Близько п’яти років тому у Варшавському університеті брав участь у дискусії, присвяченій основним глобальним тенденціям та загрозам розвитку суспільства в ХХІ столітті. Свої думки виклав у нотатках, які й зараз цікаво почитати.
Виявлені тренди не втратили своєї актуальності. Проте, як для мене, відійшли на другий план. Чому? З плином часу змінюється не лише дійсність, а й її сприйняття. Та про все по черзі – спершу розглянемо ті основні риси, котрими наш час істотно різниться від часів минулих. Це основні риси, якими можемо змалювати портрет сьогодення.
1. Законодавство розростається у світі не поденно, а погодинно. Вимірювати кількість нормативних актів різних рівнів можна уже й у тонах. Право входить у щораз нові сфери взаємовідносин між людьми, відтісняючи мораль та природну поведінку. З одного боку, світ стає більш нормованим, прогнозованим. Однак люди втрачають свободу вибору, адже алгоритми поведінки прописані у нормативних актах. Раніше люди керувалися нормами моралі, тепер же – юридичними. Перші є своїми, власними, другі, певною мірою, нав’язані ззовні. Перші вироблялися поколіннями, перевірялися десятиліттями, другі ж часто-густо спонтанно приймають депутати «на хвору голову». І завжди людина без внутрішніх моральних норм знайде можливість ламати норми юридичні. Життя завжди різноманітніше від будь-якого закону. Тому, позбавляючи громадян свободи вибору, держава зовсім не забезпечує ліпшого та надійнішого правопорядку. Тим більше, що і в суді знайти правду не завжди легко – суддя приймає рішення «по закону», а не по справедливості.
2. Минуле стає для більшості невідомим і неважливим. Люди концентруються на сьогоденні, його проблемах. Мало хто тепер зачитується літературою про минувшину, про видатні постаті, про поворотні віхи історії. Фентезі та наукова фантастика значно ближчі молоді, ніж розповіді про принцес та гетьманів. Історична пам'ять народу стає дуже короткою, така собі «вибіркова склероза». З одного боку, так легше забути старі образи. Однак забути – не означає пробачити. А забуває людство не лише свої кривди, але й своє коріння. Ліберальне ставлення до міграції, інформаційна глобалізація також сприяють поширенню явища «безбілецтва особистості» – людей, які ніхто і нізвідки.
3. Релятивізація правди. Можливо, через брак авторитетів, через поширення цинізму чи ще щось класичне розуміння правди стало ледь не архаїзмом. Сьогодні кожен має свою правду, яку залишає при собі по будь-яких дискусіях. Важко повірити, що колись диспут був ефективним знаряддям пошуку істини. Істини… Зараз і це поняття стирається з людської свідомості.
Як ілюстрацію згадаймо фільм «Мандерлей» із так званої «Американської трилогії» режисера Ларса фон Тріера. У стрічці замкнута в самій собі громада не може встановити єдиного для всіх часу, бо кожному загальноприйнятий не подобається і кожен хоче вести відлік годин і хвилин на власний розсуд. Це справді влучна ілюстрація безглуздості релятивної правди.
4.Втрата почуття сенсу. Передусім сенсу життя. Зараз Північна Америка, Європа, навіть Україна вийшли на такий рівень матеріального добробуту, котрого ніколи не мали наші предки. Проблема голоду завжди дихала їм у плечі, а як було що одягнути, та ще й зі сторони ніхто не нападав і не коїв безчинств – то взагалі вважалося, що в житті пощастило! Однак сьогодні за бідних і нещасних вважають себе навіть люди з пристойними статками. І навіть якби мали ще більше матеріальних благ – думку, скоріш за все, не змінили б. Щастя до них би не прийшло, адже воно не у речах чи обставинах, а в нас самих. Воно є неможливим без розуміння сенсу життя. Згубивши його, а з ним і надію на щастя, люди у багатих країнах та родинах вживають наркотики, п’ють, просто пропалюють своє життя. Раніше люди спивалися від горя, тепер – від безцільності існування, від своєї «непотрібності». Справді, за молодості наших батьків таланти вишукували, розвивали (згадаймо, як за дітьми ганялися тренери, щоб ті йшли у спорт, як пропонували зразковим студентам залишатися на кафедрах і займатися наукою), люди трималися купи і були готові до взаємодопомоги. Сьогодні ж ніхто нікому не потрібен. Ми замкнені на самих собі, і це ще одна причина втрати сенсу життя. Недарма ж психологи, що допомагають людям виходити з депресії, рекомендують пацієнтам задуматися над проблемами інших та спробувати попіклуватися про них.
5. З попереднім пунктом в’яжеться також секуляризація і втрата цінностей.
Навіть у нашому консервативному краї релігія перестає бути вірою. Для більшості релігія – лише затухаюча традиція, запал до якої сильно стих, коли комуністичні сексоти перестали стежити за входами до церков і робити доноси на відвідувачів служби Божої.
Постхристиянська Європа постійно говорить про якісь «загальнолюдські цінності». Але чи такі взагалі існують? Адже у європейця, африканця, араба, індуса – різна культура, різний світогляд. А з позиції модного релятивізму – ще й різна правда.
Чи в такому разі існують взагалі «загальноєвропейські цінності»? Можна сказати, що так, але існують вони лише на основі традиційних християнських, котрі століттями прививалися європейцям. Сьогодні християнські цінності діють у постхристиянській Європі, так би мовити, за інерцією. Але наскільки цієї інерції вистачить?
Вже зараз світ стикається з небувалим розмахом корупції, організованої злочинності, наркоманії, торгівлі людьми та їхніми органами. Відбувається це все тому, що багатьом жодних цінностей не прищепили, і є небезпека, що вже й не прищеплять, бо виштовхувана зараз із суспільного життя релігія завжди була основним чинником формування моральних підвалин особистості та ціннісної системи суспільства.
Доцільно пригадати Макса Вебера, котрий під час своєї подорожі на Середній Захід США зауважив, що всі тамтешні підприємці – віруючі, і під час знайомств та ділових переговорів роблять акцент на своїй релігійній належності. У потязі сусід Макса Вебера по купе, теж тамтешній бізнесмен, пояснив це явище так: «Невіруючій людині я не довірю товар навіть на один долар. Адже якщо вона ні у що не вірить, то з якої причини взагалі буде зі мною розраховуватися?»
6. Культ раціоналізації. Він особливо відчутний в Америці. Потрібно раціонально їсти, раціонально займатись спортом, раціонально виховувати дітей, поводитися тощо. У такому житті людина втрачає свої емоції, а досягаючи матеріальних благ, позбавляє себе ірраціонального щастя. Така особа просто перестає бути собою.
А якщо врахувати, як американські та європейські сім’ї проводять вільні вечори за підрахунками (молоко доцільніше купувати в Кауфлянді, а от яблука – у ВолМарті), то можна сказати: раціоналізувати усі свої дії – нераціонально.
7. Візуалізація сприйняття. Сучасна цивілізація нівелює важливість мислення. Ми лише споживаємо готовий і розжований інформаційний концепт, при тому здебільшого візуально. Ми не читаємо, не торкаємося, не нюхаємо, трохи слухаємо, але постійно дивимося, дивимося, дивимося… Передусім – телебачення. Дедалі важче нам розлучатися зі своїми смартфонами, планшетами, а невдовзі ми одягнемо ще й комп’ютеризовані окуляри так званої додаткової реальності. Візуалізація йде в ногу з віртуалізацією. Проте в інформаційну епоху більшість не горить особливим бажанням читати не лише книжки, але й газети, журнали, Інтернет. Здебільшого ми просто переглядаємо, кидаємо оком – знову ж таки дивимося. Звісно, у цього є свої причини, існують і наслідки.
Сучасний інформаційний простір перенасичений спамом – інформаційним сміттям. Середня цінність інформації через це знижується. Нема ні часу, ні сенсу читати, нема у що вдумуватися. Однак забруднений інформаційний простір закриває від нас речі вартісні. Можливо, у подоланні цих «побічних ефектів» прогресу і є роль журналістів та викладачів ВНЗ, які в умовах загального доступу до інформації не залишаються за бортом. Вони змінюють «технологію» своєї діяльності, як колись зробили це скульптори – спершу по крупинках ліплячи глиняні статуетки, додаючи потрібне, а пізніше почавши висікати скульптури з каменю – відкидати зайве.
Звичайне людське спілкування залишається важливим тренуванням для мислення. Однак живу й безпосередню мову відтісняє Інтернет, який разом з комп’ютером стає посередником у цьому процесі. Хтось заперечить: то й що, раніше такими посередниками були перо, папір і пошта. Та проекспериментувати не важко: навіть ідентичні за змістом листи, написані на папері та набрані в електронній пошті, матимуть зовсім різні стилі. Спілкування ж у чатах і соціальних мережах часто нагадує мені студентські «радіопереговори» в часи, коли плату за з’єднання брали лише на третій секунді.
У 1990-ті роки Інтернет давав нам багато матеріалів до читання. Однак в ХХІ столітті ситуація змінюється. Спам і реклама, спричинені комерціалізацією мережі, заважають знайти та спокійно опрацьовувати ці матеріали, а колосальне підвищення швидкості передання даних уможливило функціонування сервісів типу YouTube та Torrent, з якого гігабайтами можна закачувати фільми й телепередачі.
В результаті наш мозок не обробляє інформації. Ми не аналізуємо і не синтезуємо, лише дивимося на екран. І це призводить не лише до деградації, але й страшно зморює. Для себе прийшов до цікавого висновку: у дні активної праці в офісі стомлюся менше, ніж коли розслаблено і безцільно переглядаю сторінки сайтів.
Візуалізація віддзеркалюється і на нашому мисленні, і на нашій мові, яка невпинно зубожіє та деформується, стає шаблонною за змістом і невиразною у вимові, бо роль словесності у візуалізованому світі невпинно спадає.
Звісно, це ще не повний перелік характеристик сьогодення. Можна було б чимало сказати про глобалізацію, про поверховість світосприйняття, про настання епохи дилетантів-любителів, розрив зв’язків між поколіннями, люмпенізацію, гендерну політику та ювенальну юстицію тощо. Та хотів би окреслити ту пару проблем, які мені не вдалося розгледіти у «портреті нашого часу» п’ять років тому. Може, тому, що ці проблеми не поверхневі – вони залягли при самому фундаменті і надзвичайно коротко, чітко, жорстко характеризують наш час. Так, це дві проблеми – пов’язана пара, в якій одне з другого витікає, одне другого підтримує. Це профанація і байдужість. Тлумачний словник роз’яснює: профанація – зневажливе ставлення, опошлення, перекручування, спотворення. Додав би, що це зовнішня імітація дії без бажання отримати звичний результат, це обман, формалізм. Подивімося довкола – сьогодні важко знайти сферу, не заражену цим «вірусом». У наш час профанується справедливість, наука, освіта, державне управління, мистецтво. «Сучасне», «актуальне» мистецтво (анг. contemporary art) – взагалі й не мистецтво. Пропонував просто викинути слово «мистецтво» з окреслення цього поняття і створити для нього нове визначення. Тоді б у цій сфері не було негідної імітації. Просто існувало б дві речі – мистецтво і це «щось».
Раніше до лікаря йшли по лікування, тепер же більшість ескулапів обмежиться виписуванням довгих списків на закупи в аптеці. Раніше люди йшли вчитися по знання й уміння, тепер – по атестати й дипломи. Щодо науки, то її сутність завжди полягала у ставленні актуальних питань та отриманні відповідей на них за принципом «знати, щоб діяти, діяти, аби знати». Так, для фундаментальних досліджень лозунг можна дещо перефразувати, однак суть залишиться тією ж: сьогодні наука масово профанується через бажання отримати статусні, економічні чи політичні користі. Власне, політичні… Більшу профанацію, ніж політика, годі собі уявити. Сьогодні це вже не грецька багатовекторна діяльність самоврядування, це не мистецтво управління державою. Сьогодні це брехня і профанація. Додам, що неслушно було б говорити про «деградацію» політики впродовж усієї історії. Ще зовсім недавно окремі соціальні групи не боялися відкрито відстоювати свої права: були масові ідеології, були принципи, були діячі, котрих можна окреслити лідерами, а не простими фотогенічними ширмами. Тож і виходить, що МВС не захищає, мистецтво не надихає, освіта не навчає, наука не робить відкриттів, юстиція не встановлює справедливості, контролюючі служби не контролюють, а соціальні не дбають про знедолених.
Думаю, що про профанацію в її різних постатях і сферах можна написати цілу дисертацію. Та зараз обмежимося відповіддю на запитання: на чому тримається такий повсюдний тоталітаризм профанації? Повірте, не на чому іншому, лише на нашій байдужості. Адже саме байдужість є мовчазною підтримкою наявної ситуації, вона є зворотною стороною невігластва. Водночас байдужість великою мірою випливає з профанації. У світі, де все не натуральне, все неправдиве, людина інстинктивно, захищаючись від зовнішнього середовища, стає цинічною, байдужіє. Байдужий не протестуватиме, не прагнутиме змін. Можливо, він навіть не усвідомить ситуації. Байдужий просто прийматиме усе, як є. Прийматиме профанацію і профануватиме сам аж до того часу, коли йому сильно заболить, тобто коли він перестане бути байдужим. Байдужість витікає з профанації, а профанація тримається на байдужості. Якщо не розірвати цього обруча, він з кожним десятиліттям міцніше затискатиме дихання усьому суспільству.
Таким бачиться портрет нашого часу, в якому ми живемо, від якого нам ніде не дітися, а тому маємо знати його в обличчя.
