Пам’ятаю, колись мене, молодого історика-дослідника та студентського активіста, перепинила якась жінка: «А ви часом не син того Томенка, який вірші та пісні пише?»
Так я дізнався, що в Києві є ще один Микола Томенко, чоловік більш відомий та знаний за мене, поет.
Щоправда, особисто познайомилися пізніше. Виявилося, що ми земляки, єднає нас рідна Черкащина (Микола Данилович зі Шполянського району, а я – з Чорнобаївського). Любов до рідного краю, рідних слова й пісні — це для українця теж велика об’єднавча сила. А поетичне слово Миколи Томенка, щире і хвилююче, стало мені близьким іще відтоді, коли на початку 80-х почув «Пісню про сивого лебедя» на музику Ігора Шамо, де є такі пронизливі рядки:
І вірю я,
Як лебедина зграя
Свою у небі пісню просурмить...
Хтось із людей мене згадає,
Хтось із людей колись мене згадає,
Я з Вами був і буду кожну мить!
Для кожної української людини Мати – найсвятіше, найдорожче. Горе, яке не минає — знаю це достеменно – втрата Матері. Микола Томенко втратив свою маму в ранньому віці, й рана залишається болючою донині.
Переді мною – «Трудова книжка матері», книга, яку отримав від Миколи Даниловича з дарчим написом. Я сказав би, що ця книга — данина синівської любові й пам’яті. Та, напевне, в тому й полягає великий поетичний талант, щоб через долю однієї людини, біль і втрати однієї родини піднестися до узагальненого образу всієї страдницької повоєнної України.
Українське село пам’ятає 1946-47 рр. як «другий Голодомор», коли посуха та драконівські плани заготівлі сільгосппродуктів призвели до масового голоду. Але й наступні роки, аж до початку 60-х, нічим не відрізнялися. Це були часи справжнього кріпацтва: нестерпно важка праця, відсутність лікарняних, пенсій, паспортів. У селян відбирали все, щоб тільки виконати план. Податками обкладали також усе: від яблуні чи вишні – до корівчини й курки. Одні різали худобу, вирубували сади й ішли етапом до Сибіру. Інші віддавали – чи в них відбирали — все, до останньої пшонини, рокуючи себе й дітей на голодну смерть.
Це щоб зібрати до зернини
Й САМИМ НЕ БАЧИТИ ЗЕРНА…
Моя стражденна Україно,
ТАКА У СВІТІ
ТИ ОДНА…
«Епічно-психологічна драма народного болю» — такий підзаголовок унікальної книги М.Д.Томенка. Ця драма складається з пожовклих сторінок маминої трудової книжки, де кожну сторінку неможливо читати без болю серця:
Ніч над буряками
На буряках один день – 0,95 трудодня
Буряк у руках цукровий,
Потріскані руки до крові…
Земля попід нігтями чорна…
Ці руки крутитимуть жорна,
Як Мама прийде з роботи.
Доїтимуть потім корову,
даватимуть мокру полову,
Топитимуть піч нахололу,
Щось нам приготують до столу.
А потім, як ляжемо спати,
До ранку сивітиме Мати…
Пережив справжнє потрясіння, читаючи поему «Летіли дзвони», автор так і сказав про неї – «поема потрясінь». Калейдоскоп епізодів, де змішалися кров, і приниження, й біль, де все – правда, основана на фактах та емоційно осмислена й перелита у рядки віршовані й прозові. Ось обідають косарі. «На обід буди яшні галушки… Юшку ложками сьорбали, а галушки настромлювали скіпками. ОДНА ЖІНКА ЛОВИЛА ТІ ГАЛУШКИ, АЛЕ НЕ ЇЛА, А СКЛАДАЛА В ХУСТКУ, ЩОБ ПОНЕСТИ ДОДОМУ ПУХЛИМ ДІТЯМ…»
Ось моторошна картина глуму з голодних жінок –в’язальниць. Уповноважений з району Серчаков, незадоволений темпами роботи охлялих людей, організовує «соцзмагання»: до косарки прив’язують шматочок сала – вертикально, щоб видно було здалеку. «В’язальницям сказали, що хто не буде залишати нев’язаних снопів на своїй ділянці, той і одержить сало». Біжить із останніх сил виснажена жінка, хапає снопа, перев’язує, біжить, не встигає… тихо і безнайдіно плаче… «НА ЇЇ ПУХЛИХ, ПОРЕПАНИХ ТА ТРАВМОВАНИХ КОЛЮЧОЮ СТЕРНЕЮ НОГАХ ЛУЩИЛИСЯ ЗАСОХЛІ СТРУМОЧКИ КРОВІ…»
Так, це страшна і болюча правда. Але тут не самі лише сльози й сум. Головне у книзі, на моє переконання – велика віра в Україну, в українську незнищенну душу – «найкоштовніше», за словами автора.
Микола Томенко – щедро обдарована людина: поет, публіцист, драматург. Я додав би – ще й працьовитий і відданий трудівник на просвітницькій ниві. Микола Данилович об’їздив усю нашу велику країну, ділячись своєю творчістю, пропагуючи нашу мову, літературу, культуру, даруючи свої пісні й вірші.
Для мене є очевидним, що світогляд Миколи Томенка будується довкола трьох найважливіших цінностей: рідна Мама, рідна земля – мала батьківщина; рідна Україна. З ними й заради них тривають поетове буття і творчість.
У вже згаданій «Пісні про сивого лебедя» є такі рядки:
І день мина,
І ніч сумна розтане,
І відлетять літа, мов журавлі...
Боюсь, коли мене не стане,
Щоб не казали люди, не казали,
Що вік прожив я марно на землі.
Можна з упевненістю сказати, що Микола Данилович свої 80 років прожив зовсім не марно. А разом із тим – попереду є ще доволі часу і для творчості, й для життя!
Микола Томенко, політичний і громадський діяч, професор Національного університету ім. Т.Г.Шевченка
