chrome firefox opera safari iexplorer

Оновлений музей Миколи Леонтовича на Вінниччині чекає гостей

06 вересня 2016 о 11:51

У нього ніколи не було власного будинку, навіть коли у них iз Клавдією з’явилося двійко дочок. Тепер він має ошатний дім — на високому фундаменті, з просторою галявиною замість двору. За триста метрів звідси — його могила, зі свіжотесаними брилами, на яких викарбувано назви творів композитора. І над усім цим височіє, зблискуючи сріблястим металом проти ранішньої зорі, величезний нотний стан з уривком зі славетного «Щедрика».

Усе це більше нагадує храм. Але мешканці Вінниччини вирішили: нехай буде не храм, а співоче поле. Або, як тепер кажуть, сучасний культурологічний центр Поділля — в разі, якщо знайдуться спонсори з-за кордону. Чудово, тільки б не витоптали на цьому полі ніжні пагінці любові до материнської пісні.

Музей Миколи Леонтовича у Марківці Теплицького району після фундаментального оновлення відчинив 22 серпня двері численним гостям. Саме цього дня виповнилося сто років, відколи вперше виконали легендарну різдвяну колядку в обробці Леонтовича.

Коли на небесній брамі «Щедрика» заграли гарячі промені серпневого ранку, до могили Леонтовича поклали квіти і розпочали мітинг-реквієм. Людське море заколихалось, намагаючись наблизитися до того, хто у далекому 1921 році своєю творчістю уславив Україну, хоча сам вважався «невиїзним».

Музей третього тисячоліття

Оновлене приміщення розташовується зовсім не там, де колись була батьківська хата — її вже немає. Меморіальний комплекс «підтягнули» ближче до місця, де холодного січневого дня поховали композитора після фатального пострілу, здійсненого «агентом ВЧК» Афанасієм Грищенком.

Відтоді, з 1921 року, могилу композитора ретельно доглядали, тому вона не розтанула у мороку часу разом з іншими похованнями старого цвинтаря. Цьогоріч у вересні звідси аж до музею насадять деревця. Згодом тут постане «діброва Леонтовича», у траві співатимуть цикади і сонце виграватиме на нотному стані, надсилаючи в космос неофіційний український гімн під назвою «Щедрик».

Концепція музею належить архітектору Олександру Антонцю. В Україні слід оновити музейний простір, вважає митець. В осучаснених експозиціях мають бути встановлені мультимедійні пристрої, щоб із плазмових екранів автоматично поставала найцікавіша інформація, архівні фото і колись засекречені документи. І щоб постійно звучала музика...

Плекати новий образ музейної споруди доручено завідуючій Ользі Прокопенко та голові Cтепанівської сільської ради Володимиру Пурдику. Але це ще не все. Народна ініціатива ламає греблі.

Своє бачення творів славетного композитора вирішили висловити скульптори — учасники традиційного пленеру в історико-культурному заповіднику «Буша» Ямпільського району. Митці оголосили про намір присвятити свою зустріч темі «Музика Леонтовича» і пообіцяли, що п’ять брил iз пісковику, переживши метаморфозу, постануть поблизу могили композитора у вигляді скульп­тур, їх буде надано безплатно.

Центральним магнітом музею є величний монументальний твір — «бронзова» голова на високій білій стелі, що нагадує сорочку-вишиванку. Це робота заслуженого художника України, вінничанина Володимира Овраха.

На жаль, не приїхала на урочисте відкриття оновленого музею внучата племінниця Леонтовича — Катерина.

Краєзнавці нагадують: реконструкція музею тривала з 2012 року, однак її активна фаза розпочалась у травні цього року й успішно завершилася завдяки особистому втручанню голови обласної адміністрації. Свою енергію доклав також народний депутат України Микола Кучер, який передав для потреб музею 140 тисяч гривень.

Оновлення місцевої пам’ятки стало справою честі для Вінницького обласного краєзнавчого музею, який минулого року прийняв її до своїх фондів як філію.

Експозиції музею Леонтовича поповнилися новими архівними матеріалами та експонатами, зокрема завдяки пошуковій роботі кандидата мистецтвознавства, професора Вінницького дер­жавного педагогічного університету імені М. Коцюбинського Анатолія Завальнюка.

Основний внесок до того, щоб відбулося це свято, зробили мешканці Вінниччини, кожен потроху, оскільки протягом останніх років у реконструкцію музею Леонтовича було вкладено 4, 6 мільйона гривень з обласного бюджету.

Ці та інші подробиці озвучив у передньому слові голова Вінницької обласної держ­адміністрації Валерій Коровій.

«Нині для нашої держави нелегкі часи, та культурне дійство у Марківці демонструє, що українці — це великий народ, який має потужний потенціал для розвитку та величезне культурне надбання, — зазначив він. — Останні два роки перевернули серце кожного з нас, наше усвідомлення власної причетності до української історії, до долі наших дітей... Ми крок за кроком повертаємося до джерел, до коріння української духовності і черпаємо звідти натхнення й віру».

Розрізання символічної стрічки й вітальні слова посилили бажання присутніх негайно увійти до храму музики. Кількість тих, хто міг потрапити на першу екскурсію, довелося обмежити на вході.

Миловида і почервоніла від хвилювання директор Вінницького обласного краєзнавчого музею Катерина Висоцька запросила відвідувачів до першої експозиції. Видно було, як кілька разів їй перехоплювало подих під вічками камер і десятками пар очей.

Решта учасників дійства, не потрапивши до музейного приміщення, переминалася під дверима або прямувала до святкових яток навпроти музейного комплексу. Тут теж було що подивитися. Кожна територіальна громада презентувала свої вироби у вигляді «світлиць» — із вишитими рушниками, різьбярськими виробами.

А ще запрошувала на гостину, пригощаючи місцевими кулінарними шедеврами, що було дуже доречно, адже людей зібралось у декілька разів більше, ніж їх мешкає у цьому селі.

Бах хорової музики

На цьому святі зустрілося багато людей, яким Вінниччина стала рідною, — поети, фольклористи, науковці, знайомі між собою заочно, лише за публікаціями.

Тут, на перетинку вулиці Леонтовича і міжміської траси, біля музею, зійшлися шляхи поетес Тетяни Приймасюк і Олени Герасименко, композитора Ольги Янушкевич і доктора філософських наук, викладача Інституту кіно і телебачення Олени Левченко.

Усі шукали затінку через спеку, але тих, кому з цим поталанило, було обмаль. Втішало одне: звуковий фон, звичайний для подібних заходів, не дратував, беріг слух вишуканої публіки.

«Хорова асамблея пам’яті Леонтовича», — саме так називалося дійство, яке розгорталося після урочистостей, — зобов’язувала до абсолютної чистоти звучання. Глядачі імпровізованої зали просто неба, зокрема жінки поважного віку у святкових хустках, прислухалися до виступів академічних і аматорських колективів, тамуючи подих. І хоча кожному хотілося поспілкуватися з друзями і колегами, люди припиняли балачку і пошепки казали один одному: «О! Та це ж Національна заслужена капела бандуристів із Києва!».

Або: «Тихше! Хочу послухати вінничан». Вбрані у вишиванки або просто в ошатні блузи, люди, насамперед марківські, сприймали все, що відбувалось, із палким захватом.

Видавалося, ніби Микола Дмитрович — це їхній близький родич, із яким ні на мить не розлучались, та й буцімто знають найпотаємніші обставини його життя. Ну а славетні мелодії Леонтовича, хоч і співані-переспівані сотні разів, все одно сприймаються з таким трепетом, немов то сама молитва.

Столична капела бандуристів iменi Георгія Майбороди презентувала низку пісень в обробці композитора, зокрема такі як «За річкою, за Дунаєм» та «Їхав козак на війноньку».

Якщо виступи киян були поза критикою, то до вінницьких виконавців аматори ставилися не без ревнощів, знаючи багатьох із них особисто. З обласного центру сюди завітали академічний камерний оркестр «Арката» під керівництвом заслуженого діяча мистецтв Георгія Куркова та міський академічний камерний хор «Вінниця» (керівник — народний артист України, професор державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського Віталій Газінський).

З особливим почуттям вслухались у виступи колег учасники Тульчинської народної хорової капели. Колектив було створено самим Миколою Дмитровичем ще у вересні 1920 року! Можна собі уявити, до яких виконавських висот зобов’язує аматорів таке шляхетне похо­дження їхньої капели.

Виступили також хорові колективи Теплицького і Шаргородського районних будинків культури, вокальний ансамбль Вінницького училища культури і мистецтв імені Леонтовича.

Хоча формально музей складається з чотирьох залів, при першому ж погляді виникає бажання поділити його навпіл — як колись ділили селянську хату. Одна частина — те, що стосується проблем фізичного виживання і щоденних турбот про хліб насущний, друга — для духовного, для безсмертя.

Інколи мені, після всього прочитаного про Миколу Дмитровича, здається, що ця людина не знала земних спокус, а точніше хапальних рефлексів, про які ледь не щодня сьогодні розповідає преса, розвінчуючи корупціонерів, — настільки чистим, прозорим і мистецьки бездоганним був його життєвий шлях.

А втім, і сьогодні вистачає тих, хто хотів би зобразити Леонтовича не таким... Тому й досі не припиняються розмови про декілька версій його загибелі. Я за основну версію: то була розправа комуністичної влади з митцем на світанку українського відродження... У принципі, кожну історію життя можна викласти по-різному — і як детектив, і як романтичну поему.

Своєрідність біографії Леонтовича полягає в тому, що в ній переплелися обидві лінії. Тому його історія й досі розпалює уяву.

ДЕТАЛІ

Історія сім’ї — під склом

На початку екскурсії привертає увагу величезний портрет Миколи Дмитровича над старовинним піаніно. Ідеться про збільшену копію малюнка, зробленого Борисом Рерiхом — професором Академії мистецтв у Києві, рідним братом відомого художника і мандрівника Миколи Реріха. Придивімось уважно. Це портрет людини, яка перебуває на межі фізичного і психічного виснаження.

Але ж на той час Леонтовичу всього сорок три роки. «Виснаження... Хіба так було?» — дехто не йме віри моїм словам. А чого дивуватися: громадянська війна, голод, відсутність ліків, замасковані і неприховані вороги, купа необлікованої зброї, пропагандистська тріскотня, русифікація, вимушене спілкування із солдатнею, яку треба вчити революційних пісень, платня за вчителювання у вигляді пакета борошна...

Як результат — практично цілковите припинення творчої роботи.

І смерті однодумців — українських діячів культури — буцімто через нещасні випадки або загибель від руки бандитів, а часто й від хвороби. Леонтович не міг не зробити висновкiв про справжні цілі більшовиків в Україні. Брат-військовослужбовець Олександр недарма кликав Миколу до Польщі, але той відмовився.

Історія сім’ї — під склом: старовинні фотографії, архівні документи, оригінальні рукописи, перші сторінки виданих Леонтовичем збірок подільських пісень у його обробках. Перлини народної музики, неоціненні шедеври.

Близько двохсот обробок народних пісень, власні твори, зокрема духовного змісту, одноактна опера «На русалчин великдень» ... Щасливий той, хто торкався цих сторінок хоча б у білих рукавичках в Інституті рукописів Національної наукової бібліотеки імені Вернадського — там тепер зберігається особистий архів композитора, вивезений до Києва його найближчим другом Гнатом Яструбецьким.

А піаніно, на якому грав сам Леонтович, донедавна стояло у музеї Тульчина, де пройшла основа частина творчої і педагогічної діяльності композитора. Інструмент у доброму робочому стані. Як річ, що пов’язувала Миколу Дмитровича зі світом музики, а отже з безсмертям, піаніно отримало довічну прописку в першому залі.

В іншому музеї зберігся ще один інструмент, на якому Леонтович акомпанував хору впродовж кількох років — фісгармонія з актового залу Кам’янець-Подільської семінарії. Тепер це власність тамтешнього історичного музею-заповідника.

Далі — світ речей, які оточували батька і сина Леонтовичів: софа, на якій було вбито Миколу Дмитровича, обідній стіл, етажерка з книгами і одягом, посуд, малюнки, тонесенький килим. І знову ноти, оригінали партитур, листи до дружини...

Усе витончене, ефемерне — так, ніби тут жили не люди, а ельфи. Про те, що це були все-таки люди з плоті і крові, які потребували одягу, нагадує швейна машинка, на якій дружина Леонтовича Клавдія обшивала сім’ю. Зокрема, зліпила зі шматків якоїсь тканини «зимову» шапку чоловікові. В ній він і вирушив в свою останню пішу подорож із Тульчина до Стражгорода, а потім до Марківки.

Остання зала фіксує славу Миколи Леонтовича. Гіпсове погруддя композитора — робота відомого львівського скульп­тора Галини Кальченко. Плазмовий екран, співи закордонних колективів, електронний довідник. Книги, диски. Слава жива, не монументальна, і, як бачимо, вона навіть сьогодні зазнає різних тлумачень.

Наступного року виповниться 140 років від дня народження композитора.

Тетяна КОВТУН, Україна молода

30 листопада

Інші дати
Володимир Рибак
 (1971, м. Горлівка Донецької обл. – 2014) – український політик, депутат Горлівської міськради, закатований сепаратистами за спробу зірвати прапор самопроголошеної ДНР і замінити його українським стягом. Герой України.
 
Розгорнути
Народився Назарій Яремчук
(1951, с. Рівня, Чернівецька область – 1995) – популярний український естрадний співак (тенор). Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка за концертну діяльність 1973 – 1995 років (посмертно).
Розгорнути
Народився Ярослав Стельмах
(1949, м. Київ - 2001 - український драматург, прозаїк, перекладач. Автор п'єс "Шкільна драма", "Провінціалки", "Емма" та ін., а також кількох кіносценаріїв та книжок для дітей.
Розгорнути