«Тарас Григорович Шевченко – велика і невмируща слав українського народу. В особі Шевченка наш народ ніби злив свої найкращі духовні сили і обрав його співцем своєї історичної слави і соціальної недолі, власних сподівань і прагнень.»
Є.Сверстюк. Шевченко понад часом
10 березня 1861 р. в Петербурзі помер Тарас Шевченко — академік, великий український поет і художник.
Три дні тіло Тараса Григоровича перебувало у церкві Академії мистецтв. Затим поета поховали на Смоленському цвинтарі. Всю дорогу студенти-українці несли труну на руках.
8 травня почалася остання Тарасова дорога до рідного краю. Домовину з тілом Кобзаря вийняли із землі, пронесли на руках через увесь Петербург до Московського вокзалу і залізницею доправили до Москви.
Через Серпухов, Кроми, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Бобровицю, Бровари довезли до Києва.
Перепохованням Тараса Шевченка опікувався художник Григорій Честахівський. Протягом усього шляху за труною йшли велелюдні процесії. Коли у церквах домовина залишалася на ніч, біля неї чергували діячі місцевих українських громад. Нерідко труну супроводжували священики з парафіянами, лунали церковні піснеспіви, а також оркестри, які виконували українські мелодії. Ланцюговим мостом студенти університету Святого Володимира впряглися у підводу й повезли домовину через міст, набережною – на Поділ, до церкви Різдва Христового. Сила-силенна людей прийшла прощатися з Пророком.
20 травня 1861 р. пароплавом «Кременчук» труна з тілом Шевченка булла перевезена до Канева. Дві доби перебувала в Успенському соборі.
22 травня, після панахиди, винесли домовину, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою. Люди на собі повезли його на Чернечу гору. Тарас Шевченко знайшов свій вічний спочинок, як і заповідав, у місці, звідки видно «і лани широкополі, і Дніпро, і кручі…». До речі, саме Честахівський наполіг на похованні Шевченка на Чернечій горі – Тарасові родичі воліли зробити це біля у Каневі, біля церкви. Ідея насипати високу козацьку могилу також належала йому.
У Російській імперії не схвалювалися заходи на вшанування пам’яті великого поета, але таких утисків, як за радянської влади, за це не чинили. В СРСР збиратися 22 травня при могилі Кобзаря чи біля його пам’ятника в Києві було завжди дуже небезпечно: кожного, хто цього дня наважувався бодай покласти квіти до пам’ятника Шевченкові, затримували, з’ясовували особу, а потім людина втрачала роботу чи можливість навчатися…
Вшанування пам’яті Тараса Шевченка на день його перепоховання започаткували у 50-і роки минулого століття студенти Київського університету імені Тараса Шевченка. Однак саме як політичні акції такі відзначення почалися за часів «відлиги», в 60-і.
Пізнього вечора 22 травня 1967 р. у Києві, біля пам’ятника Кобзареві — у сквері навпроти Червоного корпусу університету імені Тараса Шевченка — зібралося понад 500 людей. Читали вірші, виголошували короткі промови. Під’їхало дві машини з міліціонерами, схопили 4-5 людей, запхали в машини, кудись повезли. Решта, на заклик лікаря Миколи Плахотнюка (чоловіка Валентини Чорновіл, рідної сестри В.Чорновола), рушили бульваром Шевченка, потім Хрещатиком — до будівлі ЦК компартії, вимагати звільнення затриманих. Люди йшли, взявшись попід руки, не співаючи й не виголошуючи промов, аби не дати приводу для звинувачень у «порушенні громадського порядку».Їх облили водою з пожежних машин. Одначе колона рухалася далі.
О пів на другу після опівночі до ЦК приїхало наполохане начальство: міністр охорони громадського порядку Іван Головченко, заступник голови КГБ при РМ УРСР генерал Леонід Калаш тощо. Оксана Мешко оголосила вимогу: звільнити заарештованих. Міністр пообіцяв, що до ранку їх відпустять. Близько 40 людей лишилося чекати результату. Десь о 3-й під ранок затриманих привезли і випустили, на очах у присутніх.
Через кілька днів потому Миколу Плахотнюка звільнили з роботи. За іншими активістами було встановлене стеження.
Але на покірне мовчання влада уже розраховувати не могла: 64 активісти підписали заяву на ім’я генсека ЦК КПРС Л.Брежнєва, першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста, міністра І.Головченка, в якій вимагали покарати міліцейських начальників, котрі розпорядилися нападати на учасників акції, та змусити їх до вибачення; гарантувати, «…що надалі люди, які збиратимуться до монумента Кобзареві вшановувати його пам'ять, не зазнаватимуть утисків і переслідування».
До наступного відзначення вікопомної для українців дати влада готувалася ретельніше. Задовго до неї з інтелігентами, найбільше – зі студентами — гебісти проводили «профілактичні бесіди», що полягали у погрозах і залякуванні. Для певності цього дня влаштовувалися суботники, комсомольські збори, якісь відрядження для активніших і звільнення з роботи – для найнепокірніших. Водночас біля пам’ятника Шевченкові проводилися офіційні заходи.
Однак напередодні 22 травня 1968 р. в Києв із’явилися саморобні листівки із закликом увечері прийти до Шевченка. Біля пам’ятника Кобзареві тоді зібралося ще більше людей, ніж торік. Багато хто приніс свічки, співали «Думи мої…» й «Заповіт», читали патріотичні вірші. Агенти КГБ у цивільному фіксували присутніх, затим списки передавали до парткомів і спецвідділів за місцем роботи чи навчання учасників, у тому числі –співаків, які двома роками пізніше згуртувались у хор «Гомін» під проводом Леополдьда Ященка.
Протестні настрої наростали. Посилювалися й репресії. 12 січня 1972 р. почався «генеральний погром» — масові арешти. Протягом двох днів були заарештовані І.Світличний, Є.Сверстюк, В.Стус, В.Чорновіл, І.Гель, І.Дзюба, Л.Плющ, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, М.Осадчий, З. Антонюк та інші дисиденти.
Але й того року 22 травня люди знову прийшли до Шевченка. Парк ім.Шевченка був оточений «автозаками», до пам’ятника Кобзареві нікого не пускали. На вулиці міліція хапала всіх, хто був у вишиванках чи навіть з довгими вусами. Друга хвиля арештів припала на кінець місяця. Загалом тоді в Україні було заарештовано понад 100 осіб. 26 травня 1972р. Петро Шелест був звинувачений у «потуранні націоналістам» і звільнений з посади першого секретаря ЦК КПУ.
Влада, щоб відволікти громадську увагу від 22 травня, ухвалила офіційно вшановувати Тараса Шевченка винятково у березні – не день його народження. Та 22 травня залишилося назавжди символом народного спротиву. Як і безсмертне Шевченкове: «Борітеся – поборете!..»
«Якщо чекати, коли реально виникнуть умови, їх можна не дочекатися»,- зауважив свого часу В’ячеслав Чорновіл.
Не чекаючи зручних приводів і добрих умов, команда «Рідної країни» започаткувала на вшанування пам’яті нашого Пророка чудову традицію: впорядковувати святі Шевченкові місця. От і цього року Микола Томенко та його однодумці зібралися на обійсті хати-музею Т.Г.Шевченка на київській Пріорці, аби посадити «Шевченків сад». А 22 травня, тут відбулося впорядкування Шевченкової криниці.
Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
