Мої земляки-луганці за будь-якої влади уперто виживали на «закрутках». Саме о цій порі літа у підвальчиках, сарайчиках, кладовках, на антресольках і просто під шафами та сервантами починають громадитися слоїки, баночки, «четвертя» з вареннями й компотами, а за пару тижнів – і з огірками-помідорками.
Чимало народу везло те добро зі своїх приміських шести соток, хтось – від заміських родичів. Дехто, не маючи ні належних соток, ані належних родичів, здебільшого купляли. Скажімо, на оптовому базарі.
Купляли й перли додому, дорогою люто сварячи владу. Ні-ні, це не за радянських часів, – і не стільки тому, що співрозмовник донесе. Просто радянський триб життя, за дуже незначним винятком, усіх цілковито влаштовував. За недавніх, але ще тіпа українських, часів, вергаючи «кравчучку», сварили «розкольника Кравчука», «варовку Юльку», «фашиста Ющенка», коли-не-коли підсварювали місцевих божків, Єфремова-Тихонова (Януковича – в жодному разі,«батя» — то святе).
Між «закрутками» збігали на референдум: «Забєрі нас, Расія!» і «Путін, пріді!». Докликалися, «прішол». З подарунками: почало «прилітати». В сусідньому будинку за одним «прильотом» полягло п’ятеро душ, тоді ж у нашому шибки повилітали.
Помалу видибали – з підвальчиків, сарайчиків, туалетів — хто де ховався. Взялися до «закруток» — якщо давали воду та електрику. Лаяли «хунту» і «каратєлєй», тішилися «пабєдамі».
На наступні «закрутки» вже не літало, а що по ночах п’яні «рєбята» носилися на віджатих джипах та обкурені апалчеченци по-своєму волали – усе під стрілянину, щоб веселіше, — так то ж свої, защітнікі…
Десь перед минулорічними закрутками почали тверезіти. На Центральному ринку зненацька чоловік зчинив лемент: «Ідіоти! Што ми надєлалі! Плохо нам било на Украінє! А тєпєрь как жить, как? Молчітє, уроди?»
Більшість мовчала, похнюпившись, дехто так само дико заволав, що зараз покличе «рєбят» розібратися з «дівєрсантом». Знайшовся один — вивів мужика з черги й хамиль-хамиль – подалі. «Ви ж – доросла людина, знаєте, що можуть просто застрелити!» А той все: «Ідіоти! Ідіоти!» — і плаче. Алкаголік, мабуть, абстінєнт — заістерив, бо пиво закінчилося…
Цьогоріч «закрутки», здається, «потягнуть» тільки ті, в кого шість соток, та й то якщо виросло. У Станицю до родичів не находишся: он лише за останню добу контрольний пункт в’їзду-виїзду пройшло 6886 людей. Купляти? Та, мабуть, теж не з руки. Помідорки – 45 рубчиків, огірки – 40, часничок – 200…
Але життя ж триває, та да!
Бібліотека Горького проводить літературний конкурс «Язик, на котором я думаю», «мінприроди» чистить Луганку (аж три кубометри сміття зібрали!), у прилеглих лісах розплодилися вовки та лисиці, погоджено постачання води «з України»…
Вони так говорять: «з України», або «з контроліруємой ВСУ теріторіі».
Багато хто далі отримує пенсії з двох боків.
Дехто й живе «на два двори»: якийся час «тут», якийся – «там». За «поребрик» майже ніхто вже не виїздить, якщо й їдуть – то на «теріторію, контроліруємую ВСУ».
У тих, з ким довелося поговорити, про майбутнє чітких уявлень – жодних. Дедалі більше народу розуміє, що Путін «прішол», але брати до себе гамузом горопашний Донбас не збирається. Водночас стосовно України у мізках, забембаних роспропагандою, поки що, здебільшого, жодного конструктиву. Та й таке. Життя одним днем...
Наразі українська влада теж, видається, не зовсім човпе щодо майбутнього Донбасу. Ніби хочемо повернути Донбас, ніби «там наші люди». А під ложечкою смокче при думці про зруйноване, розграбоване і понищене все, про мислячих категоріями спочилої в Бозі держави Рад, озлоблених, змучених ненавистю людей, про все те, чого так і не змінили за 25 років незалежності й що, ніде правди діти, ментально у масі своїй українським не було і не стало…
Дехто зі звиклих бачити Донбас лише як територію власного збагачення, після Майдану Гідності втекли були до країн свого основного громадянства. Уздрівши, що нічого злого їм «влада Майдану» не зробить, жвавенько повертаються до подальшої діяльності. А що вона їм зробить, коли й самі нинішні владці за таку територію мають уже не Донбас, а цілу Україну? З обох боків – самі «договороспособниє»…
Війна, скоріше за все, триватиме доти, доки вони не виявлять, що ні збагатитися, ні торгувати між собою вже немає чим. Або – що менш вірогідно — нема як. І тоді постане доленосне питання: що Україні робити з Донбасом? Точніше, що Донбас робитиме з України? Яких «закруток» очікувати?
Олена Бондаренко
