Сьогодні 3 грудня. День народження Григорія Сковороди. І цього дня мені хочеться поговорити з вами, дорогий читачу, про самотність. Чому про самотність? Мабуть, тому, що, здається, ніхто з українських письменників не розумів її глибше за Сковороду. Для нього самотність — щось божественне, щось таке, що дозволяє людині піднестись високо–високо над житейською суєтою, а може, навіть над самою собою.
«Важко уявити, — писав філософ, — наскільки це приємно, коли душа вільна й відречена від усього, неначе той дельфін, мчить у небезпечному, але не безумному русі. Це щось велике й властиве лиш найвеличнішим мужам та мудрецям. У цьому криється причина того, що святі люди й пророки не лише зносили нудьгу повної самотності, а й безумовно втішалися самотою, зносити яку так важко, що Аристотель казав: «Самотня людина — або дикий звір, або Бог».
Це значить, що для звичайних людей самотність — смерть, але насолода для тих, які або геть дурні, або видатні мудреці. Першим пустеля приємна своєю тишею, нерухомістю; тим часом божественний розум останніх, знайшовши божественне, повсякчас займається ним і вельми втішається тим, що для звичайних умів недоступне; тому простий люд шанує таких і називає їх меланхоліками, а вони ніби перебувають на безугавному бенкеті, створюють, не порушуючи свого спокою, палаци, атрії, будинки... навіть гори, ріки, ліси, поля, ніч, звірів, людей і все інше». Ні, це не заклик перетворити світ на міражі фантазії, це — відчуття безміру людського духу, відчуття, що його дає самотність...
А що звичайна людина? Що для неї самотність? У Святослава Гординського є чудесний сонет «Бодлер», а в ньому ось такі рядки: «Вночі, коли важка, нестерпна темнота / Кудлатим чорним псом снується вкруг постелі, / В обіймах лиш одна коханка — самота, / В розбитої душі обідранім готелі». Самотність — як коханка в копійчаному готелі душі... Психологи кажуть, що самотність — то віддзеркалення нашого нарцисизму, інфантильного відчуття власної значущості або щось таке. Хтозна. Може, це просто відчуття якоїсь надто вже великої дистанції від себе до... До кого? До чого?.. Пам’ятаєте, як героїня роману Яновського «Майстер корабля» прекрасна Тайах, чиїм прообразом була балерина й акторка Іта Пензо (Елен з Довженкової «Сумки дипкур’єра») писала своєму другу? «Учора йшов увечері дощ. Я вийшла на балкон і вдихнула повітря. Знаєш, тільки на півдні може бути такий пряний запах. Краплі дощу, важкі та краплисті, падали мені на волосся, на блузку, за комір. Навкруги зовсім тихо. Іноді живеш багато часу й не помічаєш усього, що тебе оточує. Буває ж день, коли раптом одразу починаєш бачити різні дрібниці. Я стояла й думала. І вмить я почала розглядати і сусідній будинок, і дахи, і гори. Я себе відчула самотньою й так далеко від чогось, що мені стало страшно. Але від чого далеко? Від батьківщини? Ні, милий, взагалі від чогось чи від когось, я не знаю, як тобі змалювати це чуття»...
Здається, людині просто на роду написано бути самотньою. Хіба ж ні, коли кожен із нас і народжується сам–один, і помирає сам–один? І це справді важко. Самотою людина навряд чи в змозі втримати не те що живе життя, а навіть його тінь. «Де ж я буду зберігати своє минуле? — питав Сартр у «Нудоті». — Минуле в кишеню не покладеш. Треба мати дім, щоб його розмістити. У мене є тільки моє тіло, а самотній чоловік зі своїм самотнім тілом не може втримати спогади — вони проходять крізь нього». То, може, щоб позбутись самоти, чоловікові просто треба знайти жінку? Може, і так. Але й це не завжди рятує. Жінка — прекрасна незнайомка, не більше. Пам’ятаєте поезію Івана Буніна про те, як жінка йде геть, залишаючи по собі пустку–порожнечу–самоту? «Мне крикнуть хотелось вослед: / «Воротись, я сроднился с тобой!» / Но для женщины прошлого нет: / Разлюбила — и стал ей чужой. / Что ж! Камин затоплю, буду пить... / Хорошо бы собаку купить». Алкоголь як ліки від самотності? Так. Хоч навряд чи ці ліки щось лікують. Може, навіть навпаки. Казав же колись Фолкнер: «Змішувати алкоголь із самотністю вкрай небезпечно»...
А що таке самотність для Шевченка? З одного боку, він любив бувати на самоті. Особливо — коли опинився на засланні. Ось щоденникова нотатка за 17 червня 1857 року: «Ранок був тихий, прекрасний. Тільки іволги й ластівки часом порушували сонну й солодку ранкову тишу. З певного часу... я надзвичайно полюбив усамітнення. Миле усамітнення! Нічого в житті не може бути солодше, чарівніше за усамітнення, а надто — перед лицем усміхненої, квітучої красуні матері–Природи. Під її солодкими, чудесними чарами людина мимохіть занурюється сама в себе і, як каже поет, бачить Бога на землі. Я й раніше не любив галасливої діяльності, чи, краще сказати, галасливого неробства. А після десятилітнього казарменого життя усамітнення здається мені справжнім раєм».
Згаданий тут поет — не хто інший, як Лермонтов. Шевченко неточно цитує заключний рядок його поезії «Когда волнуется желтеющая нива...»: «И в небесах я вижу Бога...» От тільки навряд чи він, поклавши руку на серце, повторив би вслід за Лермонтовим: «Я к одиночеству привык...» Ясна річ, романтична візія самотнього поета–пророка, та, що її бачимо, наприклад, у пушкінському посланні «Поэту», не була чужа Шевченкові, але психологічно самотність його пригнічувала. Зрештою, коли Шевченко писав, що любить бувати на самоті, він говорив не про самотність, а про усамітнення. А це дуже різні речі, і сам поет чудово це розумів. Згадаймо хоч би тонку психологічну замальовку явно автобіографічного характеру в повісті «Художник». Найближчий друг героя Віля Штернберг, із яким вони мешкали на одній квартирі, їде із Санкт–Петербурга в далекі–далекі азійські степи. Герой проводжає його. Ось вони прощаються аж у передмісті. Герой повертається назад. На душі йому сумно — він ледь стримує сльози. Хотів був заїхати до знайомих, «та мені, — каже він, — хотілось усамітнення й не хотілось їхати до себе на квартиру: я боявся порожнечі, що вразить мене вдома». Ось так: герой хоче бути на самоті, та не хоче бути самотнім...
А тим часом ледь не вся рання творчість поета пройнята гострим відчуттям самотності. Я б сказав навіть більше: самота–сирітство — магістральний мотив Шевченкової поезії ранньої доби. Можливо, найкраще його передають ось ці рядки поеми «Тризна»: «Пустота / Растлила сердце человека, / И я на смех покинут веком, / Я — одинокий сирота!» Скажете: романтична маска. Навряд чи тільки маска. Принаймні княжна Варвара Рєпніна мала підстави писати графу Орлову, що Шевченко «complеtement orphelin dans ce monde» («сам–самісінький на світі»). І вже зовсім не маска — гіркі Шевченкові нарікання на самотність у часи заслання. Інколи виникає враження, що поета гнітила не так неволя, як самота. Зрештою, він прямо писав про це Андрієві Лизогубу 16 липня 1852 року з Новопетровського укріплення: «І тепер не неволя давить мене в цій пустелі, самотність — ось мій найлютіший ворог! У цій широкій пустелі мені тісно — а я один».
Сама тамтешня природа, здавалось, дихала «чорною самотою». Це я цитую поезію Павла Филиповича «Новопетровське», де є такі рядки: «...Пісок і камінь. Мертва тиша. / Безмежна чорна самота / В самій природі. Безнадіє, / Де краще знайдеш ти куток?» Самотність ставала ще більш нестерпною після того, як випадала приємна нагода поспілкуватися з добрими людьми. Згадаймо хоч би лист Шевченка до Броніслава Залеського від 8 листопада 1854 року. У ньому поет каже, що в Новопетровському укріпленні був близько двох місяців Микола Данилевський і що він сильно з ним подружився. І ось Данилевський — цей дуже милий чоловік і, за словами Маланюка, «один з найбільших історіософів світу» — поїхав геть. «...Я, — пише поет, — провівши його, ледь не збожеволів. Уперше за своє життя я терплю таке страшне почуття. Ніколи самотність не здавалась мені такою похмурою, як тепер...»
Через три роки після цього прийде свобода, а от самотність нікуди не дінеться. Здавалося б, звідки їй узятись, коли Шевченко знов опинився на волі, знову мав численних друзів, іще більше шанувальників? Він з головою поринув у вир столичного життя, став у Пітері «модною фігурою», бо його читали й хотіли бачити навіть ті, хто не знав ані словечка по–українськи. Словом, соціальної самотності в нього не було. А от самотність емоційна, поза сумнівом, ставала все більша й більша. Це була свого роду агорафобія — страх перед безмежжям, коли безмежжя, яке відкривається перед тобою, стає раптом пустелею, емоційною пустелею — коли ти сам–самісінький у юрбі. Це було, коли хочете, відчуття покинутої дитини, повсякчасний й непослабний неспокій, якась тривога, боязнь пустки–порожнечі, стан, чудово переданий у повісті «Музикант». Там оповідач читає лист свого друга про те, який він тепер щасливий у колі сім’ї, а потім каже: «Дочитавши цей написаний самим щастям лист, я впав у якусь хворобливу задуму. Боже мій, невже це була заздрість? Ні, я не заздрив нікому на світі. Це було гірке, невимовно гірке почуття самотності. Я ледь не заплакав від внутрішнього болю».
І саме тому наприкінці життя поет так відчайдушно шукав «свою маленьку благодать» — дружину. Пробує раз, удруге, утретє... Він мало не по–дитячому благає своїх друзів знайти йому жінку. Листи поета сповнені відчаю: «Що мені на світі робить? Я одурію на чужині та на самоті!»; «Самотина мене отут допікає!» І після дуже болісного розриву з Ликерою Полусмак він пише їй щемливу поезію про самоту: «Поставлю хату і кімнату, / Садок–райочок насажу. / Посижу я і похожу / В своїй маленькій благодаті. / Та в одині–самотині, / В садочку буду спочивати, / Присняться діточки мені, / Веселая присниться мати, / Давнє–колишній та ясний / Присниться сон мені!.. і ти!.. / Ні, я не буду спочивати, / Бо й ти приснишся. І в малий / Райочок мій спідтиха–тиха / Підкрадешся, наробиш лиха... / Запалиш рай мій самотний».
Самотина в райському саду... Але й тут поету, немов тому Адамові, сниться Єва. Тільки, на відміну від Адама, поет знає, що разом з нею прийде гріх і блаженна райська самотина згине враз, неначе вранішній туман. І все–таки Єва йому жадана, бо з нею зникне самота. Федір Черненко, який заходив до поета незадовго до його смерті, помітив на мольберті портрет Ликери. Мабуть, Шевченко перед цим дививсь на нього. Поет нервово вхопив його, кинув під стіл, а за якусь мить спитав: «А що, Федоре, як на твою думку: чи не попробувать ще раз? Востаннє?..» А потім додав: «Тяжка клята самотність! Вона мене з світа зжене...»
Леонід УШКАЛОВ, доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди
