Село Українка поступово щезає з лиця землі. Відбувається це відповідно до теорії «розбитого вікна». Помічено: коли в оселі розбилось вікно і його вчасно не засклили, то невдовзі під хатою з’явиться сміття, далі розіб’ють інші шибки, розберуть дах, стіни, а потім руйнація зачепить і будинки довкола. Коли й у кого в Українці було розбите перше вікно, не відомо, але ось уже цілі обійстя зникають з її вулиць.
Цупили і цуплять
ЯКБИ не пенсіонер Михайло Іванович Завада, який привіз мене у своє рідне село, то я б і не знав, що є така Українка на окраїні Красноградського району Харківської області. Михайло Іванович тут народився, закінчив школу, звідси рушив підкоряти широкий світ. Сягнув чоловік неабияких висот, дорісши до генерального директора, голови наглядової ради однієї з розгалужених мереж СТО, яка нараховувала по всій Україні близько півсотні підприємств. Живучи в столиці, малу батьківщину чоловік не забував: допомагав землякам асфальтувати дороги, газифіковувати Українку. Вірив, що колись полишить Київ і повернеться жити на Харківщину.
Михайла Івановича гріє спогад про те, як колись вони разом із батьком отримували на току пайову пшеницю. Тоді ще був тік, колгоспні комори, тракторна бригада, ферми... А тепер від них нічого не залишилося. Щось із того розпайованого майна розпродало начальство, залишки розтяг місцевий люд. Тобто цупили всі. Тепер на місці току, обсадженого тополями, — бур’яни та чагарники.
— Отут, де густо ростуть дубці, була школа, яку теж розібрали, а он там — дитсадок, неподалік нього стояв готель для приїжджих, — проводить для мене «екскурсію» селом Михайло Іванович. — А це вже й хати почали розкрадати. Ось на цій вулиці дев’яти будинків немає. А як же ж тяжко люди, більшість із яких пережила війну, вибивалися зі злиднів, будувалися, аби перебратися з-під солом’яних стріх під шиферні дахи. А що тепер? Спочатку цупили все із безгосподарних обійсть, потім почали нишпорити по хатах «дачників», тепер от лазять по льохах пенсіонерок. Он у баби Тоні майже всю консервацію винесли.
Батьківську хату Михайла Івановича, якого в селі поважають, довго не зачіпали, а оце у листопаді він навідався на рідне подвір’я — й серце кров’ю облилося: злодії розібрали газовий котел, відірвали й поцупили батарею опалення, стару швейну машинку «Зінгер», столярний верстат...
До чого тут поліція?
РОЗКРАДАЮТЬ хати вже не один рік, але мало хто звертається до правоохоронних органів. «Дачники» — переважно люди, яким дісталися батьківські хати у спадок, — живуть у містах, навідуються в село вряди-годи, і то влітку. Ті ж пенсіонери, котрі мешкають в Українці, не вірять, що поліція їм зарадить. Для зневір’я є причини. У Василя Яковича Крайового, приміром, колись украли молочні бідони, каструлі, чавунці. Коли він написав заяву в міліцію, то до нього заявився чи то слідчий, чи дільничний. Однак, замість того щоб шукати злодіїв, той почав умовляти Василя Яковича, аби він свої каструлі й бідони заявив як брухт, мовляв, потім йому чимсь допоможе. Міліціонер нічим Крайовому не допоміг, а справу на тій підставі, що вкрали непотріб, закрили. Мовляв, до чого тут поліція? Відповідно із показниками розкриття злочинів усе в місцевих правоохоронців було, як кажуть, «о’кей».
Тепер-от маємо нову поліцію. Туди й звернувся пан Завада з приводу пограбування батьківської хати. Заяву прийняли, зареєстрували, відкрили кримінальне провадження.
— В.о. начальника Красноградського відділення поліції Євген Олександрович Рудьман обіцяв знайти злодіїв,— розповідає Михайло Іванович.— Потім у село приїхав слідчий, далі розслідування нібито передали іншому... Два місяці минуло, а про хоч якийсь результат мене ніхто не повідомив.
А що ж місцевий «шериф», тобто старший дільничний Сергій Іванович Шарлай? Ця людина в себе на дільниці повинна знати, хто чим дише, хто цупить у людей із тинів каструлі, аби вторгувати у брухтових бариг на пляшку оковитої. Він мав першим вхопити дрібних крадіїв за руку, а разом із ними й тих, хто вже багато років поспіль нишпорить по чужих хатах. З Сергієм Івановичем пенсіонер Завада зустрівся не відразу, бо дільничний перебував у сорокаденній відпустці. Потім я був присутній при їхній розмові.
Спершу ми спокійно спілкувались. Якийсь час я навіть співчував дільничному, коли той розповідав, як у нього багато роботи. Красноградський район великий, а їх лише семеро на таку територію. Словом, крутяться «шерифи», як білка в колесі, за не надто велику зарплату — в Шарлая, скажімо, вона 8 тисяч гривень. Потім ми пішли подивитися на хату навпроти будинку Василя Яковича Крайового, де злодії вирвали плиту на погребі, поцупили диван, металеві речі... А опісля Михайло Іванович висловив незадоволення роботою поліції, яка, мовляв, тільки відписками займається. Коли ж дільничний заперечив — неправда, роблять вони багато, то Завада скипів:
— А що ви робите? Хіба ви знайшли злочинців, які в Українці розкрадають хати? — рубонув з плеча Михайло Іванович.
— Ми займаємося,— відповів дільничний.
— Чим ви займаєтеся? Як? Вас же навіть люди в селі не знають, більшість ніколи й не бачила, — стверджував Завада.
Останнє Шарлаю почути було неприємно. Він поквапився сісти у свою машину. Щоправда, на прощання пообіцяв знайти злодіїв: «Я вивчу, розберусь із цим пограбуванням. Розіб’юсь, але знайду крадіїв. Обов’язково про це сповіщу...». Завада гукав услід, що пограбували не лише його хату, постійно, безкарно цуплять у всіх, але слідчий на ці слова вже не зважав. Відмахнувся він і від мого прохання прокоментувати звинувачення Завади. Отож я пішов по селу, аби запитати людей, чи знають вони свого дільничного. З десятка опитаних Шарлая знав тільки один.
Як зламати теорію «розбитого вікна»
МИНУЛО три тижні після моєї поїздки в Українку. Злодіїв, зі слів Завади, ще не знайшли, але, мабуть, шукають, бо дільничного вже кілька разів бачили в селі. Однак, певен Михайло Іванович, коріння проблеми у самій системі, при якій село потерпає від злодіїв. Візьміть хоча б пункти прийому брухту. Вони скрізь: і в селах, і в райцентрах, і в Харкові. Машини, що курсують селами та в які складають крадене залізяччя, ніхто не перевіряє. Хто на них їздить, поліцію не цікавить. А мали б запитувати й реєструвати їх і дільничні, й представники влади, бо саме можливість безпроблемно продати крадене стимулює злодіїв. Проте у цій сфері крутяться великі гроші, більша частина з яких осідає у кишенях тих, хто дуже-дуже нагорі... Зрозуміло, чому приймальники краденого, як на мене, почуваються у безпеці.
Злодіячать, зокрема, й тому, що в багатьох селах вночі темінь, хоч в око стрель. Новий хрестищенський сільський голова Сергій Шатравка каже, що після того, як відновили освітлення вулиць Українки, крадіжок поменшало. Біда, що до часу, коли на стовпах засяяли лампочки, багато що вже було розкрадено. І ще одне: якщо раніше електрику на освітлення вулиць продавали громадам за нічним тарифом 0,25 грн, то тепер пільгу скасували. Доводиться платити 2 грн 34 коп. за кіловат вуличного освітлення. Для села це дорого, отож освітлюється Українка лише до півночі.
Якщо ж проблему міряти не сільським чи районним масштабом, а загальнодержавним, то корінь зубожіння й зникнення хат, а за ними й сіл, на мою думку, — в неправильних орієнтирах країни на холдингізацію сільського господарства. Кількість робочих місць у сільській території катастрофічно зменшується. Для латифундистів головне — вичавити якнайбільше зиску із землі, а виживання сіл — це не їхній головний біль. Словом, їм потрібні земельні площі, а люди на них — ні. З іншого боку, не можна замовчати й такого факту: в країні, де корупція стала нормою життя, крадуть усі. Кажуть: «Риба гниє з голови». На жаль, «хвіст» теж уже серйозно уражений. Різниця лише в тому, що одні цуплять, аби купляти яхти та вілли, інші — аби було чим похмелитись. Але й ті, й ті винуваті у тому, що зникають батьківські хати...
Леонід ЛОГВИНЕНКО
Харківська область
