chrome firefox opera safari iexplorer

Земляки Олександра Олеся хочуть перепоховати його в рідному місті

21 січня 2017 о 18:52

Мала батьківщина Олександра Олеся — містечко Білопілля на Сумщині. На вулиці, названій його ім’ям, зберігся будинок, у якому він народився. Майже поряд — величний Покровський собор: тут хрестили майбутнього автора рядків «Сміються, плачуть солов’ї». Є пам’ятний знак, парк, музей, освячені його іменем.

Днями вкотре побував біля хатини, дбайливо обкладеної білою цеглою, затримався поглядом на віконній шибці, в якій, здалося, назавжди збереглося тепло дитячих очей малого Сашка.

І подумалося сакраментально-драматичне: чи міг хто передбачити, що через більш як сім десятиліть після поховання поета матимемо «розриту могилу» на одному з празьких кладовищ? Що прах великого українця і його дружини опиниться в мішках і чекатиме своєї долі в депозитарії? Що українське суспільство здригнеться від страшної наруги над пам’яттю двох небіжчиків і замислиться: чому таке трапилося у зовні цивілізованому світі, який сповідує християнські цінності?

Можна продовжувати запитання і шукати варіанти відповідей, починаючи від тієї, що й серед гарної капусти трапляються гнилі качани, і закінчуючи посиланням на тамтешнє законодавство, інші причини-обставини.

Однак…

Чи могло таке трапитися в Україні — місті, містечку, селищі, селі, хуторі? Навіть із прахом не якогось визначного діяча, а звичайнісінької людини — місцевого чи з чужих країв? Перед Вічністю всі рівні.

Хоч би скільком співрозмовникам ставив запитання, чув єдине: борони Боже.

Але що є, те є, і від цього нікуди не подінешся. Єдине, що залишається, — не тільки замислитися, а й зробити все, щоб таке ніде і ні з ким не повторилося.

Віднедавна з’явилася цифра 250 тисяч — саме стільки могил українців розкидано в білому світі. Не варто вдаватися у перелік прізвищ, оскільки він ніколи не буде повним, хоч у пам’яті відразу зринають щонайменше кілька десятків історичних постатей.

То чи не трапиться щось схоже в якійсь іншій чужині? Ніхто ні від чого не застрахований. Але перестрахуватися можна і вкрай потрібно: про вшанування пам’яті тих, хто, волею долі опинившись далеко від рідних місць, назавжди залишилися на чужині.

Ідеться насамперед про облаштування загальноукраїнського Пантеону Слави, необхідність у якому вже перезріває. Бо хоч би скільки посилалися на набір труднощів — від фінансових до суспільних, — ситуація не зміниться.

Як варіант — скористатися власним досвідом. Наприклад, у колишній гетьманській столиці Глухові височіє Трьох-Анастасіївська церква — пам’ятка архітектури та монументального мистецтва. Споруджена наприкінці позаминулого століття коштом відомих підприємців і меценатів братів Миколи та Федора Терещенків, вона стала і родинною усипальницею представників цієї династії.

Місто шанує пам’ять про Артема Яковича Терещенка, його дружину Єфросинію Григорівну, їхніх дітей Федора та Миколу, до речі, прапрадіда нинішнього Глухівського міського голови Мішеля Терещенка — великого француза з міцним українським корінням.

Чим не приклад високої духовної моралі, коли йдеться про зберігання пам’яті про знаних земляків?

Зрештою, в кожного є маленька батьківщина: там, де людина побачила світ, за потреби приймуть і на вічний спочинок. І це не просто символічно, а насамперед справедливо стосовно тих, хто, завершивши земну дорогу, назавжди знаходить прихисток у себе вдома.

Як і з Олександром Олесем. Нині в Білопіллі та загалом Сумській області збирають підписи під електронною петицією, розміщеною на сайті Президента України із проханням перепоховати поета-земляка та його дружину в рідному місті, поруч із Покровським собором.

Логічно? Вмотивовано? Авжеж. Могила буде завжди доглянута і впорядкована — земляки ніколи не зрадять і турбуватимуться про її стан. До слова, місцева та обласна влада готові перебрати на себе всі турботи, фінансові витрати, а Білопілля і край стануть містом та місцем, куди приїздитимуть тисячі шанувальників письменника.

Тож нині із журбою обнялася віра насамперед у те, що останки поета знайдуть вічний спочинок у рідній українській землі.

…Вірою звали дружину поета, яка все життя була його супутницею. Пішовши з життя через чотири роки після смерті чоловіка, вона назавжди залишилися біля нього. Тож віритимемо…

Олександр ВЕРТІЛЬ, «Урядовий кур'єр»

26 жовтня

Інші дати
Народився Дмитро Бортнянський
(1751, м. Глухів, Сумська область – 1825) - український композитор і диригент. Спільно з Березовським М.С. створив новий тип хорового концерту. Церковно-вокальний стиль Д.Бортнянського є вершиною тогочасного мистецтва.
Як славен наш Господь в Сіоні, Не може висловить язик, Великий в небесах на троні, Всесильний пан земних владик. Один Господь, один Ти славний, В сонячнім світлі й блиску зір явний! (Дмитро Бортнянський)
Розгорнути