажу: «Іване, за що ще вип’ємо?» — «Щоб ця курва знала, що сатисфакція відбулася». Випили ще, посиділи, полежали. Іван каже: «Ще сходити би в туалет треба». Коли чуємо — замок відкривається, ми — за штори, заходить група, й ми тихенько за ними».

Цікаво, що дозвіл знімати у палаці «довженківці» отримали після того, як передали музею метр плівки «Кодак».

За словами Віталія Зимовця, існує кілька версій причини, чому картину не випустили. Перша — згаданий вище ляпас, через що «Пропала грамота» не оминула цензури в Держ­кіно СРСР. Друга — картину поклали на полицю вже в Києві. «У Москві кіно начебто прийняли і надрукували навіть копії. Я на власні очі бачив тоді газету, де було написано: «Скоро прем’єра фільму «Пропала грамота». А в «Літературній газеті» про картину було написано «сусальное козакофильство». Потім фільм забрали сюди, і секретар ідеології ЦК партії побачив у Дивному чоловікові себе, дуже вже був схожий на Володю Глухого... Я не слідкував, що там відбулося, бо вже працював над іншим фільмом. Але десь через рік мені зателефонував мій приятель із Красноярського краю і каже: «Ой, Вітю, ти знаєш, ми дивилися «Пропалу грамоту». Така картина!». Тобто її десь тихенько показували. А на широкі екрани фільм вийшов наприкінці 1980–х, тобто на полиці пролежав років iз 15».

ПАМ’ЯТЬ

Віталій Зимовець,
оператор–постановник: 

— Наприкінці червня 1991 року ми з другим режисером Сергієм Омельчуком поїхали обирати натуру для фільму «Козаки йдуть!». Поїхали на річку Псел, у Красногорівку. Незважаючи на антиалкогольний закон, знайшли пляшку горілки, сіли на березі річки, де знімали сцени з «Пропалої грамоти»... Там же зустріли чабана Івана, який iще за часів зйомок фільму пас отари, розговорилися. Він і каже: «Знаю, що Іван (Миколайчук. — Ред.) помер. А як Борис, який із шаблею ходив?» А Боря Івченко весь час під час зйомок шаблю носив. То я пообіцяв йому передати привіт від чабана Івана. Це було 28 червня, десь п’ята година вечора. Коли ж наступного дня приїхав додому, жінка мені повідомила, що в той час Боря помер.

Коли Борис Савченко був головою Спілки кінематографістів України, я йому казав: «Івченко зняв два прекрасні фільми — «Анничка» і «Пропала грамота», і ні звання, навіть могили своєї не має — до батька підхоронили. Дайте хоч цій картині премію!» Але що вже казати...

КАРТИНКА В КАРТИНІ

— У «Пропалій грамоті» розрахунок був на народну картину, плоскісне зображення, там мало глибинних мізансцен, — пояснює Віталій Зимовець. — Над костюмами працювала Алла Шестеренко. Нам пощастило, що пару костюмів тих часів ми отримали напрокат від Полтавського музею. Художником–постановником був Михайло Раковський, який, зокрема, «зробив» зачароване, але у тієї природи не український характер. І ось, шукаючи в черговий раз локацію, ми зупинилися за кількасот метрів від Псла і побачили озеро з двома сухими вербами. Тоді з нами був другий режисер Боря Савченко і художник Михайло Раковський. Я зупинився: «А можна тут ходити? І чи дерев зо п’ять ще можна сюди посадити?» — «Можна, — відказує Раковський. — Ми відкачуємо воду, садимо дерева, ставимо поміст, а потім знову закачуємо воду».

А сцену в пеклі знімали під час неймовірної спеки, і проблемою було, що плив грим. Крім того, під час проявки трішки запороли матеріал, і мені довелося кинути зйомки і мчатися в Київ. На щастя, вдалося врятувати, й у результаті епізод вийшов такий барвистий і красивий.

ЧЕРЕЗ 40 РОКІВ

Федір Стригун: 

— «Пам’ятаєш, біля Красногорівки був готель? Тепер його вже немає, з’їхав, провалився. Зараз є щось таке «У дяді Едіка».

Михайло Голубович: 

— А що це таке?

Федір Стригун:

— Пам’ятаєш, у буфеті там працювала Катерина, а у неї синок був Едік. І він виріс. Ото він.