5 жовтня 1909 року народився український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець Богдан-Ігор Антонич.
Майбутній поет народився на Лемківщині у родині греко-католицького священика Василя. Справжнє прізвище батька було Кіт, яке родина змінила перед народженням єдиного сина. Мати майбутнього письменника – Ольга Волошинович – походила із села Липовець Сяноцького повіту.
Початкову освіту майбутній поет здобував під наглядом приватної вчительки.
Коли у 1919 році Олександра Волошиновича за спробу об’єднання польської і словацької часток Лемківщини режим Ю. Пілсудського засудив до страти, родина Антоничів з десятилітнім сином проживала певний час на Пряшівщині у Межилабірцях і Михайлівцях.
Упродовж 1920–1928 рр. Богдан-Ігор навчався у гімназії гуманітарного типу імені Королеви Софії у Сяноку. До останнього класу Антонич відзначався як найкращий учень.
Із середини 1920-х років батьки Богдана Ігоря-Антонича жили в селі Бортятин (тепер – Мостиського району Львівської області), де отець Василь був місцевим парохом. Б. І. Антонич часто приїжджав сюди, тут написав низку своїх творів.
Протягом 1928–1933 р. Антонич – студент Львівського університету Яна Казимира, де навчався на філософському факультеті (спеціальність – польська філологія). Ще під час навчання в університеті Антонич пристрасно включився в літературне та громадське життя столиці Західної України, був членом гуртка студентів-україністів при Науковій секції Товариства прихильників освіти, наполегливо почав вивчати нюанси української мови, вчитуючись не тільки в словники та граматично-лінгвістичні підручники, але також у твори поетів Радянської України.
Перший свій вірш поет опублікував 1931 року у пластовому журналі «Вогні». Потім він розміщував поезії у багатьох періодичних виданнях. Незважаючи на велику поетичну творчість і важкий процес засвоєння літературної мови, поет все-таки знаходив час на працю в інших жанрах та на публіцистику. Він виступав з доповідями про українську та чужу літератури; робив переклади; писав рецензії; публікував сатиричні фейлетони та пародії, в яких виявив гостру дотепність. Вів літературну хроніку у часописі «Дажбог».
Крім того, він випробовував свої сили у прозі та драматургії. Залишилася незакінчена новела «Три мандоліни» та великий фрагмент повісті, що мала називатися «На другому березі». Він склав лібрето до опери «Довбуш», що її мав написати Антін Рудницький.
Проводив редакторську діяльність, деякий час редагував журнал «Дажбог» і разом з Володимиром Гаврилюком журнал «Карби». Антонич також малював, грав на скрипці і компонував музику, мріяв бути композитором. Ці галузі мистецтва, особливо малярство, дуже сильно вплинули на його лірику.
За спогадами сучасників, був короткозорим, невисокого зросту, темне волосся зачісував наверх, одягався елегантно, по-моді.
Помер Антонич на двадцять восьмому році життя. Після перенесеної операції на апендицит та запалення легенів перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримало. Похований у Львові на Янівському цвинтарі, поле № 4.
Після його смерті та входження Західної України до складу УРСР Антонич, як аполітичний поет-містик, був заборонений; інтерес до нього виник лише в 1960-і роки в українській діаспорі, а потім й у СРСР. Його вірші перекладені багатьма мовами.
У 1989 році у Львові встановлена меморіальна дошка на вул. Городоцькій, 50, де він жив. Меморіальна дошка Антоничу встановлена й на його Батьківщині в с. Новиці (Польща), де він народився, пише Вікіпедія.
