Цю місцевість називають реліктовою й унікальною. Її вважають чи не єдиною білою плямою на карті України. Загадкова і неповторна, вона зовсім поруч, в Олевському районі, що на Житомирщині. Поліський Стоунхендж, як його вже встигли охрестити, розміщений усього лише за тридцять кілометрів на північ від райцентру. А подорож туди може перетворитися на мандрівку в часі або в іншу реальність, пише Україна молода.
Там, де ходив сам Господь...
Позаду залишалися убогі поліські села, а попереду... нас чекала таємниця. Ми затамували подих уже перед старим мостом, що лежав на товстелезних дубових колодах, кованих ковальським скобом. Одразу за ним знак: Камінне село, 2 км. А ще інформація про те, що ця територія є геологічним заказником місцевого значення і належить до Замисловицького лісництва Білокоровицького лісгоспу. Упродовж усієї дороги до урочища нам на очі потрапляли чорничні гряді (ох, якби ж то літо, думалось мені увесь час!).
Урочище «Кам’яне (Камінне) Село» — унікальна пам’ятка геології. Воно було одним із номінантів рейтингу «7 природних чудес України». При від’їзді на місце нас зустріла самотня альтанка, звідки ми вирушили пішки. За кілька хвилин перед нами постала дивовижна картина з розкиданими по всьому лісу величезними опуклими валунами, вкритими мохом. Пейзаж воістину неймовірний! Ніколи не думала, що каміння може бути таким гарним! Ми увійшли в те прадавнє село і ніби загубилися від цілого світу з його цивілізацією, проблемами і навіть голосами.
Тутешній ліс, до всього, вражає ще й надзвичайною тишею. Ні шуму тобі, ні звуку, окрім хіба що пташиного співу. Земля вкрита минулорічним дубовим листям. Складається враження, що на неї віками не ступала нога людини. Посеред лісу раптом з’являються десятки величезних кам’яних брил заввишки з будинок. Якщо дати волю уяві, то в їх розташуванні важко не помітити справжні «вулиці», «церкву». Ми бродили цими вулицями, роздивлялися валуни, які своєю формою нагадували селянські хати з прибудовами. Є такі, які схожі на копиці сіна. А ще є місцевість, яку називають шкільним майданом. Та найзнаменитіший і найбільший за розмірами тут камінь, зверху якого видно великий слід. До валуна спеціально приставлена драбина, перила якої обв’язані сотнями барвистих стрічок. За повір’ям, він дає паломникам здоров’я і здійснює бажання...
Одну з легенд про цей камінь ще дорогою до урочища нам розповіла волонтерка Ганна Ковальчук, яка і сподвигла нас на цю мандрівку. Колись, за її словами, у село прийшов бідний чоловік і попросив у заможного селянина хліба. Той відмахнувся, що йому ніколи, і продовжив займатися своєю справою. Чоловік відійшов від села, оглянувся на нього — і все в ньому закам’яніло. Кажуть, то був Сам Господь. А на камені, в тому місці, де Він відпочивав, і залишився Його слід.
... і був страчений князь Ігор
За однією з версій, саме в цьому місці знайшов спокій князь Київський Ігор. Це може скидатися на правду, бо і тут, і на території сусіднього Рокитнівського району на Рівненщині збереглося багато промовистих топонімів. Зокрема, існує гіпотеза, що саме на Рокитнівщині, біля старовинного села Біловіж, зупинявся князь, ідучи вдруге на древлян по данину, в цих же краях він і знайшов свою смерть. Про це свідчить і назва урочищ Сєтище, Ігорів Брід, Завишень, Тризна. За переказами, князя Ігоря древляни трохи поганяли по лісу, ловлячи сітями, як дикого звіра, і потрапив він у пастку саме в урочищі Сєтище. А стратили князя поряд, в урочищі Завишень — візантійський літописець Лев Диякон, який вів літописання на століття раніше від Нестора, стверджував, що древляни прив’язали Ігоря до двох нахилених дерев, а потім випростали дерева і розірвали таким чином князя. Далі перекази оповідають, що князеву дружину було загнано і втоплено в Ігоревому Броді. А вже потому княгиня Ольга у цих місцях відсвяткувала бучну тризну по своєму чоловікові — на згадку про це залишилися урочище Тризна та однойменна річка.
Літописи кажуть, що тіло Ігоря було забране до древлянської столиці, а похований князь, як говорить «Повість врем’яних літ», був біля Іскоростеня, за 7-8 кілометрiв від нинішнього Коростеня. Хоча літописи — це одне, а місцеві перекази — зовсім інше. Принаймні місцеві жителі пишаються історичною бувальщиною про похід княгині Ольги на древлян, у якому вона дійшла до магічного Кам’яного Села і повернула військо без пояснень назад. Також ходять чутки, що тут заховано золото гетьмана Полуботка і бібліотеку князя Ярослава Мудрого.
Бурштин проти історії
Науковці ж, намагаючись дати своє пояснення виникненню урочища, спираються на дві гіпотези. За першою з них, 20 тисяч років тому валуни були занесені сюди льодовиком. За іншою — вони є підніжжям древніх, нині повністю зниклих, гір, оголених льодовиком від ґрунтових нашарувань.
Я б назвала урочище Кам’яне Село одним із найдивовижніших, найцікавіших і наймістичніших місць в Україні. В ньому відчуваєш себе зовсім по-іншому, ніж, скажімо, навіть до того моста на дубових колодах. Тут ти ніби звільняєшся від усіх земних турбот і від усього негативу. Тут неймовірно легко і спокійно. Хочеться лише споглядати ліс, небо і кам’янi витвори. Тут хочеться забути про все і віддатися своїм почуттям: милуватися пейзажем, насолоджуватися спокоєм, торкнутися серцем тисячолітньої історії, пройти вузькою щілиною між частинами скелі, ступити босими ногами на Божий слід і загадати сокровенне бажання... А ще багато-багато фотографуватися, щоб потім, дивлячись на знімки, повертатися знову і знову в благодатне місце...
...До реальності нас повернули до болю знайомі видовища: з усіх околиць до найближчого з урочищем села сходилися і з’їжджалися бурштиношукачі, про що свідчили знаряддя їхньої праці (сачки, мотопомпи). Було сумно повертатися у грішний світ і усвідомлювати, що сонячний камінь мимоволі може стати причиною спаплюження побаченої нами того дня дивовижної пам’ятки природи під назвою Кам’яне Село. Але, як сказала одна моя добра знайома, треба боятися Бога ганьбити таку красу, бо легенда із закам’янінням може повторитися...
