100-річчя Української Революції спонукає до роздумів і бодай спроб осмислити історію нашої держави поза політичними нашаруваннями і спекуляціями.
Одна з соціологічних компаній у 2016 році опитала українців на предмет ставлення до окремих історичних постатей. За цим опитуванням, до одного із засновників УНР, Головного отамана українського війська Симона Петлюри, ставилося позитивно 26% опитаних, негативно — 45% , не визначилится зі своїм ставленням майже 25%. Тобто наявні як незнання української історії, так і перебування під впливом живучих антиукраїнських стереотипів.
Безумовно, велику роль у формуванні ставлення українців до своєї ж таки власної історії та її особистостей відіграли радянські псевдоісторична наука та більшовицько-комуністична пропаганда. З-поміж усіх республік тодішнього Союзу чи не найбільших перекручування і фальшування свого минулого зазнала саме Україна. Нічого дивного, адже саме українську історію російські шовіністи намагались і намагаються привласнити — від часів самодержавства й до наших днів.
Нині чимало науковців, письменників, засобів комунікації докладаються всіма силами, аби донести суспільству історичну правду. Це тяжка і тривала праця. Але вона дасть свої плоди, якщо влада зацікавлена у побудові української держави на основі українських світоглядних цінностей та на прикладах діяльності їхніх носіїв. Зацікавлена, у тому числі, й в очищенні історичних персоналій від пропагандистського намулу.
Комуно-імперська ідеологія та історична наука, що в Росії одвіку була і лишається на службі ідеології, виписали образ Симона Петлюри як такого собі погромника-антисеміта. Раз по раз у ролі «судді» Петлюри вигулькує, в силу своєї малообізнаності чи з інших причин, котрийся політичний актор — одинак або ж представник цілої структури, від імені якої й голосить нібито свою позицію.
Розвінчання міфів потребує звернення до постатей знаних,авторитетних і – що не менш важливо – обізнаних. Такою постаттю є Володимир (Зеєв) Жаботинський (1880—1940р.р.) – один із лідерів всесвітнього єврейського національного руху — сіонізму, творець Єврейського легіону та молодіжної сіоністської організації «Бейтар», письменник і публіцист.
Здавалося би, Жаботинський якраз і мав би виступати проти «погромника» Петлюри! Але…одного разу він сказав: «Коли я помру, ви можете написати на моїй могилі: «Це людина, що підписала угоду з Петлюрою»». Чому?
Чому, самовіддано змагаючись за національні та політичні права свого народу, Жаботинський палко підтримував український національний рух?
Ще у 1911-14р.р. в багатьох своїх статтях В.Жаботинський активно підтримував національні прагнення українців, наголошував на тому, що вони, прагнення, в українців та євреїв однакові – здобути і будувати власну державу. Як зазначав Євген Чикаленко, 1911р., під час зборів в українському клубі, Жаботинський говорив про однакові потреби євреїв та українців, про те, що «у них… одні завдання та однакові вороги… як у них на черзі боротьба з обрусителями та полонізаторами, так і в нас, а через те нам треба координувати нашу діяльність».
Блискучим уроком українського патріотизму для наших недопатріотів мав би залишатися «Урок юбилея Шевченко» (1911р.) авторства сіоніста В.Жаботинського. «Он (Шевченко, — О.Б.) дал и своему народу, и всему миру яркое, незыблемое доказательство, что украинская душа способна к самым высшим полетам самобытного культурного творчества. За то его так любят одни, и за то его так боятся другие…» «Можно выбросить все демократические нотки из его произведений (да цензура долго так и делала) – и Шевченко останется тем, чем создала его природа: ослепительным прецедентом, не позволяющим украинству отклониться от пути национального ренессанса…»
22 січня 1918р. Українська Центральна Рада ухвалила перший у світовій практиці закон про національно-персональну автономію. Згідно з ним, найбільші національні меншини, в тому числі – єврейська - могли створити Національний союз, який мав право законодавчої ініціативи та врядування, а органи Нацсоюзу мали статус державних. Цей закон увійшов окремою частиною до Конституції УНР. В уряді УНР був міністр єврейських справ.
А це — звернення «До населення України» за підписом Головного отамана військ УНР Симона Петлюри: « …та сердечна зустріч, яку проявило єврейське населення при поверненні нашого війська на рідну територію в минулому році, ті сльози, якими єврейське населення проводжало наше військо, і той жах, який охопив єврейське населення перед навалою більшовиків, ті десятки тисяч євреїв, що потягнулися за нашим військом, тікаючи від більшовицької навали, і що тут, разом з нами,на чужині, ділять нашу долю і мріють нашими мріями, – все це переконало цілий світ, що бандити не ми, а самі більшовики.
…Тяжко мені чути більшовицьку брехню про вас, брати-селяни, і коли б серед вас завелась яка паршива вівця, яка плямує усіх вас ганебними бандитськими вчинками, мусите викинути її з ваших рядів негайно…
Як Головний Отаман Війська Українського я наказую вам: більшовиків-комуністів і інших бандитів, що роблять єврейські погроми та нищать населення, карати безпощадно і як один стати в оборону бідного змученого населення і через ваші військові суди розправлятися з бандитами негайно.»
У кожному окремому випадку антиєврейських дій уряд УНР, а потім Директорія, створювали Надзвичайну слідчу комісію. 14 червня 1919 р. Кабінет народних міністрів, заслухавши на засіданні доповідь міністра єврейських справ про погроми у Кам’янці та Проскурові, ухвалив: «Вжити рішучих заходів до цілковитої ліквідації погромних протиєврейських подій, а винних притягнути до суворої кари за законами військового часу».
25 травня 1919р. був ухвалений Закон «Про утворення Особливої комісії для розслідування протиєврейських погромних дій». Комісія отримала повноваження засуджувати винних до смертної кари, крім того, зазначалося, що « …комісія має право безпосередньо підіймати карне переслідування проти урядових осіб всіх рангів, як за загальні, так і за службові карні вчинки, що в зв’язку з погромними подіями».
За особистим наказом С.Петлюри був заарештований і розстріляний саме за погроми відомий отаман Семесенко.
26 серпня 1919 року в місті Кам’янці-Подільському відбулася конференція єврейської соціалістичної партії Поалей-Ціон, яка схвалила діяльність уряду УНР.
У вересні 1921р. в Карлсбаді, перебуваючи на 12-му Сіоністському конгресі, Володимир (Зеєв) Жаботинський зустрівся з представником уряду УНР в екзилі Максимом Славинським і підписав угоду про створення в українській армії – в разі повернення в Україну — єврейського збройного формування. Пам’ятаєте – «Людина, яка підписала угоду з Петлюрою»?..
Перекреслює інсинуації довкола нібито «погромництва» Петлюри відоме інтерв’ю, що його дав Володимир Жаботинський 14 липня 1926р., на сороковий день убивства Симона Петлюри в Парижі, нью-йоркському виданню The Jewish Morning Journal. «Hi Петлюра, ні Винниченко, ні решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, «погромниками». (...) я добре знаю цей тип українського інтелігента-націоналіста з соціалістичними поглядами. Я з ними виріс, разом із ними провадив боротьбу проти антисемітів та русифікаторів – єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів».
Під час суду над С.Шварцбардом, убивцею Петлюри, судове розслідування раптом набрало дивного напрямку: доводилася не провина обвинуваченого, а «виправданість» його дій нібито участю Птелюри у єврейських погромах. Відомі діячі єврейського руху – В.Жаботинський, А.Марголін, С.Гольдельман, Е.Добковський – заявили про помилковість звинувачень на адресу С.Петлюри. Елія Добковський письмово свідчив про участь у вбивстві Петлюри М.Володіна, якого він назвав агентом НКВС. Володін, як зазначив Добковський, був особисто знайомий зі Шварцбардом допомагав йому готувати вбивство.Однак свідчення не були взяті до уваги. (До речі, співробітник ОГПУ П.Дерябін 1926р. публічно свідчив у Конгресі США про організацію вбивства С.Петлюри агентурою НКВС. Однак і це було проігноровано.)
Адепти «рускаго міра», ті самі «другіє», що й досі бояться Шевченка (Мазепи, Петлюри, Бандери) — продовжують слідувати своєму улюбленому «розділяй і владарюй»: підтасовують, фальшують, маніпулюють, аби ятрити справжні та вигадані рани суспільного минулого. Путін договорився навіть до того, що Петлюра — «Это человек нацистских взглядов, антисемит, который истреблял евреев во время войны…» Залишимо невігластво Путіна його радникам і зазначимо, що реакція диктатора держави, яка воює проти України, аж геть не дивує. Так само лишаємо підживлювання бородатих радянських міфів на совісті тих, хто активно прислужує «рускому міру» — вони краще знають, які з того мають дивіденди.
Ми про інше. Про те, що сильна країна – та, яка захищає честь своїх героїв, і гідна поваги країна – котра поважає себе, свої історію, культуру, мову, боротьбу за державність своїх попередників. Для цього всього лише й треба - знати свою історію і відрізняти (принаймні, вчитися відрізняти) зерно від полови. В цьому сенсі саме влада має давати суспільству щоденний приклад, а не маскувати за вишиванками свої, далекі від українських, погляди й переконання.
В іншому разі ми приречені перебувати у непристойній позі виправдовування перед усіма, кому заманеться коригувати наші національні історію та сьогодення. В позі, слід зауважити, абсолютно незручній для поступу і розвою.
Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
