За спиною кожного успішного чоловіка стоїть розумна жінка. Підтвердження цих слів Коко Шанель кожен із нас зустрічав неодноразово — у житті, в історії, в книгах... Нова картина Саші Джервасі «Хічкок» у цьому контексті звучить особливо виразно, цю теорему по відношенню до своєї дружини Альми у муках і терзаннях доводить сам Альфред Хічкок. Генію, якому аплодували мільйони і який протягом своєї кар’єри неабияк збагатив Голлівуд, це зізнання далося нелегко.
Зрозуміти свою душу і душі своїх героїв — таке завдання перед паном Альфредом поставив режисер байопика «Хічкок». Для досвідченого Ентоні Хопкінса, в професійному активі якого — сам серійний убивця–каннібал Ганнібал Лектор («Мовчання ягнят», «Ганнібал», «Червоний дракон»), це завдання навряд чи видалося занадто складним. Але додатковою перешкодою — а може, й головною — на шляху до цього образу стала любовна складова сюжету. Адже режисерові, який, за логікою, мав знати самого себе як облупленого, у фіналі доводиться визнати, що за самого себе, свій успіх і свої досягнення він має дякувати дружині Альмі (Хелен Міррен)...
Події фільму розгортаються у 1959 році. Успішному Альфреду Хічкоку, який воліє, щоб його називали просто Хічем, шістдесят. Один не надто чемний папараці запитав його, а чи не краще завершити кар’єру просто зараз, на піку слави? «Я що, такий старий?» — запитує Хiч у дружини. «Ти справжня реліквія», — дипломатично відповідає вона. Аби довести собі і всім, що пороху в порохівницях ще предостатньо, Хіч оголошує про початок зйомок фільму «Психо». Кінокомпанія до цієї ідеї ставиться не надто прихильно, тому він вирішує знімати за свої гроші й закладає власний будинок. Хіч, підбадьорений дружиною, демонструє фантастичні здібності стратега: він не лише збирає прекрасну команду, а й дає завдання помічникам викупити всі примірники «Психо» із книгарень, щоб про фінал цієї жахливої історії глядачі могли дізнатися тільки у кінотеатрах. Він повністю захоплений роботою, але починає помічати, що дружина не належить йому цілком і повністю — замість того, щоб забезпечувати комфортне життя, вона кудись їздить, пише якийсь сценарій зі своїм товаришем, бо їй, виявляється, також потрібне самоствердження... Хіча це просто вибиває із колії — він дійшов до того, що збирає у ванні пісок, аби продемонструвати його дружині як доказ її нечесності... Але врешті–решт, коли картина провалюється на обговоренні художньої ради, саме Альма бере справу у свої руки і ставить у цій історії переконливий, тріумфальний знак оклику. Перебувати в тіні слави свого чоловіка — їй до цього не звикати. Ось тільки цього разу Альфреду доведеться вивести свою Альму перед телекамери і освідчитися їй у коханні.
...Картина завершується бажанням Хічкока знайти новий матеріал для нового фільму. І коли він клопочеться з цього приводу — на задньому плані глядач бачить його вірну Альму. Вона накриває на стіл. І хто тепер скаже, що у світі кінематографа цей цілком буденний процес важить менше, ніж мозкові й емоційні атаки геніїв режисури...
