Щоб не читати Григора Тютюнника, я ховала його книжки подалі в шафу. За кілька днів, щоправда, знову розкопувала. Тютюнника читати часом просто бракує сил. Щойно починаєш, як сльози самі спочатку набираються, а тоді роблять такі рівчачки від очей і пливом пливуть додолу.
В моїй дитячій душі, напевне, часом оселялася душа Павлентія з «Вогника далеко в степу». А ще в дитинстві я бачила, як співав мій дід із братовою, тьотею Лисаветою, Люсею. Так, наче світу не існувало, тільки ці два голоси, та долоня у діда на очах, та невідривний тьотин Люсин погляд – ніби в себе, й ніби в дідове обличчя, й ніби в такі далечі, куди людській істоті не те що зором, а й думкою годі сягнути. Рідний брат мого діда Санька, Василь, загинув на війні. Дід допомагав удові в господарстві, вивчив її сина, мого хрещеного Петра Васильовича. Коли тьотя Люся помирала від раку в далекому Оренбурзі, куди її забрав син-геолог, моя бабця Ганна сказала дідові: «Поїдь, попрощайся». І дід поїхав. Згодом у «Трьох зозулях з поклоном» знайшла майже нашу родинну історію.
Я думала, що колись побачу Тютюнника й притьмом кинуся йому розповідати, що в дитинстві просила птахів, аби принесли мені тата з вирію, і що довгими інтернатськими ночами мріяла, сховавши голову під подушку, як піду в ПТУ, вивчуся на трактористку, зароблю бабі на нову «плюшку», а собі – на піаніно.
А ще розкажу, як на все життя зненавиділа гімн СРСР. На навчальному корпусі інтернату в Суходольську був гучномовець – такий рупор із роззявленим ротякою, звідки безперестану линули бадьорі російські співи. Вдень,поки йшли уроки, та вночі безпорадно принишклий, рано-раненько він відривався на повну: рівно о шостій із його нутрощів гвалтом вистрибувало: «БАМММ!!!!» а враз потому істеричне: «Саюз нерушимий республік свабодних…» І семирічне дівча, яке заснуло хіба на світанку, зморене слізьми та мареннями про домівку, підкидалось усім тільцем, стріпувалося, мов горобець у чужій долоні, й усе маленьке єство заливала нестерпна туга.
Я мала це розповісти саме Григорові, бо гадала, що ніхто-ніхто б не зрозумів, окрім нього.
І про Донбас, мабуть, із ним можна було поговорити. Ну от, приміром, у такий точнісінько барак, як той, де жив Климко удвох із дядьком Кирилом, я не раз бігала до подружки Валі: «Жили вони в залізничному бараці при самісіньких коліях. І коли мимо гуркотів важкий ешелон, барак теж ніби зривався з місця: двигтіли стіни, дрижала підлога, бряжчали шиби у вікнах, а барак мчав і мчав.Потім, коли ешелон даленів, гуркочучи тихіше й тихіше, барак знову зупинявся і стояв, як і раніш, і під вікнами в нього знову цвірінчали горобці»… («Климко»).
А вже про степ – найлюбіше, відколи себе пам’ятаю — й поготів. Він так само серцем вбирав ті пахощі чебрецеві, полинові й ще бозна які, те коливання ковили, той голосок жайвориний, наче небесне джерельце.
І про перше кохання, як у «Зав’язі». Й про Катрю («Оддавали Катрю») — точнісінько про сусідську Галю, за двір од нас. Галя приїздила з Молодогвардійська, тоненька, як свічечка, розказувала про жениха- маркшейдера. Коли вперше приїхала з ним до батьків, той маркшейдер насамогонився і голосно збиткувався з «хахляцкой мови». (У Тютюнника це так:«Дають хохли! —захоплено сказав до молодого хлопчина, що приїхав разом з ним «Волгою». Голосно сказав, сподіваючись, мабуть,що його за піснею не розчують»). І плакала Галя, криючись від суворого маркшейдера, точнісінько як Катря, тільки не у «Волгу», а в «Москвича» сідала.
Зрештою, може, й розповідати мені не довелося б нічого, бо все, що було з моїм селом, ріднею й односельцями– Григір Михайлович наче знав, ніби списав із їхніх доль і сердець.
Зустрітися з Григором Тютюнником мені випало в січні 1977-го. Не переповідатиму, за яких обставин, не про це зараз. То була зовсім коротенька зустріч, і небагато слів, і його очі, повні сивої туги – воно залишиться зі мною.
А за чотири роки його не стало.
Сніжного київського квітня (такого сніжного, що ніби й не квітень) я чалапала на Байкове. Зайшла до цвинтарної сторожки чи як вона там називається, спитала, як знайти могилу Григора Михайловича Тютюнника. «Коли помер?» — діловито спитав дядько. – шо, місяць тому?» Дістав товстого зшитка, як тепер би сказали, формату А4, розлініяного всередині, й сухі рядки писаного від руки тексту вдарили як громом. І такі мене охопили горе та печаль, що й справді – «вийшов би на вулицю та й кричав»…
Стало враз просто і ясно: не принесуть птахи з вирію тата, і ніколи так само, як у дитинстві, не зацвітуть оріхівські садки та вибалки, й ніколи я не розкажу Григорові про свого діда, і тьотю Люсю, й чому з дитинства ненавиджу гімн СРСР…
Направду всі мої спогади про дитинство поставали ніби під уважним поглядом Тютюнника. От пригадаю, як ходили з бабцею поночі буряків корові насмикати з радгоспного поля, вона несе той непідйомний лантух, та все мені втовкмачує пошепки: «Як наскочить об’їждчик та битиме батогом, ти гляди не падай, бо конем затовче, тікай хутко, тільки за юпку держись, бо в темноті загубишся». Й мені, п’ятирічній, так лячно того об’їждчика й темряви, так баби шкода й худезної нашої корівчини… Пригадаю — і ніби розказую це Григорові. Або він мені…
Коли вже мешкали в Києві, в гімназії мою донечку вчила української мови і літератури Людмила Василівна. Донечка говорила, що вона дуже вимоглива, але хороша, тільки смутна, немов щось їй болить. Це була дружина Григора Тютюнника.
Якось після уроків зайшла до кабінету української мови й літератури. Познайомилися з Людмилою Василівною, в кімнатці за кабінетом приязно чаювали, говорили про доньчине навчання. «Я дуже люблю творчість Григора Михайловича», — бовкнула я. І стало мені так встидно тої банальності, аж запекло. А Людмила Василівна промовчала, не піднімаючи обличчя. Оце зараз говорю ніби й до неї, ніби пробачення прошу…
В дитинстві була у мене найулюбленіша, найкоштовніша іграшка – називалася калейдоскоп, хоч ні я, ні бабця з дідом того не знали. Його картонний корпус був помережаний синім, білим і червоним. Моя мама була тоді в Сибіру несходимому, а бабця й дід тішили, чим могли на ті голодні часи. Всередині калейдоскопа був цілий світ, його скельця складалися в незбагненні квіти й візерунки, щойно прикладеш до ока, як стаєш таким щасливим, що знявся – і полетів би.
Це я до того, що в когось про Григора Тютюнника розповіді, звичайно, вдатніші, цікавіші, хтось із ним не раз мав душевні розмови, близько знав його багато літ. Та нехай і моя оповідь буде маленьким скельцем у калейдоскоп із згадок про людину з великим, стражденним і люблячим українським серцем і з великим талантом любити кожнісіньку живу часточку цього наївного, вразливого, дивного народу.
Про людину, яка в одному зі своїх оповідань сказала:«Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові» («Коріння», 1978р.).
__________
Написано з любов’ю і вдячною думкою про «Климка», «Три зозулі з поклоном», «Холодну м’яту», «Проти місяця», «Вогник далеко в степу», «Коріння», «Вуточку», «Чудасію», «День мій суботній», «Крайнебо» і про багато іншого, що написав Григір Михайлович Тютюнник, який усе про нас умів сказати словами…
Олена Бондаренко, літераторка, Громадськй рух Миколи Томенка «Рідна країна»
Довідково: Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. в селі Шилівка на Полтавщині в селянській родині. 1937 р. Григорового батька Михайла Васильовича арештували енкаведисти, із «Сибіру несходимого» він уже не повернувся.
Хлопчика забрали до себе, в село Щотове Луганської області, батьків брат Филимон Васильович і його дружина. «Вони обоє працювали в школі. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала українську мову й літературу. З того часу я запам'ятав «Як упав же він з коня», «На майдані». Я любив і знав казки Пушкіна і безліч українських народних казок, з яких я найбільше люблю й зараз «Котигорошко»», — згадував пізніше Григір Михайлович.
1938 р. Григір пішов до школи — до українського класу, в якому було всього семеро учнів і який із цієї причини небавом був розформований. По закінченні п’ятого класу в ремісничому училищі вивчився на слюсаря: «Після закінчення п'ятого класу пішов я в Зіньківське РУ № 7, щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів, і врятували нас із мамою у 47-му: я носив «з города» щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому, в кишені, як порожній гаманець»…
Після училища працював на заводі ім.Малишева в Харкові, та заслабував на легені й повернувся до рідної Шилівки. За те, що не відпрацював «положених» після училища трьох років, опинився на 4 місяці в колонії. Потім працював на Донбасі – в колгоспі, на будівництві ГРЕС і відбудові шахт.
Служити довелося у Владивостоку, в морфлоті. Повернувшись зі служби, вчився у вечірній школі, Харківському університеті на філфаку (російська філологія). Там познайомився із майбутньою дружиною Людмилою, студенткою відділення української мови та літератури.
По закінченні університету вчителював у вечірній школі, згодом оселився в Києві, працював у «Літературній Україні», видавництві «Веселка», сценарній майстерні кіностудії ім. О.Довженка — зокрема, писав сценарій до фільму за романом «Вир» старшого брата, Григорія Тютюнника.
Перше оповідання – «В сутінки» — вийшло друком 1961 р. в журналі «Крестьянка» (російською мовою).
Автор збірок оповідань «Зав’язь» (1966 р.), «Деревій» (1969 р.), «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Отчие пороги» — в перекладі російською (Москва, 1975), «Коріння» (1978), книги оповідань для дітей «Ласочка» (1970) та казок «Степова казка» (1973).
Любив і переклав українською твори Василя Шукшина: 1978 р. у видавництві «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіноповістей «Калина червона».
Повісті «Климко» (1976 р.) та «Вогник далеко в степу»(1979 р.) були відзначені в 1980 р. літературною премією імені Лесі Українки.
1989 р. творчість Григора Тютюнника була відзначена Державною премією ім. Тараса Шевченка (посмертно).
В останні місяці життя працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного».
У щоденнику Григір якось занотував: «Правильно писав Григорій в одному листі в Харків: «Серце у тебе не захищене»»… Не в змозі зносити знущання чинуш від літератури та «розгроми» комуністичних соцреалістів-критиків, у ніч на 6 березня 1981р. наклав на себе руки. «Помучте іншого…» — слова з останньої записки, які запам’яталися дружині. Саму записку вилучили без сліду міліціонери.
_______________
Маленька післямова: Випадково на очі потрапило інтерв’ю пані Людмили Тютюнник газеті «Дзеркало тижня» напередодні письменникового 75-річчя. На питання, чи плануються ювілейні заходи, вона відповіла: «Точно я й не скажу. Хотілося б, щоб це було на державному рівні. Ми писали президентові Віктору Ющенку, але відповіді не отримали».
Чи планує влада якось згадати на державному рівні цього, за визначенням фахівців, «одного з найталановитіших українських письменників ХХ століття» на його 85-річчя, себто цьогоріч? З огляду на те, як вона (влада) ставиться до вшанування видатних українців, та й загалом до українських культури та історії, — питання видається риторичним.
А тим часом до Григорового ювілею готуються земляки-полтавці. Заплановані заходи до 85-річчя письменника у Хмельницькій, Волинській та інших обласних бібліотеках.
Пишаюся тим, що мій товариш і земляк-луганець, народжений на Полтавщині, відомий літературознавець Олекса Неживий, упорядкував, підготував до друку (примітки, редагування) та видав унікальні «Щоденники, записники» Григора Тютюнника (Луганськ: Знання, 2005. — 262 с. ) й загалом присвятив життю і творчості Г.М. Тютюнника три свої видання.
«Рідна країна»
