«На хлібинку не поможете?» — запитує дядько на виході з дитячої поліклініки. Про таких не скажеш — чоловік, чолов’яга, дід. Це не інвалід, не глибоко літня людина, він не має вигляд бомжа чи людини, що хронічно «не просихає». Він — саме дядько, в камуфляжній куртці, який стоїть і просить допомоги у мам. У мам, які в одній руці тримають малечу, а в іншій — довжелезний список iз ліками, які необхідно придбати від бронхітів, тонзилітів, отитів та іншої напасті (сезон застуд у розпалі). У мам заклопотані й сумні обличчя, мами вже в курсі, що лише антибіотик потягне щонайменше гривень на 150, ефективний зрошувач для хворого дитячого горла — на 90, сиропчик від кашлю — на 100, а за противірусні пігулки слід викласти 130. Усі ми знаємо, які цінники нині малюють в аптеках. Аби вилікувати «банальне» ГРЗ, доведеться витратити левову частку сімейного бюджету. І це — не всі «квіточки». Ще ж треба купити фруктів, соків, риби, полівітамінів...
А тут — «дядько», що просить на хліб... Мені навіть нецікаво, чому він не шукає собі «на хліб», беручись за будь-яку — навіть тимчасову — роботу. І чому не клянчить «копійку» біля адмінбудівель можновладців, не топчеться біля Кабміну, Верховної Ради, маєтків олігархів зрештою.
Чому він побирається під дитячою поліклінікою?
Просто хотілося б зрозуміти — коли, на якому етапі людина втрачає сором і гідність? Що притлумлює її совість? Інстинкт маленького хлопчика, який так і не подорослішав за п’ять десятків літ? І саме тому цей «хлопчик» нині шукає співчуття у мам? Мами — вони ж такі: підтримають, втішать, допоможуть. Подадуть «на хліб», зрештою.
Спекуляція на «дитячій» темі вражає ницістю. Псевдовагітні, що сидять у переходах і просять «подаяння»; псевдомами, у яких «невиліковно хворе немовля», сновигають днями у столичному метро, збираючи кошти на «дуже дороговартісну операцію». І голосять одні й ті ж речитативи упродовж років, хоча за цей час дитина мала б щонайменше вирости зі свого «стабільно» чотиримісячного віку.
Зрозуміло, що кожне суспільство має певний відсоток трутнів і шахраїв, які звикли зухвало паразитувати на людській здатності до співчуття, приловчилися вміло подразнювати внутрішній адаптер психологічно нестійких — коли на вигляд чужого каліцтва чи біди хочеться швидко відкупитися, подати якусь купюру, аби «не накликати лиха» на себе. У нас відсоток таких шахраїв-маніпуляторів безбожно великий. Як лікувати соціум від цього синдрому паразита? Щонайменше, не подавати «на хлібинку» тим, хто не приховує промовистого напису на власному лобі: «дурив вас і дурити буду». Не підживлювати жебрацький бізнес. Іноді варто пильно поглянути в очі прохачу, аби він прискорив свою «кульгаву ходу» і зник у тумані. Як ті «їжаки»-волонтери, що збирають данину із довірливих пасажирів київського метро. А потім зносять свою частку тлустому «шефу» на одну з вузлових станцій — у соцмережах багато писали про це. Поглянеш на обличчя такого «їжака» у фіолетовій куртці, і розумієш: найбільша мрія «волонтера» — швидше поквитатися з власним похміллям. Або на «мутну» постать чолов’яги зі скринькою для грошей (опломбованою, ясна річ), який тицяє під ніс заклопотаним пасажирам «виписки» і «свіжі копії» діагнозів, диктує номер рахунку для пожертв, але просить не фотографувати тих документів.
Зрозуміло, шахрайство — недуга хронічна, яка не лікується. Але все-таки: просто кажіть «ні». Ігноруйте, не ведіться на дешеві спектаклі. Це досить дієвий захист від чужого нахабства.
Юлія КОСИНСЬКА, Україна молода
