У світі є багато наук про гриби, риб, рослини і тварин, і лише одна наука — етнологія — вивчає людину, її спосіб буття, світоглядні уявлення, етнічні стереотипи, методи господарювання, міфологію. Ця гуманітарна дисципліна є насправді царицею наук, бо об’єднує в собі всю філософію буття етносу і від її розвитку залежить розвиток демократичного, толерантного, глибоко духовного суспільства. Людині, яка вивчає етнологію, легше визначитися зі своєю національною ідентичністю, зрозуміти і доброзичливо ставитися до інших культур. Адже етнологія вчить, що немає «великих» чи «малих» народів, що всі етнічні спільноти є великою цінністю на Землі і через їх взаємозбагачення пролягає шлях до прогресу. Утім значення цієї «цариці наук» завжди добре розуміли асимілятори...
За етнологію — концтабори
У 1870-ті роки, під впливом розвитку етнології в Європі, у Києві створили Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (1873—1876), працівники якого стали активно досліджувати особливості українського етносу. Однак царат Росії тут же застосував репресії, переслідування і негайно закрив цю предтечу української Академії наук своїм Емським указом 1876 року, яким заборонив також і функціонування української мови. Більшість учених, — а це такі визначні постаті, як Володимир Антонович, Павло Чубинський, Федір Вовк, Микола Лисенко, Олена Пчілка, Михайло Драгоманов, Іван Рудченко — вимушені були переховуватися або ж рятуватися в еміграції від арештів. Цьому відділу не дали попрацювати навіть якихось три роки.
У 1920-ті роки ядром Всеукраїнської академії наук стали численні етнологічні наукові установи та осередки в центрі та регіонах (Києві,Харкові, Одесі). Це, зокрема, Етнографічна комісія ВУАН, Кабінет етнології та антропології, Кабінет музичної етнографії, Кабінет національних меншин, етнографічні музеї Слобідської (Харків) і Степової (Одеса) України, Етнографічне товариство та низка інших. Щойно вони активізували свою наукову роботу, залучивши тисячі кореспондентів, учителів, письменників, як більшовицька влада жорстоко розправилася з ученими. Дослідників стали залякувати, арештовувати, ув’язнювати в концтаборах, розстрілювати. Вижити вдалося одиницям. Це було величезною втратою для світової науки, бо загинули світлі уми, високоосвічені, талановиті.
Щоб згодом «недобитки» не змогли і голови підняти, то знищували й численну групу прихильників етнології, збирачів фольклорно-етнографічних матеріалів. Знищили всю етнологічну школу 1920-х років, яку цінували і знали у провідних європейських країнах.
Наука незалежності
Пізніше радянська влада пильно стежила, щоб «ця етнографія», як називали її стражі порядку та чиновники, не могла мати майбутнього. Кафедри етнології могли бути лише у Москві та Ленінграді, в Україні — жодної. Відповідно, не існувало вченої ради із захисту кандидатських та докторських дисертацій. Підготовка кадрів усіх рівнів зі спеціальності «етнологія» була під забороною, не можна було і мріяти про курс з української етнології у ВНЗ.
Та Бог послав волю Україні, за яку боролися і віддали своє життя стільки поколінь. Українська ідентичність збереглася завдяки системі традиційної етнічної культури. Завдяки ентузіазму вчених Києва, Одеси, Львова, Ужгорода у 1993—1995 роках вдалося створити перші кафедри етнології у деяких ВНЗ країни. Та не було створено жодної такої кафедри у південно-східних районах, окрім Одеси. І слушно вважають дослідники, що саме етнологічні знання, які поширювалися в суспільстві через університети, допомогли уникнути на Одещині військового протистояння, яке розгорілося на Донбасі.
Етнологія в Україні лише почала спинатися на ноги, було розроблено програми, вперше було видано посібники й підручники з української етнології, підготовлено кадри вищої кваліфікації. Студенти потягнулися до вивчення етнокультурних процесів минулого і сучасного. ВНЗ стали готувати бакалаврів і магістрів. Та щастя довго не тривало. Як грім серед ясного неба, Міністерство освіти і науки України на основі Закону України «Про вищу освіту» від 1 липня 2014 року розробило проект Національної стандартної класифікації освіти, який передбачає суттєві зміни в переліку галузей знань та спеціальностей вищої школи для здобуття ІІІ рівня освіти — І наукового ступеня.
Хитромудре керівництво Міністерства освіти і науки минулого уряду швиденько, на свій розсуд, а скоріше, під чутливим керівництвом північного сусіда, вилучило з переліку спеціальностей етнологію і залишило великодушно історію України і археологію. Вчені, викладачі закидали листами-протестами чиновників міністерства, на що міністр лаконічно відповів у соцмережі, що це зроблено за зразком західних країн, де виші самі можуть обирати собі дисципліни. Це цинічна неправда. Добре відомо, що етнологія, ширше культурна антропологія — це найбільш шанована і розвинута дисципліна в усіх провідних університетах США, Великобританії, Франції.
У Польщі функціонують факультети етнології, у Болгарії створено кафедри етнології не лише на історичних факультетах, а й на філософських. Як свідчить директор музею української культури в Свиднику (Словаччина) професор Мирослав Сополига, наука етнологія є однією з ключових суспільнознавчих дисциплін, що посідає визначне місце у процесі розвитку нації та утвердження її державності. Словаччина — невелика країна, яка нараховує близько п’яти мільйонів населення. Але нікому й на думку не спадає викреслити етнологію з переліку гуманітарних наук у рамках навчальної програми ВНЗ.
Наразі цю дисципліну як самостійний предмет викладають в університеті імені Яна Коменського в Братиславі, в університеті імені Константина Філософа у Нітрі, університеті святих Кирила та Мефодія в Трнаві та університеті імені Матея Бела в Банській Бистриці. Пан Мирослав зауважує, що вивчення, збереження та популяризація культурної спадщини є в інтересах кожної нації.
З ініціативи ЮНЕСКО та Ради Європи з 1992 року проводяться Дні європейської культурної спадщини, де саме етнологи відіграють основну роль.
Фахівці для суверенітету
В Україні інший підхід. Упродовж довгих років, після репресій і розстрілів етнологів, заборони мати свої кафедри — знову нагінка на етнологію. Якщо Міносвіти викреслює її з переліку спеціальностей, то університет, звісно, не може самостійно повноцінно готувати кадри бакалаврів і магістрів.
Тож нові очільники Міністерства освіти й науки мають терміново обговорити це питання з широким колом викладачів вищої школи, відновити скасовані кафедри і ввести до переліку спеціалізацію «історик-етнолог». Це дасть змогу поступово відновити розвиток науки на світовому рівні. Бо, як справедливо зауважують професори зі Львівського національного університету імені Івана Франка, «намагання обмежити (або й зовсім скасувати) викладання етнології у ВНЗ України інакше як злочином назвати важко». Утім це вже сталося у багатьох вишах Одеси, Вінниці, Чернігова, Києва.
Нещодавно закрили кафедру етнології у Маріуполі. Скорочення годин з історії України, етнології посилить протистояння в суспільстві, бо незнання своєї етнічної історії будуть заповнювати пропагандистські байки про Новоросію, Малоросію тощо.
Уже очевидно всім, навіть в інших країнах це відзначили, що підтримка української культури, науки розцінюється проросійськими терористичними силами в Україні як зазіхання на «русскій мір». Їхні ставленики чинять широкомасштабний натиск на всі види ЗМІ, і вже на жодному вокзалі у містах Східної і Західної України не купиш україномовної газети.
У «маршрутках» лунає «русскоє радіо» і україномовні пасажири приречені слухати: «Тарасік, Тарасік, надувной матрасік, забрал мойо сєрце, вєрні єво домой...» А, намагаючись відпочити вдома перед телевізором, чують кривляння російськомовних коміків, від «гумору» яких уже давно не смішно. Або ж передачі, просякнуті ностальгією за СРСР.
Загроза суверенітету України через потужну русифікацію стала очевидною. І дика війна, де щодня гинуть найкращі представники України, є наслідком радянської і пострадянської політики творення загальнорадянського суспільства, асиміляції населення та сучасного українофобства. Агресор докладає максимум зусиль, щоб поглибити асиміляцію українців через поширення літератури з очевидною фальсифікацією фактів про Новоросію, нашу мову, культуру, пісню.
Не випадково ж українці виходять на мітинги до ВР, щоб відстояти необхідність квотування української пісні, яка до останнього часу займала менш як п’ять відсотків радіоефіру. Але русифікація сягає глобальних речей, насамперед таких, як знання своєї історії й культури.
Треба б навпаки, у терміновому порядку створювати кафедри етнології у Харкові, Дніпрі, Полтаві, Кіровограді, Херсоні, Запоріжжі й поглиблено вивчати всі етнокультурні процеси у південно-східних регіонах, щоб володіти достовірною інформацією про процеси трансформації культури на сучасному етапі.
Дуже сподіваємося, що Міністерство освіти й науки України поставить відновлення спеціальності «етнологія» і підготовку кадрів істориків-етнологів як першочергове завдання.
Валентина БОРИСЕНКО, доктор історичних наук, професор
