Калейдоскоп подій змінюється настільки стрімко, що годі за ними встигнути простежити, не те щоб хоч якось їх проаналізувати. Події набігають одна на одну, витісняються іншими, як кульки у барабані для жеребкування.

Минулими вихідними ще не встигли усвідомити повідомлення про кончину Предстоятеля УПЦ МП митрополита Володимира, як уже схвилювали події на сході: сили АТО визволили Слов’янськ та інші містечка Донбасу, натомість терористи посунули на Донецьк і Луганськ. У цей час чимало киян і гостей столиці зібралися у Національному парку «Феофанія» на 11-й Міжнародний фестиваль «Країна мрій».

Патріотичне культурне дійство Олега Скрипки тривало два дні. На тлі смарагдової трави, блакиті неба та озерних плес тисячі вишиванок і фольклорна музика переносили учасників у романтичну минувшину. В розданих журналістам «11 тезах про фестиваль» ішлося зокрема про благодійний аукціон, на виручені від якого гроші «буде придбано необхідну амуніцію для Національної гвардії України та учасників АТО».

Четверта теза мене збентежила: «У «Країні мрій-2014» взяли участь представники 11 країн: України, Індії, Великої Британії, Білорусі, Японії, Сербії, Польщі, Нігеру, АР Крим, Австралії, Франції». Заклекотало обурення словами Володимира Маяковського: «Что это за географические новости?» Відколи АР Крим стала окремою країною? Та ж ні Україна, ні більшість держав не визнали анексований півострів навіть адміністративно-територіальною одиницею РФ, а тут — ціла «країна»! Ось тобі й дипломатія на рівні словесного розбазарювання державних земель.

Медіа-координатор фестивалю Євгенія Стрижевська попросила не сприймати поверхово надану інформацію, наголосивши, що «там, де є політика, немає музики». Бо ж насправді йдеться про одну з 8 музичних сцен — кримськотатарську. Як наголосила пані Євгенія, представників цієї культури виокремлювали в «країну» і на попередніх фестивалях, ще задовго до нинішніх складних геополітичних подій.

Я подякував за пояснення, але, як мовиться, неприємний осад залишився. Можливо, за непевного сьогодення і гострої політичної ситуації організаторам фестивалю слід було внести ці тонкощі в інформаційні матеріали, щоб не дратувати люд. Мовляв, так і так: йдеться не про державне утворення, а умовне мистецьке поняття чи щось на кшталт цього.

До речі, відвідуючи «Країну мрій», згадав, як два роки тому такого самого спекотного липня у парку Коломенське спостерігав історичний фестиваль «Московське царство», присвячений «епохє Смутного врємєні и «бунташному» ХVІІ вєку». На березі Москви-ріки йшла торгівля народними виробами і сувенірами, виступали народні колективи в національному одязі, серед яких був навіть український. Відвідувачі брали участь у різноманітних іграх, приміром, боролися з «ведмедем» — чоловіком, одягненим у шкуру й маску володаря безкраїх угро-фінських лісів. Я ж хвилин за 10 навчився запускати на шматкові фанери дзи∂у спеціальним батіжком. У парку проводили численні турніри та ігрища пішки, на конях і на воді. Одягнені у старовинні військові строї молодці представляли всіляких стрільців, солдатів, лицарів. Загалом захід мені здався трохи мілітаризованим з усіма тими плацами, «рекрутськими депо», «потішними військами» та «козачими роз’їздами». Може, це в крові росіян — воювати?

Дядько зі Смоленська, схожий на воїна з фільму «Іван Васильович змінює професію» (з тих, що співали «Маруся слезы льет»), запропонував одягти мого сина у старовинні строї, чим ми й скористалися для фото. Приємно вразило те, що жоден з колоритних учасників заходу грошей за фотографування не брав. 

Проте на відміну від «Країни мрій» та інших народно-культурних заходів в Україні, вся колоритність московського фестивалю саме й полягала в учасниках. Бо якщо майже всі відвідувачі наших гулянь зливаються з артистами, майстрами, продавцями — вони у вишиванках, чимало дівчат у віночках, а чоловіків і хлопців у брилях, — то жодного москвича чи москвички в косоворотці або сарафані так і не зустрів. Можливо, жителі російської столиці не вважають свій національний одяг настільки креативним, щоб їхати в ньому містом у метро і маршрутках на фестиваль. Тому й розглядали, як папуг у клітці, фольклорних персонажів з балалайками, в лаптях, смугастих штанях і картузах із квітками.

І після всього ми ще й маємо вислуховувати безпідставні дорікання: українці настільки різні, що згоди ніколи не дійдуть, і їм краще розійтися по хатах, а «країна Крим» начебто вже назавжди повернулася до рідної російської «ізби». До речі, на нинішній «Країні мрій», як зазначила медіа-координатор фестивалю, жодного учасника з Росії не було.