Екс-директор колективу Олег Пшин: «Я тепер розумію, що таке терор!»
Нині Донецький національний академічний український музично-драматичний театр фактично припинив своє існування! Тепер на його місці працює (судячи з поточних афіш та виступу на початку грудня генерального директора — художнього керівника Наталії Волкової на «брифинге представителей Министерства культуры ДНР и деятелей культуры из РФ») «Донецкий государственный музыкально-драматический театр». Волковою також оголошено про створення «Спілки театральних діячів ДНР»...
Тим часом на офіційному сайті театру ще лишаються і україномовна версія, і згадки про «знакові» вистави — «Роксолану» за Загребельним, «Народний Малахій» Куліша, «За двома зайцями» Старицького, а надто про «Енеїду» за Котляревським, за яку у 2003-у колектив донеччан отримав Шевченківську премію... У розділі «Постановки» фігурують і «Сорочинський ярмарок» за Гоголем, і «Випадок у домі пана Г.» Олени Пчілки, а ще зовсім недавно тут були і «Зілля» за Кобилянською, і останні прем’єри — «Тьотя Мотя приїхала» за «Миною Мазайлом» Куліша та «Сліпий» за Шевченком (до 200-літнього ювілею)...
Нині український репертуар у донецькому театрі під забороною так званої влади ДНР. На фото: одна з колишніх резонансних вистав колективу — «Зілля» О.Кобилянської (Мавра — Альбіна Терехова і Тетяна — Зоряна Гуска). Фото В'ячеслава Пащука
З портретів у розділі «Склад театру» ще дивляться його артисти — із почесними званнями, просто улюбленці публіки, «молодняк» — Олена Хохлаткіна, Андрій Романій, Валентина Гаркуша, Віктор Жданов, Світлана Бойко, Любов Доброноженко, Зоряна Дибовська, Петро Голубченко, інші, а також солісти-вокалісти, режисер-постановник Ігор Матіїв, художник-постановник Андрій Романченко, помічник художнього керівника Ольга Байбак, технічні працівники... «Иных уж нет, а те — далече»: Київ, Чернігів, Черкаси, Львів... Дехто виїхав до Росії: Володимир Квасниця, Андрій Бориславський, Володимир Биковський, Інна Гвоздікова... «Колекційний» колектив, «кращий театр в Україні», який покійний нині керманич театру Марко Бровун дбайливо плекав 25 років, наразі під проводом його доньки за декілька місяців перетворився на заклад, котрий надає «культурні» послуги очільникам самопроголошеної ДНР — у вигляді інаугурації її «лідера» (офіційний статус не уточнюється — прем’єр-міністр? президент? цар? принц-консорт?) Захарченка, виступів на блокпостах, концертів до «державних свят» на кшталт «Дня работников органов государственной безопасности», передвиборчої агітації...
Утім, некоректно було б не озвучити іншу точку зору, котра теж лунає сьогодні: мовляв, ми не маємо права засуджувати людей, які опинилися фактично на окупованій території, з якихось причин не можуть виїхати звідти й не мають інших засобів до існування, окрім власної професії. Але чому саме Національний український музично-драматичний театр (а не «Донбас Опера», наприклад, і не театри Луганська) рухається тут в авангарді, чому так гучно та бадьоро звучать голоси його керівництва та працівників? Згадаємо діалог із безсмертного «Дракона» Євгена Шварца: «Якщо глибоко роздивитися, то я особисто ні в чому не винний. Мене так навчали». — «Усіх навчали. Але навіщо ти виявився найпершим учнем?»
Театральної спільнота (у тому числі і авторка цих рядків — mea culpa...) свого часу доклала чимало зусиль, аби цей Донецький український муздрамтеатр у 2009 році отримав статус «національного» (перший та допоки єдиний в Україні серед музично-драматичних: аж надто щирими видавалися зусилля Марка Бровуна щодо його послідовної та неухильної «українізації»). Тепер більш рішуче налаштована частина тієї самої спільноти волає, аби Міністерство культури адекватно відреагувало на ситуацію, що склалася, та юридично закріпило зникнення «Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру» з мапи України. Але у відповідь — тиша... Хіба що в якийсь момент від Міністерства пролунало офіційне звернення із проханням до творчих колективів решти України взяти на роботу митців-біженців з Донбасу. Хто знайшов можливість «по-партизанському» це зробити в умовах тотальної економії та відсутності вільних ставок — зробив, у кого такої можливості не виявилося — не зміг, держава ж, як водиться, нічим, окрім закликів, не посприяла...
Олег Пшин, донедавна актор та заступник генерального директора з творчих питань Донецького національного театру, є сьогодні серед тих небагатьох вчорашніх «донеччан», хто уже працює за фахом. Тепер він згадує, як на початку 1980-х, навчаючись у Рівненському інституті культури, виносив будівельне сміття зі сцени тамтешнього театру під час його ремонту і думав: «От би тут працювати!». Бажання інколи здійснюються дивовижним чином: два театри Чернігова, 12 років у Донецьку — і коло замкнулося...
— Я дуже вдячний керівникові Рівненського театру Володимиру Петріву, — говорить Олег Михайлович. — Приїхав, і він сказав: «Ми тебе беремо, хоча вакансії поки що немає, але ти можеш бути спокійний, за 2-3 тижні я цю проблему розв’яжу». Так і зробив.
«ТРИВАЄ МІТИНГ — А ЗА ТЕАТРОМ ХЛОПЦІ ПРОСТО СОБІ ПОВСІДАЛИСЯ НА ГАЗЕТКУ «РУССКИЙ БЛОК» І ПИВО П’ЮТЬ...»
— Коли у березні я востаннє була в Донецьку, виникало враження маргінальності мітингів, які по вихідних проводилися на площі перед театром. І розмови такі тривали — мовляв, все розсмокчеться, скінчиться до кінця літа. Що ж сталося потім?
— Здалося, що ці мітінги почали активно підтримувати й спонсорувати. Спочатку народ туди ходив, не знаючи, куди ж поверне, як їм «главный смотрящий» скаже. Багато людей просто відверто споглядали: усього стоять 500—600, з них активних — лише з півсотні! У двох кроках іде мітинг — а за театром хлопці просто собі повсідалися на газетку «Русский блок» і пиво п’ють... Були і явно неадекватні молодчики, в яких руки свербіли щось поруйнувати... Конкретно все почалося із захоплення прокуратури, СБУ, але коли вже взяли ОДА, то стало зрозуміло, та й вони відверто казали: «Нас поддерживает Ахметов».
— Росія фігурувала?
— Кричали і «Росія!», і «Федералізація!», і «Референдум!» Згодом Ахметов почав казати: «Ні, ми з Україною». Напевне, він хотів якихось дивідендів, гарантій... І тоді вся ситуація вийшла з-під контролю, почалося загострення. На їхньому «референдумі» з п’яти виборчих дільниць, що працювали завжди, відкривали одну — звичайно, людей збиралося більше, в основному, пенсіонери, створювалася вигідна картинка для російського телебачення...
Зараз, озираючись назад, я бачу, що все логічно. У 2007 році, коли Путін закінчував свій другий президентський термін, він говорив про реставрацію СРСР. І одразу ж в Донецьку з’явився прапор Донецької Народної Республіки — я його тоді вперше побачив. Потім прокламації про необхідність відділення від України... І ніхто цьому не перешкоджав! Де була СБУ, яка повинна реагувати на такі речі? Вона не працювала, і потім усі силовики Донецької області зразу все здали...
Я тепер розумію, що таке терор, коли нічого не можеш вдіяти. Ідеш по вулиці, а в 100 метрах від тебе виймають людину з машини, кидають об стінку головою, кров ллється, а вони забирають машину і їдуть. Або коли їдеш через блокпост, а там стоїть такий собі дядько з автоматом і на тебе дивиться, і ти ховаєш очі — раптом він вирішить, що ти не так на нього глянув, і тебе одразу ж пристрелять...
— А які настрої були в театрі?
— У мене є правило: не обговорювати в театрі особисте життя та політичні погляди — тільки робочі, творчі питання. Але всі ці роки виникали якісь дискусії. Навіть заслужені артисти України казали, що нема такої країни — Україна. Я відповідав: «Значить, і мене немає, бо я говорю українською? Але я ж є»! Повні невігласи! Вони взагалі не хочуть знати історії, не сприймають інформації — що їм накрапали в голову, те й переповідають... Деякі навіть дратувалися: «А почему я должен играть и говорить на украинском? Почему меня заставляют»? Я їм відповідав: «Вас никто не заставляет! У Маріуполі є російський театр і у Макіївці теж російський театр... Співвідношення 2 до 1. У вас навіть є вибір, якого нема в мене, бо український театр лише один»! Я колись був на Донецькому телебаченні на передачі про рідну мову, прямий ефір, і там говорили з піною в роті: «Эта ваша мова — польсько-австрийская выдумка! В русском языке 100 тысяч слов, а в укрАинском всего 25 тысяч»! А я відповідаю: «25 — то дуже занижена цифра, але навіть якщо погодитися з цим, то ви знаєте 100 тисяч слів, а я — 125, хто ж з нас тоді розумніший»?!
Найстрашніше те, що, як виявилося, 70 відсотків трупи театру — зовсім не за Україну... Їм все одно, з якої казни брати гроші! Мені це дивно. Жили ж нормально, добре заробляли. Ну, скільки середня зарплата актора в обласному театрі? Три тисячі? Навіть менше. А в Донецьку в артиста другої категорії була ставка п’ять вісімсот. Це більше, ніж в сусідньому Маріуполі з усіма надбавками отримував заслужений артист України.
Я пропонував: давайте суто віртуально замислимося — от стане Донецьк частиною Росії, що тоді він вартуватиме? А от Донецьк в Україні — вартісний. Ми національний театр в Україні — а ким ми будемо в Росії? Тим більше, що російською у російськомовних виставах вони теж говорили неправильно — доводилося виправляти...
«ДЕНЬ ПРАЦЮЄМО, А ТРИ СИДИМО, БО НЕБЕЗПЕЧНО — БОГ ЙОГО ЗНАЄ, ЯК СНАРЯД ПОЛЕТИТЬ...»
— Останніми роками в Донецькому театрі побільшало російськомовних вистав?
— Так. Це сталося коли М.Бровун уже майже не впливав на репертуар. Десь за рік до його смерті, з 2011-го, Н.Волкова почала сама все визначати. Я питав — чому саме цей матеріал, коли є інший, який можна взяти, не російською? — «Нет, ну Вы же понимаете, мы для зрителя»... Але не такою ціною! Тим більше, що ми вже глядача привчили — якщо у 2002-му, пам’ятаю, відкривали завісу, і я чув шипіння, то надалі й питання такого не виникало... От у березні 2014-го була прем’єра «Сліпого», а до того пройшло три передпрем’єрні покази — у грудні, січні та лютому. Така була традиційна практика в театрі — апробація вистави перед офіційною прем’єрою, чи вдома, чи на виїзному майданчику. І люди підводилися у фіналі, особливо студентство, і потім уже працювало «сарафанне радіо» — поголос пішов, і глядач пішов. А на «Тьоті Моті» зал відверто розділився навпіл: одні аплодували реплікам тьоті Моті, другі — дядька Тараса. Музична програма «Тільки у Львові» у театральній вітальні на основі батярських пісень, які я познаходив, з таким успіхом йшла! Хоча спершу боялися. А далі люди підходили і казали: «Спасибо! Вот так нужно соединять Запад и Восток! А эти политики...» Отак і треба було робити — спокійно, послідовно...
— Марко Бровун багато років так і робив, він розбудовував саме український театр. Що це було — щире прагнення, кон’юнктура?
— Мені здається, щирості все ж було більше. Він зі мною завжди говорив тільки українською і просив, щоб я його виправляв. Останніми роками я робив це все рідше — Бровун став навіть красиво розмовляти. І були ситуації, коли він всередині театру казав: «Что ты по-русски со мной? Давай українською»! Хоча, звичайно, він лавірував між донецькою ментальністю та усвідомленням, що ми все-таки знаходимося в Україні. У нього був нюх. Завдяки цьому він досягнув і з театром багато. Бровун розумів, що якщо не вирве для нього якийсь шматок, то його не дадуть ніколи. Так і казав: «Ми нікому не потрібні, окрім самих себе»! Він захворів, у тому числі, і через те, що у 2010-му році, тільки-но Янукович став президентом, до нас прийшли відбирати приміщення. При тому, що Марко Бровун мав там величезні зв’язки, що це пам’ятка архітектури... Він пручався, казав — не маєте права... А це ж такий ласий шматок, прямо в центрі міста! Вони хотіли, щоб театр орендував приміщення, а не був його хазяїном, хотіли самі здавати його в оренду, не віддавати Києву. Бо національний театр має перейти з місцевої під юрисдикцію Міністерства культури України, стати не комунальною, а державною власністю. Бровун цього не робив — він пробував на двох стільцях всидіти, бо розумів, що у Міністерстві чогось вимагати йому буде важче, ніж в обласній раді, де він сам був головою комісії по культурі. Але і це вже переставало бути гарантією «недоторканості»...
— Звичайно, це суто умоглядні міркування, але я всім колишнім «донеччанам» ставлю таке питання: якби був живий Бровун — що б він робив зараз?
— (Одразу, не роздумуючи) Бровун би евакуював театр! Наприкінці життя, особливо після того, як приміщення хотіли відібрати, він уже розумів, що з «донецькими» — я не кажу навіть про Росію, а саме про «донецьких» — треба рвати. Він бачив, який починався «бєспрєдєл». У нього був водій, про якого я гадав, що той — «вор в законі», справжній: такий тихенький, без понтів. Він дуже добре до мене ставився, навіть просив мене з ним українською розмовляти, і якось каже: зайди, в мене день народження. Там зібралися такі само «рєбятішкі». Слово за слово — і вони почали казати (це був десь 2010-й рік): «Яник вообще с ума сошел, он все гребет под себя, так нельзя делать! Добром это не кончится!» Це я на нормативну мову «перекладаю», звичайно. Мені здається, і Бровун відчував, що ситуація розвивається не в той бік. Він якось з пересердя сказав: «Що ж це таке з Україною?! Ну що робити з тим Януковичем?! Він же злодій! Та й інші не кращі! Немає в Україні лідера! Коли ж нарешті прийде якась людина, яка щось зробить?!» Я переконаний, що він одразу прорахував би ситуацію. Він і мене так учив — думати на декілька кроків наперед, мати 2-3 варіанти на випадок того чи іншого розвитку подій.
Коли все тільки починалося, десь з лютого-березня, я так і казав Н.Волковій — давайте сядемо й продумаємо, якими можуть бути наші подальші кроки. Потім, у травні, знову — давайте зберемо трупу, поговоримо з людьми, вони ж не знають, що й до чого. Ні-ні, зачекаємо, подивимося... І коли Гіркін увійшов у Донецьк, стало зрозуміло, що ігнорувати це вже неможливо, бо з’явилося багато зброї. До того були Пушилін, Губарєв, чеченці, вони на нас не особливо звертали увагу. Прийшли якось від них — а ми репетируємо, нічого не знаємо, театр взагалі у відпустці чи на ремонті... Тоді ще можна було викрутитися, далі — вже ні: або — або! Уже в останній момент, наприкінці червня, Волкова якось додумалася, чи, напевне, їй підказали відвезти театральний транспорт під Маріуполь, де митники надали приміщення, вивезти оргтехніку, все найбільш цінне, гроші з рахунків... Відпустку планували з 15 липня, але довелося піти раніше, бо вже задовго до цього нормальної роботи не було. Аеропорт бомбили, і виходило, що день працюємо, а три сидимо, бо небезпечно — Бог його знає, як снаряд полетить... А потім всіх збирали на 1 жовтня, та мені Волкова сказала не їхати, без варіантів. Я був вже у списках неблагонадійних...
Багато хто виїхав, але багато кому нема куди їхати. От досі лишається в Донецьку людина, в якої двоє дітей, і каже: «Якби мене хтось кудись запросив — тоді б я виїхав»... А я відповідаю: «Шукай, дій сам, поки молодий, поки є творчі плани»!
— Це психологія утриманців, взагалі дуже характерна для тамтешніх мешканців: «Якби хтось за нас все вирішив і зробив...»
— У театрі до цього звикли, тому що всіх так привчив М.Бровун: мовляв, ні про що не думайте, я про все подбаю... І тепер це відгукується.
— Що зараз роблять ваші колеги у Донецьку?
— Грають по дві вистави на тиждень, глядач ходить, вони продають квитки, і нібито з цих доходів розподіляють зарплату. Коли тільки повернулися, то взяли профспілкові гроші, що лишалися, роздали по тисячі гривень — і все. В якийсь момент їм у валізі привезли готівку — за інаугурацію Захарченка, за концерт, напевне. Я їх питаю — навіть бояться говорити. Чи то їм заборонили... Інформації не дістанеш.
«ЛЮСТРАЦІЯ ПОТРІБНА. ТОТАЛЬНА!»
— До речі, хто така ота «зірка Інтернету» в кокошнику, котра за Захарченка агітувала?
— Це молода артистка, дівчинка з училища культури, яку ми на минулий Новий рік брали в масовку грати Бабу Ягу... Що тобі сказати про тамтешню ментальність? Три роки тому, в лютому, я затримався в театрі, була сльотава погода, холодно, сиро. Викликаю таксі, сідаю, і водій одразу: «Что за погода! Вот в Москве снег выпал по колено, это я понимаю — зима»! А я йому кажу: «Вы знаете, на Западной Украине тоже снег». — І він — без паузи: «Так им и надо»! Це дуже важко подолати.
— Як думаєш, а коли повернеться українська влада...
— ...то вони плюватимуть нам в спину. У мого однокласника з Дрогобича син служе в АТО добровольцем. І він каже: нас проклинають поза очі. Буде як в Ізраїлі: розмовляєш із палестинцем, він посміхається у вічі, а потім якщо різко, раптово повернешся до нього — побачиш в очах ненависть...
— Тоді що робити з театром?
— Я думаю, люстрація потрібна. Тотальна!
— Може, взагалі ліквідувати його як «національний»? Відкрити Донецький обласний музично-драматичний театр, почати все спочатку, наново набрати людей — тим більше, що багато хто вже не захоче повертатися.
— Може й так. Ще варіант — взагалі не мати трупи, лишити тільки приміщення, де б могли виступати театри з усієї України.
...Але коли це буде, сьогодні не скаже ніхто.
Анна Липківська, театрознавець, газета «День»
