chrome firefox opera safari iexplorer

27 травня 1929 року народився Роман Іваничук

27 травня 2019 о 07:10
glavcom.ua

        «Немає в мене такого,   що би я не хотів зробити для України…»  

Роман Іваничук

У київському видавництві «Дінпро» впродовж 1967-90 рр. щомісяця виходила друком книжка серії «Романи й повісті». У м’якій палітурці, завдяки чому її зручно було брати в дорогу,на газетному папері, за прийнятною ціною. Розкуповувалися ці книжечки романів і повістей українських та закордонних авторів моментально. Сміливці з «Дніпра» часом друкували й твори, які невдовзі ставали «забороненими»: так у січні 1968 р. вийшов «Собор» О.Гончара, у липні – «Мальви» Р.Іваничука.

Коли у 1977 р. товариш подарував мені «Мальви», роман уже став «нелегальним». Перед сном вирішила дізнатися, про що ж воно в тій книжечці. «Журилась Україна, бо йшли ляхи на три шляхи, а татари на чотири, і плакало небо над молочним степом і над людьми, що нижче трав падали, плакало… Закатували Підкову ляхи, вмер Сагайдачний від турецьких ран, вбили Остряницю таки свої на висланні в Чугуєвому городищі, внук Байди Ярема обсадив дороги живоплоттю своїх братів, і прослиз по Україні ганебний час байдужості… пояничарились юнаки і народили потурнаків степові дівчата…» Я читала цілу ніч, безперестану, хоч і мала наступного ранку о 8-й бути на роботі.Переді мною, дівчиною з радянського Донбасу, поставала,здіймалася від степу до небес велика, стражденна і прекрасна країна. Я дізналася, що люблю цю країну понад усе на світі. Й що страшніше за втрату батьківського краю може бути лише втрата Вітчизни в душі.

На щастя, я встигла про це сказати авторові…

Потім були в моєму житті «Місто», «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю», «Вогненні стовпи», «Країна Ірредента»…. І пронизлива сповідь Майстра – «Благослови, душе моя, Господа…»

Роман Іванович Іваничук народився «за Польщі» — у селі Трач Косівського повіту Станіславівського воєводства (нині Івано-Франківська область), у родині вчителя. Стрийко (батьків брат) науковець Михайло Іваничук– воював у Легіоні Українських Січових Стрільців та Українській Галицькій армії.

«Тоді дуже активно працювала «Просвіта», яка видавала для селян невеличкі просвітні книжечки, — пізніше згадував Романі Іванович в одному зі своїх інтерв’ю. — Вони майже безкоштовно розповсюджувалися по селах, і селяни читали при каганцях — хто читав, хто слухав. Такі книжки приходили й до нашої хати. Тато працював учителем, і в хаті панувала книжка. Отакі були часи ще до 1939 року. Після 39-го селяни сходилися з іншого приводу — пиячити, бо прийшли «визволителі» зі сходу і замість книжок принесли горілку…»

Роман учився в початковій школі рідного села. Змалку дуже багато читав – батько мав велику бібліотеку. Затим – у Коломийській гімназії (за більшовиків – середня школа №1), яку закінчив 1947 р. Батько наполягав на фахові геолога, тож юнак вступив до Львівського університету, на геологічний факультет.

Однак швидко залишив ту справу – волів бути філологом. Рік пропрацював учителем початкової школи в Трачі, й таки вступив – 1948 р. — на філфак Львіського університету. Провчився, щоправда, теж недовго: наступного року хлопця відрахували за «антирадянську діяльність», бо ходив у вишиванці й відмовлявся вступати до комсомолу.

Три роки служив у армії, в Азербайджані, затим поновився в університеті.

Перша новела – «Скиба землі» — була надрукована 1954 р. в університетському студентському альманаху. По закінченні навчання — 1957 р. – вирушив учителювати: викладав українські мову та літературу в с.Щирець на Львівщині.

1958 р. вийшла друком перша збірка новел Іваничука «Прут несе кригу», що дала йому визнання.

Від 1961 р. мешкав у Львові. У 1963-90 рр. працював редактором у відділі прози журналу «Жовтень» (згодом «Дзвін»).

Вийшли друком збірки новел «Не рубайте ясенів» (1961), «Під склепінням храму» (1961), «Тополина заметіль» (1965).

1968-й — рік «Мальв». «Дніпряни» згадували, що жодна з виданих ними книг не розкуповувалася так стрімко, як «Мальви» (ще, правда, «Собор» Гончара). Чоловічки із ЦК та КДБ заметушилися, роман заборонили, але вилучати з продажу вже було нічого: 100-тисячний наклад розійшовся вмент. Іваничука цькували – люто і з насолодою.

 Сам Іваничук якось у інтерв’ю згадував:««Мальви» були вилучені з літературного обігу на вісімнадцять років. Мене друкували, але не можна було в якійсь критичній статті згадати, що Іваничук написав татакий твір. Був випадок, коли через згадування «Мальв» ліквідували цілий тираж журналу.» 

Видавництва боялися брати до друку його твори — аж до 1977-го. Загалом нагінки тривали так довго, що Іваничук, за власним висловом, «уже й звик до цього». Проте історичну прозу писати не перестав.

1977 р. виходять друком романи «Місто» і «Черлене вино» (другий присвячений обороні Олеського замку від польських нападників у 1431-32 рр., під час «Воєн Свидригайла»). 1979 р. — «Манускрипт з вулиці Руської», 1982 р. – «Вода з каменю». Читач захоплено зустрів «львівські романи», в який із любов’ю і знанням змальоване життя дивовижного міста у різні його часи.

Роман «Четвертий вимір» (1984 р.), у центрі якого – постать одного з чільних Кирило-Мефодіївських «братчиків», Миколи Гулака – був 1985 р. відзначений премією ім. Тараса Шевченка.

Заледве не з перших днів «Перебудови» Іваничук поринає у громадську діяльність.У червні 1988 р. очолює Львівську філію Товариства української мови. Бере активну участь у створенні Народного Руху України.

Навесні 1990 р. обирається народним депутатом УРСР, працює в депутатській групі «Народна рада». Бере участь у підготовці й проголошенні Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Акту про незалежність України 24 серпня 1991 р.

По завершенні свого депутатства підіб’є підсумок: «Політика ніколи не була для мене сродною працею. Як народний депутат я чесно виконував свої обов’язки, їздив скрізь, більшу частину свого службового часу проводив на Донбасі, бо знав, що на Галичині мені немає чого робити. Але політиком я себе ніколи не вважав. Який з мене політик? Я ж не юрист і не економіст… Коли закінчилася моя каденція, я тихенько звідти пішов. Всі ще дивувалися: як можна залишити депутатство? Є он хлопці, які двадцять років сидять у Верховній Раді, але не стало з них ні політиків, ні письменників»…

Іааничук залишився Письменником. Невтомно і натхненно працює на творчій ниві: у 1992—2012 рр. світ побачили понад десяток його романів, серед них — «Орда», «Євангеліє від Томи»,«Вогненні стовпи», «Хресна проща», «Країна Ірредента», «Злодії та апостоли», «Торговиця». Також друкує спогади «Дороги вольні і невольні» та вже згадувану автобіографічну книгу «Благослови, душе моя, Господа...»

Погідного вересня 2016-го, у Львові особливо чарівного своєю неповторною красою, вранці 17-го числа, Роман Іванович Іваничук вирушив у Вічність. Проводити Майстра в останню земну дорогу до Личаківського цвинтаря прийшло багато людей: рідні й друзі, сусіди, знайомі й ті, хто жили з ним в один час і в одному місті – його читачі…

Свого часу Роман Іваничук передбачив революції 2004-го  і 2013-14 –го. Передбачив новітню трагедію: «Нашу країну чекає довгий час біди. І так буде, доки Росія не видохне…», — сказав, як відрубав, він. Віддавав щомісяця гроші з пенсії  «на армію», говорив, що коли цього не зробить, не зможе спокійно спати. 

Хотів прожити ще бодай років зо двадцять, аби «побачити, як Україна стане сильною державою». Любив життя й бачив його лише в роботі: «… мені життя подобається, і я не хотів би ще йти, але якби я не мав роботи, то я би вже давно пішов…»

Усі 16 романів та інші твори Романа Іваничука перекладені багатьма мовами світу. Їх шукають у книгарнях та бібліотеках, читають і люблять. А значить – життя Майстра триває.

Олена Бондаренко

Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»

 

20 вересня

Інші дати
Наталія Лотоцька 
1938 – театральна актриса. Лауреат Шевченківської премії. Ролі: Пріська («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), Хведоска («Дві сім’ї» М. Кропивницького), Поліксена («Кассандра» Лесі Українки) та ін. Ведуча передачі Українського радіо «Від суботи до суботи» (понад 30 років). 
Розгорнути
Народився Іван Світличний
(1929, с. Половинкине Луганської області - 1992) - український мовознавець та поет. Твори "Ґранатові сонети", "Серце для куль і для рим", "У мене тільки слово".
Свободу не втікати з бою, Свободу чесності в бою, Любити те, що сам люблю, А не підказане тобою, Свободу за любов мою Хоч і накласти головою, А бути все ж самим собою, — Не проміняю на твою, Ліврейську, жебрану, ледачу, Вертку, заляпану, як здачу, Свободу хама й холуя. Несу свободу в суд, за грати, Мою від мене не забрати — І здохну, а вона — моя. (c) Іван Світличний, 1929
Розгорнути