chrome firefox opera safari iexplorer

Інформаційні загрози та безпорадність державної політики

11 липня 2016 о 17:08

Військова агресія з боку Росії — це найсерйозніший виклик для України в новітній історії. Йдеться не лише про те, якою буде держава, на кін поставлене питання самого існування нації. Одним із головних чинників нищення нашого суверенітету є масштабна, системна інформаційно-смислова війна, яку проводить агресор.

Окупація Криму та частини Донбасу — це наслідок маніпулятивної пропаганди кремлівського «зомбоящика». Ми не просто не були готові до такого розвитку подій, це очікуваний результат кількарічного  злочинного потурання агресору з боку режиму Януковича. Дуже тривожно і печально, що висновки з трагічних уроків нинішньої історії досі не зроблені.

На сьогодні 95% інформаційно-частотного ресурсу, на якому працюють телерадіокомпанії України, належать олігархічним кланам. Випуск книжкової продукції – менше одиниці на душу населення, що є найнижчим показником у Європі. Наклади україномовних газетно-журнальних видань вперше за роки незалежності опинилися в меншості на українському ринку.

Це не просто цифри – це вбивчий вирок державній політиці у гуманітарній сфері!

Чому ж так відбувається? Передусім — це хронічна відсутність проукраїнської державної політики в інформаційній сфері та фахова неспроможність існуючих державних інституцій виробити й реалізовувати таку політику, адекватно реагувати на інформаційні загрози.

Національна рада з питань телебачення і радіомовлення України, Міністерство інформації України, Держкомтелерадіо, Концерн РРТ, Укрпошта, Національна комісія у сфері регулювання зв’язку та інформатизації не мають єдиної узгодженої стратегії розвитку інформаційної галузі, плану консолідованих дій та спільного бачення засобів реагування на серйозні виклики. Склалася унікальна ситуація, коли в умовах війни кілька державних органів влади замість того, щоб активно, в межах визначених компетенцій, протидіяти агресору, фактично, лише дублюють одна одну, імітуючи бурхливу діяльність.

Якщо наш політикум вважає великою державотворчою місією ухвалення відповідного закону щодо запровадження «аж» 35% квот української пісні в національному радіоефірі –  боляче говорити про пошанування в рідній оселі прав титульної нації, яка складає 80% від загальної кількості громадян країни.

Це шлях (за аналогією південноафриканських бушменів чи північноамериканських індіанців) до української резервації! 

Після відповідного косметичного перелицювання, заміни брендів, зміщення акцентів у риториці в український інформаційний простір продовжує підступно вживлятися «русскій мір». Приватні телевізійні компанії, ведуть неприховану пропаганду радянсько-російських цінностей через художньо-мистецькі, пізнавальні, розважальні програми, трансляцію фільмів та серіалів. Мережеві приватні радіостанції нахабно нав’язують вульгарні смаки країни-агресора.

В епоху цифрових технологій Україна демонструє зразки печерної технічної відсталості в системі масово-комунікаційних зв’язків. Ніхто досі так і не спромігся заглушити аналогових сигналів радіотелевізійних передавачів, що безперешкодно працюють на територіях так званих ДНР і ЛНР, де ведуть антиукраїнську пропаганду. Спроби ж проникнути на тимчасово окуповані території через низькочастотний хвильовий діапазон виглядають принаймні школярством. У результаті так званого «технічного переоснащення» телевізійних передавачів і зменшення їхніх потужностей суттєво скоротилася зона покриття програмами національного телебачення, відсутній і зрозумілий план запровадження цифрового мовлення. Замовчується питання про перехід національного радіомовлення на цифрові стандарти.

Розрекламований проект створення суспільного телебачення та радіо, фактично, перетворив державні та комунальні телерадіоорганізації на єдиний «інформаційний колгосп», що за бюджетні та грантові кошти пропагує своїх владних покровителів та демонструє закордонний «секонд-хенд».

Отож, під час так званої «гібридної війни» ми втрачаємо не лише території держави, а й найголовніше — людей, зомбованих російськими теле- і радіоканалами, які впроваджують у свідомість усталені стереотипи чужинських, світоглядних моделей поведінки. А через це втрачаємо і свою історію, свою культуру, свою самоідентифікацію та самобутність УКРАЇНЦІВ. А наша влада тим часом мовчки спостерігає за цим. Цікаво: спеціально чи від немічності?

Віктор Набруско, секретар Національної спілки журналістів

«Рідна країна»

Розділи: Політика

29 листопада

Інші дати
Народився Григорій Квітка-Основ’яненко
(1778, с.Основа, нині – м. Харків – 1843) – український прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і культурно-громадський діяч. Основоположник художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі. Найвидатніші твори – «Конотопська відьма», «Маруся», «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-Денщик».
«Як говоримо, так і писати треба» (Григорій Квітка-Основ’яненко)
Розгорнути
Народився Григорій Косинка
(1899, с.Щербанівка, Київська область - 1934) — український письменник. Автор творів «На золотих богів», «Заквітчаний сон», «В житах», «Політика», «Фавст», Серце» та ін.
Розгорнути