Ми, музейники, надто впевнені в собі, бо переконані, що ми й ніхто інший має особливу місію – зберігати духовні надбання десятків поколінь. Що лише нам дозволено їх брати до рук, переносити з місця на місце, уважно розглядати, описувати, торкатися, змітати пил й т.і.
Ми (в узагальненому образі музейних працівників) приймаємо рішення: які експонати представити в експозиції, а які залишити у фондосховищі, який екскурсійний маршрут запропонувати, на що звернути увагу відвідувача.
Ми не збагнули одного: усе це нам даровано долею, бо ми бачимо, чуємо, розмовляємо, вільно пересуваємося і, щодня торкаючись вічності, нарікаючи на проблеми чи негаразди, сприймаємо життя як щось беззаперечно стале.
У нас також було таке відчуття, поки музей не реалізував проект «Доступний музей» і стало зрозуміло, що насправді ми – лише посередники між Музеєм та людьми з особливими фізичними потребами.
Ми розробили спеціальні екскурсії для незрячих, спеціальні – для глухонімих, спеціальні – для інвалідів-візочників. На стадії підготовки цього проекту робота була для нас просто цікавою і незвичною, ми радилися з фахівцями, багато читали, сперечалися (а як же без цього!), нам здавалося, що ми вже готові і можемо все!
Але коли прийшла перша група незрячих відвідувачів, ми зрозуміли, що емоційно іще були не готові до роботи з ними. Бо їх піднесено-радісний стан, сміх, відкритість світу (так, відкритість при повній сліпоті!) був неочікуваним та не відповідав нашому миттєвому безсиллю. Чому безсиллю? Бо поки наші відвідувачі, серед яких були реально дуже красиві зовні дівчата та юнаки, слухали фільм та вгадували серед інших голос Павла Тичини – ми душили в собі сльози. Бо жоден з них своєї краси не бачив і не міг усвідомити. А вони спрямували погляди в бік телевізора, на звук, і щасливо усміхалися, коли вгадували голос Тичини, і разом з актором вголос читали по пам`яті вірші Павла Григоровича. Їхні обличчя випромінювали щастя й радість і ми розуміли, що після фільму повинні розповідати їм про музей і говорити до них таким же радісним голосом, а він у нас зрадливо тремтів.
Усе прийшло до норми, коли наші відвідувачі по троє-четверо, поклали свої руки нам на руку і утворилося маленьке виноградне гроно, яке ми повинні були обережно провести сходами з першого на другий поверх нашого будинку. І от вже в меморіальній квартирі ми «показували» наш музей через дотик до експонатів, через звуки, через запах книг, через розміри книжкових шаф й т.і. Наші відвідувачі так невимушено раділи кожній дрібничці, яку вони впізнали чи пізнали, що й ми мимоволі почали усміхатися, бо радість повинна бути взаємною.
Екскурсія закінчилася, і ми знову запропонували взяти нас за руку, щоб спуститися донизу. І тут одна дівчинка, дивлячись не на вчительку, а зовсім в інший бік, звернулася до неї: «Нелля Володимирівна, а ми десь можемо написати, що нам сподобалося?» Вчителька запитала що саме написати у книзі відгуків і наші відвідувачі відповіли: «Напишіть, що ми ПОБАЧИЛИ квартиру Павла Тичини, що ми БАЧИЛИ його бібліотеку, що ми ЧУЛИ його рояль». Поки вчителька писала, всі учні стояли і терпляче чекали. Потім усі разом, знову як маленьке гроно, ми опустилися на перший поверх і один з хлопців промовив до моєї колеги: «А можна ми іще раз ПОДИВИМОСЯ фільм?». Наші відвідувачі не сприймали себе незрячими, вони все ДИВИЛИСЯ, БАЧИЛИ, тільки – по-своєму.
Як ми допомагали їм знайти на вішалці кожному своє пальто – Ви, напевне, вже уявили. А коли запропонували їм гостинці з тичинівського саду і кожному до рук дали по яблуку, то їх щасливе «Ой, яблуко!» було найсолодшим «Дякую» за весь час нашої роботи у музеї. Коли наші відвідувачі зібралися виходити з приміщення, ми зауважили, що вони стоять групками по двоє-троє, та підтримують один одного.
Молоді люди вийшли на вулицю, а ми по-дитячому щиро розплакалися, бо лише в цей час зрозуміли, яке то щастя – бачити довколишній світ в усіх його барвах, яке то щастя – витирати пил з наших експонатів, яке то щастя – дивитися на себе в дзеркало і бачити колір очей того, хто їде поряд з тобою в автобусі чи метро, яке то щастя – БАЧИТИ. І як багато ми, зрячі, не бачимо. Ці діти за короткий час навчили нас любити і цінувати життя. Так, не ми їх навчили чомусь, а вони навчили нас.
Минулий тиждень закінчився тим, що в рамках того ж проекту до нас завітали інваліди на візочках. І знову те саме: наші розробки та методики втілювалися, здається, ними самими, так відкрито наші відвідувачі допомагали нам бути спокійними, привітними. Як це дивно звучить: вони допомагали нам. І знову, провівши наших гостей, ми замислилися над своїм щастям, якого ми не цінуємо.
Наш проект «Доступний музей» триває трохи більше 2 тижнів, але як багато уроків життя він нам вже дав! Наш музей вчить нас. Вчить життю.
Післямова
Статистика свідчить, що лише близько 20% людей з особливими потребами народжуються з вродженою вадою. Решта – набувають її з якихось причин. Чи маємо ми право вирішувати за них: чи оглядати їм музей чи ні? Ні, не маємо. Наше право музейного працівника перетворилося в обов`язок зробити для них щасливими ці кілька десятків хвилин, поки вони перебувають у музеї.
Тетяна Сосновська, директор Музею-квартири Павла Тичини (Київ)
