Міста шахт, териконів, заводів та «корабелів», «глибока провінція, де панують бездуховність і деградація» – саме такою зазвичай уявляють східну та центральну Україну песимісти. Щоб подолати такий стереотип, громадські активісти створили культурні карти семи українських міст (зокрема, Дніпропетровська, Луганська, Миколаєва) і переконалися, що культурне життя в індустріальних регіонах – це не міф. Однак вони наголошують, що за його розвиток має відповідати не лише влада, але й самі мешканці, розповідає Радіо Свобода.

Ідея культурної карти із топографією практично не пов’язана. Насправді цей проект спрямований, перш за все, на вивчення перспективи розвитку міста, розповідає Ольга Коцька, директор Центру культурного менеджменту у Львові. Саме він у 2008 році вперше в Україні провів культурне мапування, використовуючи досвід канадських міст. Робота над такою картою передбачає опитування мешканців міста і працівників у відповідній сфері, проведення зустрічей і обговорень. Насамкінець отриману інформацію аналізують та створюють базу даних, пояснює Ольга Коцька.

«Саме поняття культурної карти міста є дещо оманливим, зазвичай люди уявляють собі власне мапу, на якій позначено ресурси міста. Звісно, це дає дуже багато інформації. Але коли ти дивишся лише на цифри, ти не можеш зрозуміти, що за ними ховається. Скажімо, є певна кількість музеїв. Але скільки з них є діючими? Скільки людей туди приходить? Тому культурна карта – це дослідження та аналіз культурного потенціалу міста. Йдеться не тільки про те, щоб виявити, чому ці музеї не працюють або туди ніхто не ходить, а й які у них шанси на те, щоб, наприклад, залучити нові аудиторії», – каже вона.

Невидима культура

Робота над картами тривала рік. У ній взяли участь як громадські, так і державні культурні організації Миколаєва, Дніпропетровська, Херсона, Одеси, Мелітополя, Луганська та Луцька. Устин Данчук, учасник херсонського Центру молодіжних ініціатив розповідає, що під час роботи над базою даних виявилося, що в місті, крім «трьох музеїв, двох фестивалів і театру» є інший величезний пласт культури, який залишається невидимим.

«І це не тільки якісь андеграундні угруповання. При будинках культури, бібліотеках є величезна кількість клубів та об’єднань, які фінансує держава і які дуже активно працюють, але про діяльність яких практично нічого невідомо. Виходить щось на кшталт «державного андеграунду», – каже він.

Брак інформації у сфері культури – основна проблема, яку виявили учасники проекту. Наприклад, багато держустанов мають безкоштовні квитки для пенсіонерів, утім, самі пенсіонери про це не здогадуються. Адже в газетах про це не пишуть, зауважують активісти.

Що лишилося від культпросвіту

Культурне мапування – нова практика навіть для Європи. Що стосується України, то тут вона виявилася особливо актуальною. До деіндустріалізації культурне життя українських міст на сході цілком залежало від влади. Культпросвіт був справою ідеологічною, тож робітники ходили в театр за наказом керівництва, розповідає Костянтин Скоркін, учасник луганського літературного угруповання «Стан».

«І нічого нового замість цієї системи не запропонували. Тому існує культурна криза. Є традиційні джерела культури, які залишились від радянської влади, досить сильно законсервовані. А загалом луганчани думають, що їхнє місто – це глибока провінція, в якому царюють бездуховність і деградація», – каже він.

Саме інертність мешканців перш за все стає на заваді культурного розвитку міста. Більшість з них й досі вважають, що займатися культурою має влада.

Необхідно вести діалог із чиновниками – активіст

Тим не менш, діалог із чиновниками необхідно налагоджувати, переконаний Ярослав Мінкін, ще один учасник угруповання «Стан». Він розповідає, що ще кілька років тому влада в Луганську просто не сприймала неформальну культуру у місті. Так Сергій Жадан одного разу виступав просто на вулиці – адміністрація Луганського драмтеатру відмовилася надавати приміщення. Але сьогодні чиновники починають розуміти, що увага громадськості та журналістів спрямована не на те, що відбувається у формальних колах, а на нові течії культури, каже Ярослав Мінкін.

«Коли ми створювали нашу культурну карту, ми одразу думали про її аудиторію. Тож ми зробили нашу карту двома мовами: українською, якою в Луганську ніхто не послуговується, і англійською, якої ніхто не знає. Ми розуміли, що карта має лягти, перш за все, на столи наших чиновників, які до української ставляться, як до офіційної мови: якщо українською, значить, хтось прислав «згори» і треба почитати. А англійською – для того, щоб зовнішня аудиторія могла дізнатися про Луганськ щось нове і подолати стереотипи про це місто», – пояснює він.