Постать Михайла Грушевського, напевно, не потребує коментарів і роз'яснень. Його праці не мають строку давності. І кожен, хто знайомиться з ними, відкриває для себе щось нове і навіть несподіване.

Андрій Топачевський у своїй статті для «Дзеркала тижня» вирішив зупинитися на тих аспектах його творчості, які актуальні й у наш час. На тому, що ми усвідомили і чого не встигли засвоїти з порад і передбачень Великого Українця.

«Добре робити історію важніше, ніж гарно писати її»

Цей вислів Михайла Грушевського допомагає зрозуміти його життєву і творчу мету. Як визначна особистість у гущі історичних подій, бере в них найактивнішу участь.

Інструментом творення Історії стає його публіцистика доби Української революції 1917–1921 рр. Її видано окремою збіркою з ґрунтовною передмовою Ігоря Гирича («Повороту не буде!». — Харків, 2015). Щирість і переконливість статей, есеїв, памфлетів, незрівнянна історична ерудиція автора стали набутком читача, що під тиском сучасних технологій почав було звикати до стислої, але безбарвної, знеособленої інформації.

Про особливості власної праці Грушевський писав у «Споминах»: «В кожній хвилі, в кожній стадії мого життя мушу мати перед собою якусь мету, котрій мушу віддатись ціло і без останку, доводячи свої сили до крайнього напруження, до самозабуття. І тільки тоді чую себе нормально, коли можу без перешкоди віддатися досягненню свого завдання».

Саможертовна вдача і наполегливий характер ученого виразно проступають у двох тисячах книжок, брошур та інших публікацій. Його полемічний талант проявився ще «у київських часах», тобто у 1890-х рр., коли розпочинав головну працю свого життя — «Історію України-Руси».

Тоді точилася дискусія з «норманістами» про коріння східнослов'янської державності. Норманської теорії трималися, зокрема, офіційні російські історики, применшуючи державотворче значення Київської Русі, її народу.

Імперську доктрину москвофілів Грушевський підважив іще в 1-му томі своєї грандіозної праці, присвятивши цьому питанню окремий розділ. Зіставляв літописні відомості з історичними фактами, зважував аргументи кожної сторони. Уникаючи спрощень і перебільшень, здійснив усебічний прискіпливий аналіз письмових джерел щодо східнослов'янської державності, витоки й розвиток якої пов'язав з Європою.

На противагу своїм опонентам, які абсолютизували значення особистості, знаходив, за власним визначенням, «сліди суспільної еволюції в самім народі». Відзначив у старих київських пам'ятках «характеристичні прикмети української мови», а на підставі археологічних знахідок переконливо довів, що поляни й інші слов'яни Середнього Подніпров'я не зайняли місце міфічних «великоросів», нізвідки не мігрували, а були автохтонним, відвічним населенням нашого краю, безпосередніми пращурами українців.

Навколо постаті Михайла Грушевського виникло чимало байок. Деякі з них гідні лише усмішки, інші потребують спростування. Царські жандарми вигадали, а радянські чекісти підхопили легенду, ніби він «запозичив» національну свідомість на австрійській Галичині.

Насправді ж історичні й суспільно-політичні погляди Грушевського почали формуватися ще в юнацькі роки в Тифліській гімназії (коли батько служив на Кавказі), а склалися вповні у Києві, під час навчання на історико-філологічному факультеті Університету Св. Володимира.

Його вчителями були невтомні подвижники професор Володимир Антонович і письменник Олександр Кониський. Завдяки зусиллям цих учених-патріотів, у Львові відкрилася перша в світі кафедра української історії, очолити яку й запросили 28-річного магістра. У

протиборстві з москвофілами він поширював на Галичині знання про єдину історію та культуру «від Сяну до Дону», продовжував працю над «Історією України-Руси», очолював Наукове товариство ім. Шевченка, наполягав на створенні самостійного українського університету. Водночас редагував тижневик «Село», писав для «Ради» й «Літературно-наукового вісника».

Його публіцистичних статей у цих виданнях з нетерпінням чекали з обох боків кордону, передавали один одному, зачитували до дірок. Дбаючи про поширення знань серед молоді, в 1911 р. видав «Ілюстровану історію України». Як писав в «Автобіографії», «протягом півроку розійшлось перше видання в 6 тис. примірників, і було повторене слідом, ще з більшою кількістю ілюстраційного матеріалу…»

Після повернення до Києва з початком війни 1914 року був заарештований і неодноразово допитаний за згаданою вище жандармською легендою як «австрійський шпигун». Відбував заслання у Симбірську, Казані й Москві.

Знову побачив Київ лише після Лютневої революції, у березні 1917-го. Яким чином нащадок православних кліриків (народився 29 вересня 1866 р.), син професора Духовної семінарії, директора народних училищ, дійсного статського радника став революціонером у науці й політиці? Сергій Федорович Грушевський, ревно виховуючи свого первістка, не лише прилучав його до Святого Письма, а й знайомив із світською літературою, навчав українських пісень.

У своєму виборі Михайло незалежно від батька сміливо йшов до політики через історію. Успіхи ж історичних досліджень, сила і глибина публіцистичних творів значною мірою зумовлені нестримними пошуками нового. Зізнавався, що на це його напоумила Біблія, яку вивчав під батьковим впливом…

Пройти поміж спокусами й оманами, не звернути на стежку второвану й вистелену добрими намірами — таким є шлях вченого, дослідника, шукача правди. Згадаймо Шевченкове «У всякого своя доля і свій шлях широкий» — шлях, на якому сили зла руйнують і загарбують. Цю думку Грушевський підтверджує словами Григорія Сковороди про самопізнання та євангельською істиною: «Мусимо „пізнати себе“ і, пізнавши раз, держатись твердо тої лінії, яку вказує нам се пізнання, та не збиватись „на простору путь і широкі ворота“, інакше нам загрожує небезпека по якімсь часі ще раз, вдруге переробляти революцію — соціальну, боротьбу з домашнім соціальним большевизмом, ще тяжчу і кривавішу». Сказане століття тому, і нині звучить актуально!

Бездіяльність для нього — гріх, більший за помилку. Друге «нам потомство пробачить», перше — ніколи. Так було і з більшовицьким декретом «про мир», який привітали очільники УНР, а дехто й повірив.

Зважаючи на обставини, Грушевський спочатку також підтримав цю мирну декларацію і навіть виступав за федералізацію колишньої імперії. Згодом це дало привід називати його якщо не «червоним», то принаймні «рожевим». Витворилася легенда про політичну нерішучість видатного вченого як голови Центральної Ради. Помилявся? Так. Але був генетично несумісний з новими правителями Росії.

Вихований на традиційних цінностях, Грушевський не сприймав більшовиків через їхню безбожність і агресивну аморальність. Широкі ворота до царства темряви, розчинені Леніним і його ЦК, загрожували поглиненням і знищенням української національної ідентичності.

Цю небезпеку він добре усвідомлював: «Україна не може йти далі старими стежками… якими волокло її силоміць насильницьке московське правительство».

Вдома, після заслання, відчув «культуру краси», але не побачив «культури життя»: «Коли я, вернувшись до Києва… слухав на Шевченківськім спектаклі чудові співи наших хорів, я плакав, але плакав не з радості! Ми… занадто гарно співаємо в порівнянні з тим, що ми вміємо й можемо в наших справах. У нас занадто гарна література, музика, мистецтво в порівнянні з нашим убожеством в громадській і політичній роботі».

Парадокс? Аж ніяк. Грушевського турбувала певна однобічність, незбалансованість спільноти молодої української держави. У його публіцистиці терміном «культура» окреслюється не якесь коло гуманітарних знань. Культурними мають бути господарство, наука, освіта, дипломатія, судочинство, медицина, торгівля, всі прояви суспільного і державного життя. Культура і духовність є невід'ємними рисами професій та інституцій. Словом «культурний» він визначав стан або якість. Варто прислухатися до зауваг і заповітів мудрого, високоосвіченого Михайла Грушевського.

У галузі народної освіти особливого значення Грушевський надавав історії, але не тільки через власні професійні уподобання. У пізнавальній книжці «На порозі нової України» серед умов духовної і політичної незалежності виділяє спільне розуміння історії своєї країни. Саме історія держави і нації, сприйняття її, за біблійною традицією, як цілісного процесу від першопочатку до наших днів, має об'єднати всі верстви суспільства. Тоді робляться свідомі висновки з минулого, від якого залежить майбутнє…

Зауважимо, що таке бачення плину історії, у безперервному (лінійному) часі, притаманне саме християнському мисленню, на відміну від язичницького, коли людина жила в часі циклічному, від жнив до жнив, благаючи своїх богів, щоб знову настало літо. Щось подібне повернулося за радянських часів: минуле перекреслювалося в очікуванні «світлого» майбутнього, за яке відповідала купка «класиків» марксизму.

Усвідомлюючи небезпеку фальшування минулого і вульгаризації майбутнього, він пише: «Вивчення діл предків становить предмет виховання ще в дуже ранніх стадіях… (і є) підставою тої людської солідарності, на якій живе і розвивається саме громадське життя».

Слід спростувати поширену легенду, ніби він прагнув «розпустити армію». Трагедія Крут, захоплення Києва муравйовцями, цілеспрямований розстріл запалювальними снарядами його родинного будинку в січні 1918-го остаточно поклали край сподіванням на мир з більшовиками самого Михайла Грушевського та інших, менш схильних до історичних узагальнень. Міцнішало розуміння, що захистити українську незалежність можуть не дипломатія, не зовнішні чинники, а сильне військо. Хоча деякі очільники УНР, зваблені соціалістичними ідеями пацифізму, уявляли збройні сили добровільними.

Українське військо Грушевський бачив культурним. Це означає: армія не з рекрутів, які, захищаючи «гидоти старого режиму», не знали, за що воюють, не уявляли, навіщо їм Порт-Артур чи Дарданелли, як це було у 1904 і 1914 рр. На захист України стають свідомо, поважаючи «вартості держави». Така армія не тільки охороняє високі моральні цінності, а й живе ними. Вона буде «не загрозою, а гарантією держави і нації».

На відміну від багатьох своїх (і наших) сучасників, Грушевський розумів, що демократія є метою, а не засобом. І в армії бачив лише один із засобів досягнення високої мети — побудови демократичних відносин у державі. Але, навіть вважаючи армію «інститутом переходовим», що його із часом замінить «всенародна міліція» за територіальним устроєм, по суті був за армію професійну, з вищою освітою для офіцерства, яке б «не тікало з війська на ситіші пироги».

Згадуючи про бюджет, без делікатного терміна «корупція» з огидою писав про те, що «вважалося свого роду спортом, похвальною сміливістю „надуть казну“, урвать з неї якнайбільше, „накрить“ сліпу, непорядну і претензіозну бюрократію». 

Його непокоїли моральні хвороби суспільства, розбурханого революційними потрясіннями, зокрема «оргія розхапування і творення дорого оплачуваних посад і синекур, заміщування їх по протекції ріжними родичами і свояками».

Спостереження, відображені у публіцистиці Грушевського, нерідко нагадують нам до болю знайомі проблеми сьогодення. Чи не повертаємося до «циклічності» язичницьких або радянських часів?

У квітні 1918 р. стався гетьманський переворот. На вимогу німецьких офіцерів залишити залу зборів очільник Центральної Ради Михайло Грушевський не рушив з місця. Незворушно сидів у кріслі головуючого, ризикуючи свободою і навіть життям. Цю лицарську легенду увічнив скульптор Володимир Чепелик у пам'ятнику М.Грушевському, що встановлений поруч із місцем події, на вул. Володимирській.

Василь Артюшенко, DT.UA

Не маючи особистих політичних амбіцій, він і далі займається наукою, пильно стежить за стрімким перебігом подій в Україні. Від березня 1919-го — в еміграції: Прага, Женева, Відень… Редагує і видає науково-політичні часописи, працює над «Історією української літератури».

Розглядаючи історію комплексно, у безперервному часі, не переоцінюючи ролі окремих осіб, він знаходив причинно-наслідкові зв'язки літературних процесів з економічним розвитком суспільства та історичними подіями. Засновує у Відні Український соціологічний інститут, де читає курс блискучих лекцій про основи громадянства. Але визнаний лідер української науки мріє завершити свій життєвий і творчий шлях на батьківщині. Мотиви повернення Грушевського надто конкретні й зрозумілі, щоби стати легендою.

Чимало патріотів, які після втрати Україною незалежності лишилися за кордоном (Володимир Винниченко, нащадки Івана Франка та ін.), вірили у можливість компромісу з більшовиками. Цьому сприяло проголошення нової економічної політики, українізація державних установ та навчальних закладів, збереження створеної за гетьмана Скоропадського Всеукраїнської академії наук (ВУАН). І обіцянки, обіцянки…

Особисто для Грушевського в цьому була ще й можливість дописати «Історію…», працюючи в архівах Києва і Москви. Після тривалих перемовин з радянськими функціонерами у березні 1924 р. він з родиною знову опиняється в Києві. Та цей останній, післяеміграційний, період (помер у листопаді 1934 р.) був найбільш суперечливим і трагічним. Спочатку Михайла Грушевського обирають академіком ВУАН, у системі якої він очолює кілька секцій і комісій. Видає низку наукових збірників, журнал «Україна», поринає в дослідження спадщини своїх попередників М.Костомарова, В.Антоновича, М.Драгоманова, стає дійсним членом АН СРСР.

Здавалося б, висловлені в його публіцистиці політичні застереження застаріли. Та за циклічного часу, в якому існувала держава безбожників, минуле повернулося! Після згортання провокаційної сталінської «українізації» створені ним установи було закрито, вихід періодичних видань припинено, а самого Грушевського знову вислали до Москви. Це відбулося на тлі системного нищення національної інтелігенції, господарських, навіть партійних керівників і, зрештою, голодомору — геноциду українців.

Що ж до книги його життя, у передмові до її перевидання (у 10 томах) у 1991 р. один з організаторів цього проекту Френк Сисин зазначив, що «після короткого періоду лібералізму 20-х рр. радянській цензурі судилося продемонструвати набагато ефективніші заходи у позбавленні українського читача „Історії України-Руси“, ніж царським жандармам і митникам».

За часів незалежності суспільство і держава повернулися обличчям до цієї грандіозної постаті. Спадщину Грушевського вивчають історіографи, літературознавці, політологи, але жодна стаття чи дисертація не замінить живого спілкування.

Упізнати оселю, де він мешкав і працював, побувати у робочому кабінеті, побачити портрети його колег і близьких, торкнутися книжкових раритетів, послухати розповіді грушевськознавців і навіть родичів самого Михайла Сергійовича… На щастя, все це можливо, і відповідна адреса є.

На початку ХХ ст. Михайло Грушевський з родиною придбав будинок на історичній Паньківщині, між вулицями Тарасівською, Микільсько-Ботанічною і Паньківською.

Історико-меморіальний музей М. Грушевського на Паньківській, 9. Фото ua.igotoworld.com

За легендою, офіційно не підтвердженою, але гідною схвальної усмішки, назви вулиць походять від імен кириломефодіївців Тараса Шевченка, Миколи Костомарова і Пантелеймона Куліша. У цьому кварталі, прозваному «латинським», віддавна мешкали університетські професори і студенти. Саме сюди повернувся після еміграції Михайло Сергійович, тут жив і працював до останнього заслання. І після реставрації його оселя стала музеєм.

Минуло вже 10 років відтоді, як відчинилися двері Історико-меморіального музею Михайла Грушевського. Колишня садиба Грушевських на Паньківській, 9, завдяки зусиллям ентузіастів музейної справи — Світлани Панькової, Миколи Кучеренка, Ольги Мельник, Юлії Черняк, Ганни Кандаурової — перетворилася на активний просвітницький осередок, гідний пам'яті видатного вченого, громадянина і політика.

Відроджуючи традиції родинного вогнища Грушевських, працівники музею влаштовують конференції, семінари, презентації, виставки у рамках акцій «Історичні вправи в Домі Грушевських».

Тут можна ознайомитися з унікальною бібліотекою і доробком сучасних дослідників, переглянути фільми про Великого Українця. А головне — відповісти на своє ж запитання, ким був і є для нас Михайло Грушевський.