Навіть не кожному американському байбаку-­синоптику, що прогнозують погоду вже не одне століття, пощастило мати в якості власного хранителя доктора біологічних наук. Водночас високий науковий ступінь і тривала природоохоронна кар’єра не дозволяють пану Токарському сприймати започатковане дев’ять років тому свято як легку забаву.

Тобто, щоразу в другий день лютого, коли журналісти з’їжджаються до Тимка послухати черговий прогноз на весну, вчений з несвятковими нотками в голосі нагадує суспільству ще й про негаразди самих слобідських синоптиків.

Наразі ці симпатичні тваринки перебувають на межі повного зникнення. Але врятувати їх можна, і вчені навіть знають як. Своїми ідеями з цього приводу з «Україною молодою» поділився незмінний хранитель харківських віщунів, доктор біологічних наук, професор Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна Віктор Токарський.

«Байбаки повернулися»

— Вікторе Арсентійовичу, коли ви починали свою наукову кар’єру, тваринний світ Слобожанщини, напевно, був набагато різноманітнішим, ніж зараз. Але ви обрали для дослідження не надто презентабельного байбака. Очевидно, для цього були якісь особливі причини?

— Так. Це дуже цікавий вид, який був на межі повного зникнення ще 100 років тому. Деякі вчені тоді вважали, що в ХХ столітті байбаки повністю зникнуть в Україні та європейській частині Росії. Їхні прогнози, на жаль, справдилися. Але десь у 70­х роках ці степові тваринки з невідомих причин почали різко набирати свою чисельність. Поселяючись в яругах та балках на Слобожанщині, вони досить добре себе там почували і швидко розмножилися. Потім перейшли кордон iз Росією, «освоївши» степи Ростовської, Бєлгородської та Воронезької областей. З наукової точки зору, цього не могло бути в принципі, оскільки природні умови для відродження виду, навпаки, були вкрай негативними. Але байбаки повернулися, і ми вирішили розкрити цю таємницю. Спочатку це були звичайні студентські «вилазки». Але згодом, за результатами проведених дослі­джень, була написана й наукова робота.

— Таємницю розкрили?

— Розкрили. Як виявилося, все дуже просто. То був вид, який може існувати на пасовищах великої рогатої худоби. Корови та коні з’їдають високу траву та сухостій, тому виходить так, що рослини постійно перебувають у процесі вегетації, викидаючи молоді соковиті пагони. Ось вони — найсмачніший і найпоживніший корм для байбака. Але згодом, на жаль, пішов зворотний процес. Корів та коней порізали, колгоспи зникли, балки позабивали чортополох і дика кропива. Там неможливо ні пройти, ні проїхати. Особливо критичною була ситуація наприкінці 90­х років.

— А зараз?

— Та й зараз не набагато краще. Наші степи заростають високим бур’яном. Раніше, пам’ятаю, дідусі з бабусями буквально билися за кожну сотку землі, придатну для сінокосу чи випасу худоби. А зараз по селах уже й дідусів iз бабусями немає, та й самі села зникають. Якось у справах мені довелося побувати в Чорнобилі. Жахливе враження. Кругом безлюдні, покинуті села. А потім згодом поїхав до Катеринівки, що у нашому Великобурлуцькому районі. Ситуація ідентична — стоять будинки без вікон і дверей абсолютно нікому не потрібні. Цілі вулиці порожні. І Чорнобиля не треба. Поблизу таких населених пунктів байбаків не буде.

«Сидить на місці, не тікає, автівок не боїться»

— Але ж саме у згаданому вами районі вони є. Там навіть створено, наскільки я знаю, регіональний ландшафтний парк «Великобурлуцький степ». Чи, можливо, їхнє перебування там підтримують якось штучно?

— Парк тримається лише завдяки науковій базі Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, що розташована у Нестерівці, а також завдяки радгоспу «Червона хвиля», де збереглися корови. З цим господарством ми укладаємо спеціальний договір на випас худоби. І там, де випас є, живуть колонії байбаків.

Але з самим ландшафтним парком виникло чимало проблем, оскільки з наданням йому регіонального статусу фактично нічого не змінилося. Ні область, ні район не можуть повноцінно фінансувати природоохоронні об’єкти. У таких випадках ми фактично завжди приходимо до ситуації, коли де­юре вони є, а де­факто їх немає. Те ж саме можна сказати і про регіональні ландшафтні парки «Ізюмська лука» та «Печенізьке поле». Правда, останньому постійно допомагають бізнесмени Олександр Ярославський та Володимир Свинарьов, які там живуть. Але ж не скрізь можна розраховувати на таку доброчинність. Саме тому я вже зробив запит на фінансування проекту, що допоможе нам науково обґрунтувати необхідність створення на території «Великобурлуцького степу» парку з національним статусом. Тоді там з’явиться адміністрація, єгері, охорона і реальний шанс зберегти біологічне різноманіття цього унікального куточка природи. Проблеми iз землею теж потроху б вирішувалися. А зараз що виходить? Регіональний парк уже створено, а питання землевідведення не вирішено. Зробити сьогодні це дуже непросто, оскільки всі площі вже розпайовані і комусь належать. Аби їх викупити, потрібні величезні кошти. Хто їх нам дасть?

Свого часу передача землі у приватні руки в нас пройшла дуже швидко і нерозумно. Скажімо, коли ми створювали Національний парк «Двурічанський», на території якого є унікальні крейдяні гори, то зіткнулися з просто неймовірною ситуацією. Виявляється, людям на паї роздали навіть крейдяні схили. Навіщо?!! Що вони з ними робитимуть? Глупство неймовірне. Але ж у власників на руках папери, і з цим нічого не вдієш. Ситуацію тоді врятували лише землі запасу несільськогосподарського призначення. Якби не вони, то парку і досі б не було.

— Можливо, існує якийсь альтернативний спосіб вирішення проблеми?

— Так, існує. Йдеться про так званий частковий вхід земель без вилучення. Землі можна не передавати офіційно парку і не вилучати у власників. Обидві сторони просто можуть користуватися ними за обопільною згодою. Тобто селяни й далі випасають там худобу, а екологи реалізують природоохоронні проекти. Було б добре, якби власникам паїв для заохочення були передбачені якісь податкові пільги. Це єдиний вихід. І чим далі ми зволікатимемо з вирішенням цієї проблеми, тим складніше буде організувати в України національний парк.

Ситуація й справді загрозлива. Через відсутність землевідведення на території «Великобурлуцького степу» почали з’являтися приватні мисливські господарства. Беруть землю в оренду, розводять у вольєрах вепрів, потім випускають їх на волю і влаштовують полювання. Знайти на них управу дуже складно, оскільки за ними, як правило, завжди стоїть якийсь депутат. Отримують вони ліцензії і на відстріл байбаків. Дозволяють їм вполювати одного, але ж ніхто не слідкує за тим, скільки вполювали насправді. Можливо, і 20, і 30. Я особисто колись ганявся за браконьєрами у Великому Бурлуці. І що? Вони просто викинули з машини три вбитi тварини й подалися собі далі. Даiшники, що приїхали за моїм викликом, склали протокол. Але у браконьєрів у Чугуєві знайшлися родичі, пов’язані з міліцією, і в результаті за той злочин ніхто не відповів.

Мене дивує й інше — навіщо на того байбака взагалі полювати? Він же сидить на місці, не тікає і машин не боїться. У чому тут може проявлятися мисливський азарт чи кураж? Виходить так: якщо тихо сидить і нічийний, його просто не можна не вбити.

«Тимко І похований у Гайдарах»

— Вікторе Арсентійовичу, біологічна станція у Гайдарах, де нині святкуємо День байбака, теж є невеликим ореолом проживання цих тварин?

— Безперечно. Ми ніби передчували, що такий розплідник необхідний. Хоча нам і говорили: «Та навіщо потрібен цей клопіт?». А в результаті за 10 років ми створили у Гайдарах невелику колонію байбаків.

— У живій природі? Тобто ви тут їх розводили й випускали на волю?

— Так, і вона існує поблизу села у місцях випасання худоби невеликого приватного господарства. Це найближча від Харкова точка, де можна в природних умовах побачити байбаків. Зараз там 8-­9 сімей, а до цього не було жодної.

— А як склалася доля найпершого харківського синоптика Тимка І? Він ще живий?

— На жаль, уже помер. Від старості.

— Де ви його поховали?

— Тут, у Гайдарах.

— Шкода...Так і хочеться сказати, колоритний був чолов’яга, особистість.

— Так, але байбаки живуть недовго, років 8-­10. Саме тому зберегти їх дуже складно: дорослі тварини швидко старіють, і якщо не наро­джується молодняк, то колонія просто зникає...

ЦІКАВА УКРАЇНА

— Вікторе Арсентійовичу, коли дивишся на фотографії крейдяних гір, біля підніжжя яких поселилася найбільша на Харківщині колонія байбаків і де рік тому було створено Національний парк «Двурічанський», навіть не віриться, що це все у нас. Краса неймовірна. Таке враження, ніби перед очима справжні гірські вершини, вкриті нетанучим снігом. Як ці гори виникли і чи буде відкрито сюди колись повноцінний туристичний маршрут?

— Близько 70 мільйонів років тому нашу територію вкривало Полтавське море. Для утворення шару крейди знадобилося декілька десятків мільйонів років. А крейда є продуктом глибоководного мулу органічного походження. Його основу складають залишки маленьких раковин форамініфер і золотистих водоростей кокколітофорид. На його дні був великий крейдяний кряж. До сьогодні він зберігся у вигляді білосніжних гір, що на 40 кілометрів простягаються берегом річки Оскіл. Таке рідкісне поєднання в природі дійсно справляє неймовірне враження. Але через відсутність туристичного маршруту сюди мало хто їздить. Зараз дирекція національного парку разом із Двурічанською райдержадміністрацією активно над цим працюють. Живописні крейдяні гори — унікальне явище не лише для України, а й Європи, тому перспектива справді багатообіцяюча.

— А чому тут прижився байбак? Це ж не степ із сінокосами?

— Тому що крейдяні схили плавно переходять у заплавні луки. Там немає високої рослинності. Нори байбак будує у твердому покритті землі, а спуститься вниз до річки — там прекрасна кормова база. Тобто крейдяні схили можна назвати одним із найстійкіших факторів збереження цього виду. Якщо десь він зникне, то тут залишиться.