14 березня 1997 року я зателефонувала Сергію Чиркову,  а вони там сиділи, пили  і плакали: два Сергії – Чирков і Штанько, і  Володя Шевченко.                               

Я попросила, щоб сказали про Петра — написати до газети «Час/Time», яку на той час редагувала. А вони не могли від сліз. І тоді я кажу: «Хлопці, ви просто покладіть трубку на стіл і говоріть… про нього… я запишу і потім розшифрую». Отак вони говорили, а я слухала, і вони плакали, і я теж з ними…  

Я вмер учора, та моя душа
Мені лишитись серед вас звеліла,
І я лишився – що я мав робити?
І разом з вами їсти й пити
Я посадив своє порожнє тіло.
Ми поминали разом день вчорашній,
Ламали хліб за світлий день прийдешній,
Але душа пригубила вже чашу
І хліб зламала інший, нетутешній.

А я сидів і плакав разом з вами,
А я сидів і плакав разом з вами,
А я сидів і плакав разом з вами,
Від вас узятий чорними вітрами.

…Власкор «Київських відомостей» (до того – «Независимости», ще до того -  співробітник нашого рідного «Молодогвардійця», котрий усіх нас зробив ріднею) Петро Шевченко приїхав з Луганська до Києва 12 березня 1997 року.  У редакції мав отримати зарплатню, але не прийшов.  Не зателефонував і додому, як це робив зазвичай. Колеги та рідні занепокоїлися. Адже перед тим Петро займався дуже серйозним журналістським розслідуванням: тодішній мер Луганська стверджував, що має документи, які стосуються місцевих лікеро-горілчаного заводу та митниці й свідчать про  «загрозу національній безпеці». Нібито мер звертався з цим до тодішнього очільника обласного УСБУ, та безрезультатно, й тому збирався 12 березня прибути до Києва, щоб зустрітися з високопосадовцем СБУ. Однак не прибув.  Про що Шевченко, ймовірно, не знав і 12 березня вранці  із залізничного вокзалу Києва вирушив зустрічати мера — до аеропорту Жуляни. Неподалік аеропорту, в занедбаній котельні «Турецького містечка» — так називають цю місцину, що  практично на околиці міста – 13 березня 1997р. Петра Шевченка знайшли повішеним.

Версія конфлікту між мером Луганська та Луганським обласним УСБУ, до «м’ясорубки» якого, вочевидь, потрапив журналіст, доповнилася ще однією, й вона теж стосувалася «контори»: Петро мав намір оприлюднити в пресі відкритого листа до місцевих очільників Служби безпеки України з вимогою «розсекретити» списки агентів СБУ в середовищі місцевої творчої інтелігенції.  Ще до виходу цього числа газети місцеве радіо «Скай вей» про майбутню «бомбу» розтарабанило. Лист у газеті не з’явився. Редакцію радіо якийся час «трусили» — на предмет інформації про спонсорів тощо.

От і все. У портфелі журналіста начебто знайшли передсмертну записку. Справу, від початку кваліфіковану як «самогубство», мляво «розслідували» — так, одна видимість – а за якийся час закрили, навіть рідних не ознайомивши. Звернення журналіста і правозахисника Юрія Щекочихіна, колишнього депутата ВР СРСР від Луганська, до Л.Кучми  з вимогою взяти під особистий контроль  розслідування «Справи Шевченка», результатів не дало. Через десять років потому народні депутати України (серед них і я) звернулися до Генпрокурора, керівництва СБУ та  міністра внутрішніх справ з клопотанням про відновлення розслідування причин та обставин смерті журналіста Петра Шевченка. Вислід – нульовий. І от минув 21 рік, як Петра не стало. Певне, що теперішній владі це вже й зовсім не потрібно… 

Петра поховали в Луганську, на Гострій Могилі. Тепер він залишився на «тимчасово окупованій території».  

Як виявилося, далеко не всі в моєму рідному місті й тим паче – поза ним —  знали, що чесний журналіст Петро Шевченко і дивовижний поет Петро Біливода – одна й та сама людина.  

За життя  П.Біливоди — 1990р. —  вийшла друком поетична збірка «Подорож по горизонталі».

1998 року Петрові друзі видали книжку його віршів – «Ось така мені випала доля». До його 50-річчя з’явилася книга спогадів «Винахід Петра Біливоди».

Ми не були близькими друзями. Але в тому магічному казані, де варилося все найкраще в Луганську – ідеї, вірші, вільнодумство, навіть переможні вибори (так-так, була команда нашого кандидата — Юрія Щекочихіна) ми постійно перетиналися, дивилися одне одному у вічі, говорили, сперечалися…

 Петро Біливода і нині говорить до нас – тих, які знали й любили його. Які не знали, але любили. Яких любив він – рідних йому і зовсім не знайомих:

Я геть іду, а ти

Постережи мій дім,

Бо ночувати ночей

Я вже не буду в нім.

Не ночувати ночей,

Не цілувать очей,

І вже не обіймать

Зсутулених плечей.

Хай буде не чужим

І непорожнім дім,

Вогонь – не золотим

І несолодким дим.

Хай ллється в небеса

Цей дим із димаря,

Як річка, як коса,

Як світло ліхтаря.

Олена Бондаренко, 

Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»