Сьогодні 120 років з дня народження Олександра Довженка

Його стрічка – у списку 12 кращих фільмів усесвітньої історії кіно. Його ювілеї під егідою ЮНЕСКО відзначають у всьому світі.

І це не голлівудський режисер, а видатний український митець. 120 років тому на світ з’явився поет у кіно, живописець у літературі Олександр Довженко.

...Наприкінці Другої світової війни, навесні 1945 року, Україна ввійшла до засновників ООН. На установчій конференції у Сан-Франциско виступив всесвітньо відомий американський актор і режисер Чарлі Чаплін. Він знайшов для нашого земляка такі слова: «Слов’янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка».

Український майстер творив у ті самі часи, що й відомі кіногенії: Ейзенштейн, Пудовкін, Александров, Ромм. Разом із цими видатними чарівниками екрану Довженко відкривав шлях новому кіномистецтву не лише на рідній землі, а й за її межами. Фільми Олександра Довженка «Звенигора», «Арсенал», «Земля» з шаленим успіхом демонструвалися в Англії, Голландії, Бельгії, Франції, Південній Америці, Канаді, США, Греції, Туреччині тощо.

У 1958 році на підсумковому кінофестивалі Всесвітньої виставки в Брюсселі серед 12 найкращих фільмів «усіх часів і народів» було названо його «Землю». І донині ця стрічка вражає дивовижною мистецькою досконалістю, вона не втратила своєї естетичної сили. Парадокс, але схоже на те, що чим далі ми віддалятимемося від часу створення «Землі», тим з більш притягальною енергією цей кіношедевр впливає на нас.

Попри таке всесвітнє визнання, доля режисера склалася трагічно. Він зазнав великих гонінь і переслідувань. Всесвітня слава не принесла добра і не стала запорукою спокійної праці. Фізичні та духовні переживання підривали здоров’я митця. Він прожив усього 62 роки. Більшість його сценаріїв так і залишились незатребуваними. Але режисер вірив у майбутнє.

– Людина народжується для щастя й радості, і бореться вона, і діє в ім’я щастя, – писав у своєму щоденнику Олександр Довженко.

З’явився на світ майбутній режисер 29 серпня 1894 року в селі Сосниці, на Чернігівщині, у родині неписьменних селян. У спогадах про дитинство Олександра Довженка завжди були присутніми «плач і похорони». Батьки мали аж 14 дітей, із них вижили тільки двоє – Сашко й Поліна. Родина Довженків майже ніколи не вибивалася із злиднів, але через це особливо не журилась.

– Головна риса характеру нашої родини, – згадував потім Олександр Довженко, – насміхатись над усім і, у першу чергу, одне над одним і над самими собою. Ми сміялись у добрі й у горі, сміялися над владою, над богом і над чортом...

Звідси, із Чернігівщини, вирушив хлопець у великий світ мистецтва. Вчився добре, багато читав, аж мати часом сварила. У школі він був відмінником. Батьки вирішили, що Сашко здібний до знань – і продали частину землі, щоб на виручені гроші відправити його вчитися. Після закінчення Глухівського вчительського інституту випускника було направлено викладати в Житомирське початкове училище, але тут почалася Перша світова.

Воєнні події змінили погляди Олександра на долю українського народу. На якийсь час він навіть пристав до українського національно-визвольного руху. На фронт його не взяли через хворе серце. Довженко переїжджає до Києва, знову йде вчитися – цього разу на економіста. Під час громадянської війни приєднується до петлюрівської армії. Після встановлення влади Рад, змінивши декілька партійних посад, Довженко їде до Польщі на дипломатичну посаду, після якої, після чергової партійної чистки, опиняється в Харкові, на той час столиці України.

Саме в Харкові Довженко зближується з людьми творчих професій – письменниками-футуристами й літературознавцями. Неживий свідок подій тих років – будинок по вулиці Пушкінській, 62, де сьогодні розташовано обласний Центр народної творчості. Молодий Довженко, мешкаючи в цьому будинку, працював кореспондентом газети «Вісті ВУЦВК». У Першій столиці митець починає малювати і працює як карикатурист у багатьох харківських виданнях, його творчий псевдонім – Сашко. Невдовзі Довженко стає одним із засновників найпрогресивнішої на той час організації письменників – ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури).

Проте переломним у творчій долі Довженка стає не Харків, а інше місто – Одеса.

Доля «посилає» його у Південну Пальміру в 1926 році. Одеса в ті роки була колискою українського кіномистецтва, що тільки-но народжувалося. Там, на Одеській кінофабриці, знімалися Амвросій Бучма, Марія Заньковецька, Іван Замичковський та інші. Десята муза приваблювала до себе багатьох літераторів: Миколу Бажана, Володимира Сосюру, Володимира Маяковського, Ісаака Бабеля. Довженко «захворює» кіномистецтвом, не маючи належної освіти, він починає працювати спочатку на Одеській кінофабриці, а потім стажистом на зйомках різних агітаційних стрічок. Уже в 1926 році Довженко створив за своїми сценаріями перші фільми – короткометражні комедії «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання». Звісно, то були ще учнівські роботи. А от наступна стрічка, «Сумка дипкур’єра», засвідчила про наявність у режисера неабияких мистецьких здібностей.

У 1928 році на екрани виходить фільм «Звенигора», який приніс Довженкові визнання і світову славу. Це дещо іронічна спроба поглянути всередину устрою селянського світу. Стрічка з успіхом обійшла екрани багатьох країн. Вона привернула пильну увагу тодішньої мистецької громадськості, а метри на кшталт Сергія Ейзенштейна угледіли купу цікавих новаторських прийомів.

– Фільм дедалі більше починає звучати невимовною чарівністю своєрідної манери мислення, – таку рецензію після перегляду стрічки дав Ейзенштейн. – Дивним переплетенням реального з глибоко національною поетичною вигадкою. Гостросучасного і разом з тим міфологічного. Гумористичного і патетичного. Чогось гоголівського. У повітрі носилося: серед нас нова людина кіно, майстер з власним обличчям.

«Звенигора» була першою частиною так званої «української трилогії Довженка». Наступний фільм, «Арсенал», було створено вже на Київській кіностудії, куди Довженко перебрався в 1929 році. Фільм зроблено за власним сценарієм режисера, так буде тепер і надалі. Відразу написано й кіноповість «Арсенал» – у Довженкові заговорив письменник. В основі твору, як і у фільмі,– повстання на київському заводі «Арсенал», повстання проти Центральної Ради. Образ головного героя Тимоша символізував незламність робітничого класу.

Світову славу в 1930 році творцеві приніс його останній у трилогії німий фільм «Земля». Саме тоді Довженко одружується з акторкою, режисером його майбутніх стрічок Юлією Солнцевою. Вони вирушають у турне Європою: у Берліні, Парижі, Лондоні, Празі демонструються всі фільми трилогії, відбуваються численні зустрічі з журналістами, кіномитцями, проголошуються доповіді про нове мистецтво, точаться задушевні розмови з Гербертом Уеллсом, Анрі Барбюсом, Роменом Ролланом. Все це дещо заспокоює Довженка. Річ у тім, що апогей творчості митця – його «Землю» – інакше було сприйнято в Москві, тріумф цього геніального фільму там був короткочасним. Партійні ортодокси трактували його як націоналістичний, шкідливий, бо надає перевагу біологічному над соціальним, до того ж у стрічці відсутні чіткі класові характеристики. Митець мусив зробити відповідні висновки.

З великими зусиллями Олександр Довженко створює свій перший звуковий фільм «Іван», який з’явився на екранах 1932 року. Хоча це був фільм на актуальну тоді тему індустріалізації, та автор став ще більш небажаним для партійних доглядачів за мистецтвом. Довженка усунули з посади художнього керівника Київської кіностудії. Потім – вимушений переїзд до Москви й сувора цензура кожного кадру. Для витонченого і вразливого режисера тотальна цензура стала повільним вбивством.

...Український кінорежисер і письменник, за життя народний артист РСФСР, лауреат Ленінської та Державної премій помер у Москві листопадової глухої ночі 1956 року.

Незадовго до своєї смерті він писав до Президії Спілки письменників УРСР: “Вертатись хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом: давно колись його одібрано в мене. Великої квартири мені не треба. Тільки треба мені, аби з одного бодай вікна було видно далеко. Щоб міг я бачити Дніпро і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі, що так настирливо ночами почали маритись мені...”

Відповіді Довженко не отримав.

Заповідав він поховати себе у Києві. Та поховали його на Новодівичому московському цвинтарі.

Довженка ховали у вишиванці, усипаного квітами та яблуками, у ногах стояли перевиті стрічками два високі снопи пшениці. На похороні були Іван Козловський, Марк Бернес, Сергій Герасимов, Костянтин Симонов.

Уже після смерті Олександр Довженко знов отримав визнання. В 1958 році на всесвітній виставці у Брюсселі, в результаті опитування серед 117 найвідоміших критиків і кінознавців з 26 країн світу, його фільм «Земля» був визнаним «кращим фільмом усіх часів і народів».

У 1960 році Юлія Солнцева зняла за сценарієм чоловіка військову драму «Повість полум’яних літ», згодом удостоєну призу на Канському кінофестивалі. Потім було ще декілька режисерських робіт і відновлена в 1973 році «Звенигора». Юлію Солнцеву часто просили написати спогади про Довженка, але вона відмовлялася. Після смерті чоловіка жінка дозволила опублікувати щоденники й записники режисера. В одному з них є фраза: «Перед смертю попрошу Сталіна, щоб із грудей моїх вийняли серце й закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі».

Питання перепоховання О. Довженка і сьогодні залишається відкритим. Тож, як висловився один український письменник, «хресна дорога Довженка до своєї Землі ще не закінчилась»...

...У чому полягає таємниця творчості Довженка, таємниця, яка не дає цій творчості канути в минуле, котре замітає кучугурами забуття не одне знане ім’я?

Цю таємницю намагалися відшукати не раз дослідники Довженкового таланту. А відомий поет і перекладач Микола Бажан колись написав “Диптих про Олександра Довженка”, де вказав на критерії невмирущості того таланту:

“Олександр Довженко блискуче з’єднав у своїй кінотворчості культуру малярську з відчуттям найскладніших музичних ритмів, з хистом і спостережливістю письменника, з дотепністю й пафосом публіциста, з поетичною силою творити зворушливі й теплі ліричні образи”.

Чудові слова. Хоч і дивно, що автор їх свого часу не відгукнувся на прохання Юлії Солнцевої допомогти виконати останню волю Довженка – поховати його в Києві. Мабуть, не зміг...

Сповнене пошуків, знахідок і втрат, багато в чому трагічне життя Олександра Довженка, складна його біографія і неповторна творчість насправді ще не освоєні, не вивчені всебічно й остаточно – в цьому теж, очевидно, полягає дещиця тієї таємниці, що приваблює нових його шанувальників.

Глибинність його геніальності стала генератором пам’яті. Про таких, як Довженко, сказано одним поетом: “Геній поневоленої нації є завжди скаліченим Прометеєм”.

Підтвердження цій тезі можна знайти і в щоденниках письменника, які читаються все новими поколіннями його духовних нащадків і як високохудожні твори, і як свого роду путівник не раз нівеченої Довженкової душі.

“Розпочну я краще писати новий сценарій про народ. І не буду я його писати ні про дважди героїв, ні про трижди зрадників, ні про вождів, що самою присутністю своєю вже прикрашають твір і збуджують надії постановників на безапелційні путеводні сентенції.

А напишу я сценарій про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів. Напишу, як їм жити, що робити, і як, і що думати, щоб краще жилося по війні по закону божеському і людському”.

Писав Довженко 5 листопада 1943 року, задовго до того, як стало “по війні”...

Цілий 1944-ий рік він не писав свого “Щоденника”. А 31 січня 1945 року продовжує записи:

“Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і скривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало і поганило мене.

Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди і зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості”.

Йдеться про час, коли Довженка було знято з усіх посад, перетворено на ізгоя, піддано нищівній критиці найсокровенніше...

“Я ніби навіщував собі недолю в творах”, — писав Довженко у січні 1946-го. Чого він собі не “навіщував”, то тієї світлої пам’яті, яка, мов криниця, повниться і глибшає з часом. Бо зусиллями багатьох сердець наповнюється. Хай хоч і від ювілею до ювілею...

Олександр Довженко – уособлення невмирущого українського духу, який псував, псує і продовжуватиме псувати рівно стільки, скільки потрібно, всі імперські сценарії щодо України...

За матеріалами «Слобідський край», «Радіо Свобода»