26 березня була лікарня... «Ти ж не помирай! Де ми тебе хоронити будемо, як такі морози вдарили?» — якось жартували ми. Він любив жарти, а тоді й подумати не могли, що все це здійсниться. Він підписав згоду на операцію, а на середині її серце зупинилося. Його ще підтримували як могли, казали купувати уколи. Ми купили. Сказали: їхати додому. Ми поїхали. Потім пролунав дзвінок. Його не стало. Ми не могли повірити і зараз не можемо. Це так, наче була частина життя, а тепер не стало. Залишилася пустка.
Найперше він написав епітафію ще живому собі
Зараз боїмося чіпати його архів. Він мріяв видати тритомник своїх творів: публіцистику, гумор і ліричні твори. І які в нього були ліричні твори! Чи не з них і почалася його популярність.
Але останнім часом Микола Сом писав усе епітафії. Звісно, це теж річ непогана, але казали ж йому, що наживе ними собі великих ворогів... Хто ж пише епітафії на живих людей? І хто після них буде тебе любити? Ображались на нього.
Ось навіть прийшла анонімка: «Миколо! Який ідіот пише епітафії на живих людей?! Ти що, з глузду з’їхав чи допився до білої гарячки? Чи вже старечий маразм душить тебе? Опам’ятайся! О. Ф. Анонімка». Але то люди, які, скоріш, не тягнули матури. Та й, перш за все, він написав епітафію самому собі, чим дав зрозуміти: епітафії на живих — це вже гумор. Згодом оцінили увесь смак такої поезії і почали навіть замовляти. Наприклад, Дімаров чи Крюкова.
Ми все збиралися сісти і підписати всі фотографії, усі документи... Але так і не сіли. Усе не підписане! І як тепер у тому розібратися?
Ось він у дитинстві, в якомусь пальті та ніби козацькій шапці, але сміється, усе сміється зі своїм золотим чубом. Як у тій поезії:
А того сміюся,
Що я ніде нікого не боюся.
Сміюсь над горем,
регочу над лихом
І навіть плачу
неповторним сміхом.
У гуртожитку зустрів і друзів, і кохання
umoloda.kiev.ua
Але насправді сміятися — це, напевне, єдине, що залишалося в такому дитинстві, яке було в нього. Микола народився 19 грудня 1934 року в селі Требухів Броварського району, ріс сиротою. В 1946–му помер батько, а в 1948–му — мати. В його сім’ї було десятеро дітей (найстарший брат ще з 1919 року народження), та двоє померло за часів Голодомору. Виховувала малечу старша сестра Софія, бо в притулок здавати їх не хотіли. Мабуть, умови були там ще гірші.
Після сільської школи Микола вступив у Київський університет імені Тараса Шевченка на факультет журналістики. Тут же Сом познайомився з майбутньою дружиною Ніною Іванівною. Хоча був час, коли він захопився Наталею Кащук, нині відомою усім поетесою. В них усе було серйозно, і він збирався з нею одружуватися. Проте щось не склалося. Можливо, тому що обоє були творчими особистостями, а такі дуже рідко знаходять надовго спільну мову.
Був також випадок, коли дівчата з гуртожитської кімнати Ніни Іванівни поїхала «на цілину» 1956 року. Цілими потягами їхали тоді туди студенти. Це ж був перший врожай! А листи, що отримували, то читали кожен уголос. Таке було правило. І дівчата знали Миколу, бо ж усі в гуртожитку одне одного знають. «Та ось приходить мені лист, — каже Ніна Іванівна, — пише про Наталю, повідомляє, що одружаться скоро, а вкінці підписує: «Люблю. Сом». Таким він був непередбачуваним.
Можливо, саме ці переживання і написали потім його рукою вірш «То був не я»:
Скажіть мені, ви знали юнака
З веселими зеленими очима?
А може, ви стрічали дивака,
В якого вихор вився за плечима?
То був не я. Повірте, то не я
Троянди клав на вашому порозі
І троє зим ножем писав «моя»
На всіх шибках, що квіти на морозі.
Він вас любив, але любить не вмів
(Про це — нікому... чуєте? Благаю!),
Так вітер любить ранній цвіт садів
І пізній шум березового гаю.
Я ніжний був.
А той, хто був не я —
То грубіян, задира, забіяка.
Він миле (ваше!) дарував ім’я
Холодним зорям або злим собакам.
Хто ж вас любив, того він люто бив
І серцем плакав — знаю достеменно.
То був не я. Але він вас любив —
І, може, цим він схожий був на мене.
У гуртожитку він зустрів не лише своє кохання, а й найкращих друзів. Серед них був Василь Симоненко. У спогадах, пам’ятаємо, писав, як він iз ним уперше надибався: «Уявіть собі гуртожитську кімнату, 1952 рік. Із піснею про Сталіна починаємо день. Красивий кароокий хлопець простягає мені руку й каже: «Симоненко». А я йому: «Сом». Він мені: «Ну який же ти сом? Жиру немає, вусів немає. Ти — Сомик». Отак Василь усе життя його і кликав, а Микола його — Симоном. Бо Симоненко завжди був спокійний і врівноважений, неговіркий і мудрий, «як старий дід».
Загребельний його книжку «читав і плакав»
1957 року Микола Сом випустився з університету. Тоді ж виходить і перша його збірка «Йду на побачення». Як напише потім Валентин Чемерис, поетичне хрещення Миколи Даниловича почалося з аутодафе, тобто спалення. Голова колгоспу його рідного села впізнав себе в одному з віршів, викрав книжечку в сільській бібліотеці... і спалив її як крамольну. Згодом поет скаже — не без підстав, — що він став першим українським радянським поетом, збірку якого спалили в рідному селі.
У шістдесяті виходять збірки «Вікнами до сонця», «Святий хліб», «Мрія», «Вишиванка», «Дума над вогнем», а в 1970–х — «Стежка до океану», «Товариство», «Б’ю чолом!»
У той час Сом пішов і в кіно завдяки Андрію Малишку. Перший фільм — і перша удача. Пісня «Мрія» на його вірші зазвучала у стрічці «Чорноморочка». Твори поета лунали й у кінофільмах«Коли починається юність», «Хлопчики», «Артист із Коханівки», «Місяць травень» та інших. У 1960 році в телепередачі «На добраніч, діти!» шморгнула в ефір пісня «Рученьки, ніженьки», що залишалася на телеекранах 24 iз половиною роки.
З початку вісімдесятих Микола Сом перебрався в кабінет молодого автора у Спілці письменників. Дев’ять років роботи на цьому місці виявилися дуже плідними. Він написав і видав тоді кілька поетичних книг. Першою була «Присвяти і послання», яку назвали найкращою збіркою 1983 року. Саме за неї Сом одним iз найперших київських поетів був удостоєний Літературної премії імені Володимира Сосюри.
Другою книгою стала «Хроніка воєнного дитинства».У листі до Миколи Павло Загребельний писав стосовно майбутньої передмови: «Книжка твоя — геніальна! Я читав і плакав, плакав і читав, — це доля народу нашого, це його життя і його слово. Добре те, що ти зміг прийти до цього після всіх мандрів між сцілл і харібд, дріб’язку й марноти, пфуетів і пфуезії. Обнімаю тебе і вірю в тебе!»
За такий поетичний подвиг Миколі Даниловичу 1985 року повинні були дати Шевченківську премію, номінували. Але кандидатуру «радісно «зарізали» в ЦК», причиною стала його п’ятдесятирічна безпартійність.
1990–го виходить книга «З матір’ю на самоті», з матір’ю Симоненка — Ганною Федорівною. Сом записав свою розмову та додав інші архівні документи для увічнення пам’яті свого незабутнього друга. Пізніше з’являється збірка «Сто епітафій» для увіковічення пам’яті ще живих. Ховав він там усіх: від поетів, письменників, президентів до сучасних естрадних артисток і артистів.
У піднесеному настрої він продовжує писати. Виходять його книги «Як я Сталіна хоронив», «Передай кодолу», «Придибенції». «Його ліричний профіль відійшов у тінь, а натомість різко увиразнився сатиричний», — підкреслював Михайло Слабошпицький.
За роки ж незалежності Микола Сом став лауреатом премій Фонду iм. Тараса Шевченка (1999), імені Дмитра Нитченка (2000) та Олекси Гірника (2004). За вагомий особистий внесок у розвиток української літератури, багаторічну плідну творчу працю та активну громадську діяльність удостоєний звання «Заслужений діяч мистецтв України» (2006).
А поміж усіх премій він надзвичайно любив рибалити, напевне, годував фірмовою юшкою половину сучасних класиків. Він страшенно не любив молоду українську літературу за її вседозволеність, нецензурщину та назву — сучукрліт. Найбільше не любив Забужко та не давав її читати дружині, щоб «не витрачати час». А все за ті ж «матюки» та ще й iз вуст дами. На свою останню збірку вибраного збирав–побирався повсюди по тисячі, щоб її видати, а «Придибенції» видав тиражем у 100 примірників — для друзів. В останні роки здебільшого про друзів і писав, увіковічував їх у своїх спогадах. А що не кажіть, раніше він був відоміший: за вірші платили, пісні брали у кінофільми, збірки поезій друкували багатотисячними тиражами. Сьогодні — лірика не потрібна, довелося сміятися... як у дитинстві.
Микола Сом був щедро обдарованою природою і Богом особистістю, після відходу якої утворився протяг, що не затулить ніхто, окрім нього. І трохи похолодало нам, бо без таких людей важко долати всі підйоми і круті спуски.
Уже після смерті Борис Олійник, Микола Томенко, Володимир Біленко, Віталій Карпенко та інші напишуть у «Слові на прощання»: «Наділений яскравим поетичним талантом, він сповна повернув його народові, не дбаючи про бодай найменший особистий зиск. Коли він щось у когось і просив, то лише для друзів і добрих справ».
За своє не надто легке життя зумів заробити квартиру на Троєщині, двокімнатну, на сьомому поверсі. Старенькі меблі так і будуть ховати його публіцистику та неопубліковані твори. А омріяний тритомник залишиться у священних ефірах. Він не скаржився, завжди був веселий і іншим піднімав дух. «Хай йому грець», — любив повторювати Микола Данилович. І справді, хай йому грець! Головне, що пісні його співатимуть, робота його житиме.
Ми поховали його, а не його книги. Ми пам’ятаємо.
Володимир МАЛИНКА, Україна молода
ВІРШ НА ПРОЩАННЯ
Що вам сказати?
Як вас привітати?
Якщо стомились, довго летючи,
Тоді спочиньте в мене на плечі,
Або гайда до берега, до хати.
...Вертався я.
А як вони співали!
Мов хоронили рідного мене!..
Оце і все.
Хіба скажу одне,
Що ми з тобою жайворами стали.
Микола Сом,
з поезії «Жайворонки в морі»,
збірка «Моєї радості сльоза»
