84 роки тому столиця України переїхала до Києва

espreso.tv

Вчинивши державний переворот, більшовики прагнули будь-що закріпитися в Києві. Однак попри всі зусилля, в тому числі й спроби заколоту зсередини міста – їм це не вдавалося, надто слабкими були тут, у столиці «буржуазно-націоналістичної» УНР, їхні позиції. Тоді червоні взялися створювати власний «центр влади» — пролетарський, на противагу «міщанському» — на східних теренах.

12 грудня 1917 р. на так званому «з’їзді Рад» у Харкові (слід сказати, нелегітимному) в Україні було проголошено «радянську владу». 6 січня 1919 р. в Харкові був оприлюднений більшовицький «урядовий декрет», яким Україна стала називатися «Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). Її органи влади отаборилися в новопосталому центрі — Харкові.

Офіційно Харків досить довго не проголошувався столицею радянської України. Але він став політичним, адміністративним центром, і, як наслідок – сюди почали стікатися представники культури. Лише у травні 1929р. в тексті щойно ухваленої ХІ Всеукраїнським з’їздом рад нової Конституції УСРР з’явилася норма, якою визначалося: «Столиця Української соціялістичної радянської республіки є місто Харків». Проте і влада, й громадяни ставилися до цього як до явища тимчасового.

І справді, на початку 1930-х років у кремлівському партійному керівництві знову заговорили про перенесення столиці УСРР до Києва. Боятися більшовикам ніби вже було й нічого: тривалий спротив селян був знищений разом із самими селянами – під час Голодомору; повстанські загони розгромлені, а їхні отамани або загинули в боях, або були замордовані у більшовицьких катівнях.

18 січня 1934 р. на пленумі ЦК КП(б)У другий секретар Павло Постишев(той самий, організатор Голодомору) повідомив, що ЦК ВКП(б) та особисто товариш Сталін пропонують перенести столицю до Києва. Позаяк є потреба «наближення уряду України, центрального партійного і радянського апарату до найважливіших сільськогосподарських районів, якими є райони, розташовані на Правобережжі, а також для подальшого і швидкого розвитку національно-культурного будівництва і більшовицької українізації на базі індустріалізації і колективізації». («Більшовицька українізація», слід розуміти – це остаточне знищення всього українського, — О.Б.)

24 червня 1934 р. до Києва передислокувалися ЦК КП(б)У, Рада народних комісарів УСРР та Всеукраїнський центральний виконком. На вокзалі прибульців зустрічали «Інтернаціоналом», короваями та квітами. Для привітань вишикували передовиків виробництва, комсомольців і піонерів. Після параду перед Оперним театром – за участю Київського військового гарнізону та фізкультурників — почали ділити приміщення для влади. Тим часом місто гуляло і веселилося: 24 червня було оголошене неробочим днем (щоправда, з наступним відпрацюванням).

Офіційно Київ став столицею 1 серпня 1934р., а столицею УСРР його було оголошено у Конституції 1937р.

Згадавши про «розподіл приміщень», варто сказати, що іще 27 січня Київська обласна рада заборонила «всім без винятку установам, підприємствам і приватним особам обмінювати службові або житлові приміщення». Секретар Київського міськкому КП(б)У Черняховський вирішив по-своєму заспокоїти киян, котрі почали вже було панікувати: доручив скласти «липовий» план житлового будівництва та скерував його до райкомів, аби вони роз’яснювали людям, що квартири будуються масово, житла не бракуватиме, всіх забезпечать. Люди почали самотужки поширювати «план», у результаті Черняховського виключили з партії, а добровільних агітаторів узяв до «розробки» НКВС.

Прибульці захоплювали приміщення. Так, представники штабу Українського військового округу «викинули» Ветеринарний інститут, що розташовувався на Банковій. Мешканців центральної частини Києва примушували звільняти квартири для партійних керівників та урядовців. Колишніх господарів заселяли до помешкань інших киян, незалежно від чисельності мешканців та «підселенців». Почалася зачистка: близько 30 кримінальників розстріляли, понад 2 тисячі етапували до таборів, 20 тисяч безпашпортних вивезли з міста.

У Києві почали наводити «столичний» блиск: поклали асфальт на Хрещатику, бруківку — на прилеглих вулицях; у центрі поставили сміттярки; там-таки в центрі встановили пости для регулювальників. Значно побільшало двірників, яких до того ж одягли у форму. Мешканці — тепер уже столиці — щиро дивувалися появі поливальних автомобілів. І – справжнісіньке тобі диво – на деяких вулицях з’явилися телефони-автомати!..

Підготувала Олена Бондаренко,